Валер’ян Поліщук
БУНТ МАТЕРІЇ
Клітина животворна матерії тугої,
Що ускладнила неясне своє хотіння,
У віддаль одійшла в такую далечінь,
Що звідти в силі споглядати
Той згусток, звідки виникла сама,
Що уясня собі свою глибоку сутність
І промінь кидає в бездонну сивину,
Куди спускаються глухі ступені,
До клітки кволої медуз —
У той сирий і первозданний студень.
Клітина мозку чоловіка —
То верховина, де маяк світляний
Сліпучі смуги променя пускає
І бачить, що вони проткнули
Голками гострого проміння.
Тремтіть, мої клітини,
Поки яркі процеси
В хімічних рухах ваших не погасли.
Хапайте, всмоктуйте великую свідомість,
Тремтіть пожадливим пізнанням
На весь солодкий всесвіт.
Він висунув вас тут представниками
Своїх великих механічних сил.
Але розкол матерії повстав такий великий.
Що вже мої клітини роблять опір,
Не хочуть покорятись насильницьким велінням,
Що зверху накладає
Стихії лад нечулий,
І біль мене терзає там,
Де розпад смертний
Перетинає жахом споглядання.
Шукаю опору тобі, глуха природо,
В твоїх сліпих і тяжких постановах,
У безсумлінних, як хід математичний,
Сторонніх і потужних, як падіння скелі.
В мені одвічний геній Люцифера
Повстав проти законів,
Що творять — не жаліють,
Лишень з чужими планами погоджена будова,
Лишень свої холодні плани
Приймав на увагу космос первозданний,
Створивши, запитав мене: чого я хочу?
Безсмертя хочу!
Вічно споглядати,
Впивати всі красоти барв і тонів,
Живеє рухання істот,
І хвильний біг, і ропоти бурунів,
І блискавок обійми полохливі,
Що потрясають очі
І випікають серце,
І милої моєї тьмяну повінь
В замутнених любовію очах —
Ось чого хочу, до безумства хочу!
Я хочу вічно, безроздільно жити!
* * *

ВІДНОСНІСТЬ 

Все, що в око моє бездонно встрягає, 
Свіжістю світла, тонкими дротинами, 
Все, що дзвенить у вухах моїх 
двиганням — 
Все, що було лише, все, що незнанеє, 
Лише наближенням чутким осліплений 
Розум торкається тих образів 
вічності — 
Марев, накреслених гінко уявою — 
Слідів тих відносності світу химерного. 
У вічному промені справжнє впіймати, 
Мислю скувати в холодні кристали все, 
Ясні, як числа, незміннії сталістю — 
Людство тиняється в хащах наближення, 
В затуманілих натяках реального, 
Десь у волокнах дріб'язку числового, 
За семизначною бідною точністю. 

1929 р.
* * * 
ЖОВТЕНЬ 

Вагон постукує, як серце унизу, 
Коли душа захлинається жахом, 
І, немов розгніваний 
Везувій, 
З махом 
Летючи, 
Сопе паротяг. 
Ускочили в осінній ліс, 
Як хлопці у горох, 
І наробили бешкету. 
А хтось, напевне сторож, 
Гнався й гукав, 
Забігаючи кругом здалека, 
Розносив рокіт, 
Як горіхзд в збанку просторів — 
І все дзвеніло полив'яною луною. 
Жовтогаряче листя, 
Немов жартома дівчина, 
Відпихало з солодким посміхом 
сонячний блиск, 
А з того — у вагоні ставало жовтого 
сяєва, 
Мов у кошику з помаранчами. 
І думалось: то ж ми ускочили, 
як паротяг, 
У вогкість замріяно-жовту 
Городів Європи, 
Сколихнули, 
Ступили у драглі насичених 
гнилизною кварталів; 
То ми гукнули, 
Щоб сірома повстала 
І Жовтень запалав 
На світових полях, 
Рубінами заграв... 
Вагон. 
Під вечір. 
Рельси біжать вперед на захід сонця, 
Як два гострих промені 
З червоно-металевим полиском 
Із кожного мого ока. 
Вони прошивають сивий туман — 
долину опалову. 
Встрягаю зором, мов стрілою, 
У мозок хмар, 
Що препаровані лежать 
На скривавленій тарілці неба. 
І увижається, що шпиль на Ейфелевій 
башті 
(Ще й зірка на чолі) 
Плащем обкинувся червоного 
прапора 
На вітру 
І гордо став у позу, 
Як лицар, оглянувши поле: 
"Усе поборю!" 
А як кордон пересікли — 
Сичало панство 
Клубком голодних гадів, 
Що обложили нас кільцем ненависті. 
О, сила породила вже гіпноз — 
І зачарована кобра 
Спиналася, щоб танцювати: 
Та новий маг 
Заграв на комишеву сопілку. 
І шпигунів удав покірно ззаду повз. 
То світовий приходить Жовтень.
* * * 
КОХАННЯ

Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю

Всю ясність серця що плекаю
Віддам тобі тобі
Відтак я тьми в душі не маю
І не піддамсь злобі.

1917 р.
* * *
НА МАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Іду полями, полями
Поміж житами...
Так і здається, що мавка вигляне, 
Усміхнеться очима, повитими поволокою, 
Простягне руки: «Візьми мене
до себе, візьми мене;
Поглянь, як хмари розтали у небі глибокому,—
Так і молодість твоя пролине, милий мій...
Годі, як жито буде без зелених вій, 
Для поля зрілого я жити перестану».
Іду полями зеленохвилястими —
У промінні сонця черкає білим ластівка.
За межею польові русалки...
Виглядають волошками з-поміж жита сині очі їх,
Розлягається в колосі срібний шелест-сміх —
Співають мавки:
«Шуми, шуми ти, житечко,
Шуми,
Розкидай споловілі косоньки,
Як ми,
Хвилюй шовковий колос свій,
Хвилюй,
Нехай зомлілі грудоньки
До хвиль тих притулю...
Приходь до мене, милий мій.
Щодня,
Бо лан широкий, ти і я —
Рідня».
Іду посеред поля я,
Іду;
Голівонька вже крутиться —
Впаду,
Тоді надлине мавонька,
Як сон,
Пригорнеться і лоскотом
Візьме в полон.
* * *
НЕ БАЙДУЖІ МЕНІ
Досить мені подивитись на тебе, робітнику блідий з друкарні,
Жінко з очима сарни, деревино зелена,
На тебе, істото жива — будь ти кінь чи комар,—
І образ кожного з вас зробив у мізку моїм якусь зміну,
Якусь невеличкую дряповину зоставив на все життя.
Я схопив тебе, як фотографічна пластинка,
Яку не спішать проявляти.
Ти для мене з того часу вже не байдужим став,
З тієї хвилини кожне з вас, всі ви — мої,
Частина мене, моєї душі —
Багатство моє.
Коли ти в горі будеш, я відчую тепер його,
Відчую ту зміну з тобою,
На твоєму обличчі побачу — і серцем своїм відгукнусь,
Коли вигляд твій мене якось вразив, зустрічна людино,
Видно, бачив тебе через предків моїх я тисячу літ назад не такою
Чи то, правда, три дні назад у сні.
Ти мені не байдужий, бухгалтере з обличчям аскета,
Я пам’ятаю тебе не таким.
Коли гілку, що коливалась весною, опахалом зеленим відбито,
Я болію за неї, як і за відбитою осколком гранати рукою солдата,
Я їх знаю обох, я їх бачив колись не такими.
Ти, жінко, посивіла — ця сивина у моїй душі.
Я не можу бути байдужим до вас, бо з тієї хвилини ви в мені існуєте,
коли частка душі моєї забриніла від ваших етерних
хвиль і вдарилась в око моє, чи в ухо, чи в нерв.
Ви на світ народились і стали існувати, як я вас побачив,
А доти вас не було — я не знав вас.
* * *
ОГНІ 

Креше форштевень пароплава 
Зеленаві фосфоричні іскри, 
Що закутуються одразу 
В біло-молочную воду піни морської, 
Залатані мороком ночі 
Унизу під ногами моїми. 
Там, на темній, погнутій хвилями, 
неспокійній рівнині, 
Це водяна бавовна шуршить і 
вуркоче, різана носом, 
розкидаючись 
обіч бортів. 
Крім мене, ще на вахті стоїть 
кам'яний силует правнука 
вікінгів — краще матроса. 
Іскри моря — їх небагато, німих 
світлячків — 
Вискакують то тут, то там у пінявих 
мітках 
І не запалюють їхньої мутної вати; 
Це — іскрі холодні, 
Феєричні вогні водяні, 
Мов зелені брильянти, 
Викрешує з кременя моря 
Стрімчастий ніс пароплава. 
Ніч їх перебирає і топить на моїх очах, 
Показуючи нашвидку кожний 
мені, 
Що стою високо на кубрі, 
обвіяний 
Вітром, приласканий зорями. 
Здається — не море хита пароплав, 
А вітер гойдає забуту колиску. 
Тільки з західнього краю 
Низький окраєць місяця бідного 
Креслить горби темних хвиль 
Своєю однобокою позолотою. 
Ніч дозріла стоїть. 
Під безмежжям неба 
На щоглах, уквітчаних електричними 
вогнями, 
Мирно гойдається пароплав. 
Я на ньому стою, заворожений вітром 
крилатим 
І обвіяний крильми думок моїх, 
Таких широких, як безвість... 
Куди ти несеш мене, доле? 
У безвість! 
Іскри холодні чи жаркі 
викрешуєш мною? 
Загориться навколо життя 
А чи ні? 
Із напруги вогнем повні груди мені, 
І не бачу йому кінця вглибині. 

1928 р.
* * *
РАДІО
Я відчуваю дім планети свої,
Як гомін електричних хвиль
По радіо ловлю.
Ось Лондон корчиться
Фокстротом брязкітливим,
Ось Ейфель журно запіпікав
Говіркою Морзе
Мелодію свою...
На кілька променів посунувсь варіометр
І зойки невимовні
Крають слух:
Десь пароплав
У штормі захлинувся —
Тоскотне SOS
Нависло, як обух.
Хрипить в етер
Його останній життєдайний нерв...
Замовк...
І серце впало...
Невже людські зітхання
Під антиподами моїми
Зелений злючий вал таки зажер?
Чи, може, крижаний
Блакитно-білий айсберг
Черкнув задиханий ходою пароплав,
І радужно-полярний блиск
Тепло каюти
Смертельним холодом залляв?
Мов раною смертельною
Пробоїна зітхнула:
Всередину життя
Потоп удерсь —
І нагла сіль води
Своїм шипучим летом
Торкнулась молодих,
Ще не дозрілих перс...
Ах, далі...
Знову свист.
І раптом іздалека
(Ще поворот) — і дужче, й голосніш
Полляла флейта плин,
Як сяйво аметист,
І ксилофон заклекотав,
Як у танку лелека,
І заспівав у сурмах
Бархатний метал...
Лечу вперед,
Зашепотів за свистом
Голос моложавий,—
(Я вухом регулятора
В етерові броджу),—
І ось пашисту казку
То стомлено, то жваво
Несе дитині хтось
За бархатну межу.
Блукаю по планеті
Я в електричних хвилях,
Антена чутким вухом
Винюхує із темряви
Найдальший подих, звук.
Ось телеграфні сполохи
Червінькових боїв і гнівних
розрухів повстання
Незнаного, многостраждального Китаю —
І вже ячмінь штиків і кіс,
Мов лан без меж, іде й хитає,
Ще й маки та волошки прапорів підніс,
В уяві безліч виснажених рук —
Худих і жовтих рук
Замореного кулі...
І раптом гостродзьобі кулі —
За цифрою — пекучим бризком
По головах пройшлись:
Вперед лавина кинулась,
А дехто ницьма вниз.
І раптом павза
Громом затріщала:
Десь буря і гроза —
На захід чи на схід?
І вся моя машина
Чуйно відмічає,
Що робиться в моїм дому —
Планеті гірких бід.
Чи радість де, чи біль,
А чи шантанний гомін,
Чи заклики борні,
Чи передсмертний плач —
В кімнаті все мені
Розкаже, як нікому,
Химерний і слухняний
Мій ламповий приймач.
* * *
СМОЛИСТИЙ СОНЯШНИКА ДУХ
Смолистий соняшника дух,
Що жовтим решетом вдивляється до сходу,
Бо, як жертовник, день потух,
І п'яно снить про теплу насолоду
На тонкому стеблі ой синя, синя струя
Маленькою, чорнявою голівкою
В блакитному вінку
До неї тулиться волошка,
Немов весільна дружка,
І щось розказує про молодого буркуна
«Не вір йому, не вір»,—шепочеться вона...
«А там тебе чекає мак...
Ну чим тобі не пара, не козак?»
І знов схиляється, і знов шепоче.
А ніч надходить стиха 
І довгії мружить очі,
І шелепить колючками, немов зітхаючи, будяк, 
Крізь сон шепочучи: «Заколиши мене... 
Так, нічко... так...»
* * *
СПОЛУКА
Тільки обидві мені
Можуть життя насотати:
Ти, Україно гострореальна,
Чуттям і бурлінням мільйонів жива,
Ти, що мої нерви сучеш, як пряля,
Щоб ізв’язатись нитками живими
З народами світу в мережу одну;
Одне одного ми закликаєм спішити
На поле дозрілих культур;
Ти дітей-крикунів
Наставити хочеш на сталу дорогу
І моїми устами говориш до них.
А друга вихриться в ідеях сузірних —
Довговіїй пломінь комун,
Що з блакитних висот
Загляда в моє серце, немов у колодязь;
А звідти, з безодні його,
Грайним рефлексом
Відгомін другого сяйва
Лунаво рокоче
В цямринні широкому днів.
Разом зливаєтесь ви,
Два чуття невгасимі,
В наче хімічну сполуку:
Ніяк не розняти вас.
Перетягнетесь так
Крізь усе життя моє,
І лиш та пазурата
Німотною безтямою
Розірве надвоє той сплав,
Як і серце моє вкупі з вами:
В рідну землю піде одна половина,
У вселюдське повітря — друга...
1924 р.
* * *
ТАНКА 
1. Ніч 

В запічку цвіркун... 
Так свідрує вічна мисль, 
Що пройде час і... 
Мохом камінь обросте — 
Серце стане порохом. 

2. Світанок 

Світло поточив 
Туману молочний дим. 
Віки сон підвів, 
[На] обрій мутно подививсь 
Та й, зітхнувши, знов заснув. 

3.Ранок 

Заставки підняв 
Клопотливий день — млинар — 
Світлий ранок став, — 
І му чиста, ситна мла 
В рань півсонну потекла. 

1930 р.
* * *
ТРИ ТАНКА 

М. Скрипниковi 

1 

Переламні дні 
Над епохою летять. 
Мали свій танок: 
Характерник з-над Дніпра 
Стався скрипником для них. 

2 

Хмурий дуб гуде 
Під ударами вітрів, 
Міці не здає: 
Та й не диво — з грунту він 
Силу кості собі взяв. 

3 

Непохитний дуб 
На верховині стоїть 
І вартує день — 
Коло нього гай густий 
Круто гілля переплів. 

1931 р.
* * *
ФУТУРЙОЗИ 

Фу ти, ну ти, 
Ну й панфути, 
Як напишуть, 
Не встругнути. 
Як загрузнуть, 
Не зіпхнути — 
Ну куди вам, шалапути, 
До майбуття підстрибнути? 
От панфути, 
Ну й панфути — 
Підійти й колінком пхнути. 
* * *
ЦВІРКУНИ

Ні передмісті яр. 
Вечірня аквареля.
Як повен яр—мелодія звучить: 
То пробують на флейту цвіркуни 
Рапсодію веселу — Тюр-р... тюр-р... 
Цюркочуть,
Немов цюрком біжить де молоко в дійницю. 
І тихий, тихий вечір. 
Ще сизі хмари де-не-де
В розкриті пащі,
Як кашалоти чи велетенські риби,
Хапають зеленаве небо
Безшумно,
Там, де сонце заснуло. 
А з другого—вже місяць застилався. 
Підводить червоне (ой, який сором!) обличчя, 
Немов попався на любовнім вчинку.
— Ти з ким же там? 
— А він поглянув і сховався, 
Закрившись хмарним рукавом, 
Як пастушок. Цюркує молоко в дійницю яру,
І сниться
Що то передосінній гул
(В полях гуляє серпень)
Та в ліхтарях завод ображений заснув,
Що його шепоту не чути зовсім,
Хоч видко пара йде в обійми з ліхтарем,
Як сива осінь. 
Цвіркун, що поблизу мене, 
І в думку не бере:
Співа собі, сигналізуючи, як іскра радіо, 
Що вже дзижчить там у світи.
Її далекий вереск з темноти
Залізні кидає зі злості обручі
На цементовий піл, 
Що приліта до мого вуха
З радіостанції:
Вона стирчить,
Як дві голоблі на горі.
А він (цвіркун) телеграфує:
Тюр-р...
Тюр-р...
Тюр... тюр...
Тюр-р...
І так далі.
А вечір тихий задрімав
У ковдрі сизих хмар.
Лишень глибокий яр
Дзвенить у цвіркунах.
Пролинув м'який птах;
Сова.
І тихо на чебрець
Склонилась голова,
Щоб мир заснув,
Як тоне в сонній мряці
Цвіркуній гул.
* * *