Щоголів Яків
_______________
Багато мочі і краси Є в горах сумного Тіроля: Таємні тропіків ліси Й пустинь незміряне роздолля.
Величні й моря береги, Коли їх борви не колишуть, А гріє сонце й округи Цитрини Пахощами дишуть.
Але нащо далеко йти, Щоб за кордонами знайти Краси чужої нам природи, Високі гори,чисті води, Пустинь розпалених пісок Й непевний пальми холодок,
Коли проміж крайниць родини Свої ми маємо краси В чарній природі України:
І ті ж тропічнії ліси З багатолистими древами, І той же вітер над пісками, І в нетрях вогкість і покій, І спеку сонця в день палкий Понад безкраїми степами.
Затим і я відсіль не йду За грані дальньої чужини, Що й тут пісні мої знайду, Під небом пишної родини!
1885
БЕЗРІДНІ
Сідлай коня вороного, Ой, брате-козаче! По нас в світі широкому Ніхто не заплаче, — Хіба воля, стара неня, Та серце-рушниця; Хіба коник-братко милий, Та шабля-сестриця. Ой, брязнемо кишенею З грішми золотими, Де й візьметься родинонька, Сестри й побратими. Ой, ляжемо від турчина На полі, як треба, — Одно тільки й побаче нас Сонечко із неба. Стане жалібно кувати Зозуленька вранці; Стануть вити-голосити Вовки-сироманці. Доле ж моя, доле моя, Тяжко в світі жити; А ще ж таки не хочеться Рученьки зложити… Туман з поля підійметься Й сонечко прогляне; Минується негодонька Й доленька настане.
1846
БУРЛАКИ
От уже п’ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід, І од спеки наше тіло І змарніло й почорніло. Гей, гей, панібрате, І змарніло й почорніло!
Пізно спати ми лягли, Як опівночі прийшли; А вже сонечко край неба, За роботу братись треба. Гей, гей, панібрате, За роботу братись треба!
Хліба з сіллю поїмо, А водою зап’ємо; Вітер з Дону повіває, З неба сонце припікає. Гей, гей, панібрате, З неба сонце припікає!
Наша їжа голодна, Вода в Дону холодна: Ми, як звірі, виростали, До всього попривикали! Гей, гей, панібрате, До всього попривикали!
Як до Тройці проробим, На одежу заробим: А ще треба нам робити, Щоб і їсти, щоб і пити. Гей, гей, панібрате, Щоб і їсти, щоб і пити!
От уже п’ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід. І од спеки наше тіло І змарніло й почорніло. Гей, гей, панібрате, І змарніло й почорніло.
1876
В ДІБРОВІ
Он чорний шпак співа в горі, Зозуля голосно кукука; Скриплять червоні снігурі; В дубову кору дятел стука.
Щебече зяблича сім’я, І сиза горлиця воркує; Чудова ж пісня солов’я Над всіми співами царює.
ВІТРОВІ
Вітре буйний, непощадний! Маєш силу ти велику: Через степ, діброви й море Дмеш і крутишся одвіку.
Як солому, серед лісу Дуба з коренем положиш; Я ж один стою нерушний, — Ти зломить мене не зможеш.
Ревучи, великі бурі Понад мною пролетіли, Та зігнути не зігнули, — Тільки серце надломили.
Студень дує округ його, Бо йому минуло літо; Чи воно розкошовало: Цвіт і корінь — все побито!
Що ж, воно й перегоріло І, як злото, чисте стало; Так зате його навіки Вкрило чорне запинало.
1881
ВЕЧІР
Вечоріє і темніє, По землі лягає мла, І не зійде срібний місяць: Хмара небо залягла.
Хукни ти, моя дружино, У віконечко на скло: Подивись, як замітає Сніг і церкву, і село.
Він подме й на нашу хату І по стрісі до труби І широкі, і високі Понамітує горби.
Стане холодно надворі, І біда тому, кого Хуртовина в чистім полі Та й настигне одного!
Тільки ти, моя голубко, Не журись, що зайде ніч: Я внесу соломи й хмизу, Затоплю у хаті піч.
Затріщить сира ліщина, Розгориться, запала, — І нехай тоді надворі Свище вітер, пада мла!
1887
ГЕЙ, У МЕНЕ БУВ КОНЯКА.
Гей, у мене був коняка, Був коняка — розбишака; Мав я шаблю і рушницю. Ще й дівчину — чарівницю
Гей, коняку Турки вбили, Ляхи шаблю пощербили. І рушниця поламалась, І дівчина одцуралась.
За Буджацькими степами, їдуть наші з бунчуками; А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою.
Гей, гей, гей, мій чорний воле! Нива довга, в стернях поле… Вітер віє, повіває, Казаночок акипає.
Ой, хто в лузі — озовися! Ой, хто в полі — одкликнися! Скоро все засне під млою; Йди вечеряти зі мною!
Зву… луна за лугом гине, Із-за хмари місяць плине; Вітер віє — повіває, Казаночок простигає.
ЗАПОРОЗЬКИЙ МАРШ
Ми прийшли до кошового, Кажем: волю нам вволи; Гей, немає ж в нас нічого, Бо що й мали — пропили!
Загула козацька рада: Батько волю нам вволив, Й колихнулася громада До кордонів з куренів.
Ржуть на волі добрі коні, Гострі шаблі брязкотять І шапок верхи червоні, Як маки, на нас горять.
В небі хмарки не захмаре, Сонце в променях блищить, З півдня вітер варом варе, Тирса в’яне, степ мовчить.
На могилі ворон кряче, І орли десь клекотять; Ворон в полі здобич баче, На бенкет орли летять.
Гей, летіть, орли охочі, Та пазури нагостріть Роздирати чорні очі Тим, кому недовго жить.
Лютий ворог лихо чує; Зна він, чим годити нам: Про орлів бенкет готує, Срібло й злото козакам.
І багаті, і веселі, Славні славою дідів, Ми від вражої оселі Подамося до степів.
Будуть коні у попоні; Золочені остроги, З рипом чоботи червоні І жупани дорогі.
Бачим кадівби з кірцями: Вік короткий, треба жить! Хай гуде земля під нами Й Січа кипенем кипить.
Лірник візьме кобзу в руки, Вдаре пісню по ладам, Щоб згадали пізні внуки, Як жилося їх дідам!
1898
За вікном мете хуртеча, Ліпить сніг в вікно; В нашій горниці захисній Вистигло давно. Я посипав в клітку сім’я, Воду наливав; Але змерз маленький чижик І співать не став. — Дай лиш, хлопче, оберемок Дров або хоч два: Хай нам горницю потроху Грубка нагріва.— І внесло хлоп’я моторне Хмизу та скіпок; От взяли ми й затопили Теплий коминок. Бачу — полум’я палає І тріщать дрова; Чую — горницю веселу Грубка нагріва. Самовар мій невеличкий Парувать почав; Стрепенувсь маленький чижик І співати став!
ЗАВІРЮХА
Звечоріло; ніч заходе, Місяць з хмари не виходе; Ані зіроньки не мріє, Тільки сніг кругом біліє. Ось схопилась хуртовина, Закурилася долина, І кипить мороз у полі На просторі та на волі.
ЗАХИСТЯ
Надворі мете хуртеча, Ліпить сніг в вікно; В нашій горниці захисній Вистигло давно.
Я посипав в клітку сім’я, Воду наливав; Але змерз маленький чижик І співать не став.
Дай лиш, хлопче, оберемок Дров або хоч два: Хай нам горницю потроху Грубка нагріва.
І внесло хлоп’я моторне Хмизу та скіпок; От взяли ми й затопили Теплий коминок.
Бачу — полум’я палає І тріщать дрова; Чую — горницю веселу Грубка нагріва.
Самовар мій невеличкий Парувать почав; Стрепенувсь маленький чижик І співати став!
ЗИМОВИЙ РАНОК
Я люблю веселий ранок Холоднючої зими, Як на двір, на стіни, ганок І на шлях за ворітьми Упаде із неба промінь, Дим пов’ється з димарів, На току підніме гомін Зграя галок і граків. Сніг ясним кришталем блище, Лютий холод допіка; Сонце вгору плине вище, Та не гріє здалека…
КЕЛИХ
Сницеру дана урочна робота: Взяв він уламок од чистого злота І для бенкетів, запевне веселих, Викував сутий і хупавий келих.
Глибоко карбами грані обводив, Паростки й листя по стінках виводив, Грони родзинок розкидав усюди, — Каже: «Іди тепер, келих мій, в люди!
Дно твоє, келих, глибоке і чисте, Блище і сяє, як кубло огнисте! Грони родзинок заледве не дишуть, Паростки листям прозірним колишуть».
Гонор великий, велика й шаноба Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих З чистого золота кований келих.
Повзкрай вино з його іскрами било, Блищами мріло, струмочком кипіло; Дружно пили з нього люди за сильних, Славу войовників, серцю прихильних,
Ступінь послуги, за владу і пліки, За ізборони блискучі й великі… Сяючи, йшов по бенкетах веселих З чистого золота кований келих,
Поки повзгодом мені не дістався. Бережно я за бростки його взявся; Лив, як і другі, вино в нього сміло, — Але утомлене серце щеміло!
Серцю згадались давнішні ночі, Лади довішньої ввічливі очі, Віра без грані, любов без докору… Стиснув я келих руками в ту пору!
Сплющились грона блискучих родзинок, Паростки й листя прилипли до стінок, Повзкрай прозірне вино полилося… Що ж тобі, серце, в давнині здалося?
1882
КОЛОДЯЗЬ
В жадобі змучений, утомлений від спеки, З домівки рідної ти йдеш в краї далекі, Так заверни мерщій сюди Напитись чистої води.
Дивись: мій простий зруб із дерева старого; Ні мармуру мені, ні спижу дорогого Ніхто ніколи не приніс, Щоб струмень мохом не заріс;
Але спокійно глянь у глиб мою безмірну, Щоб вбачить воду в ній холодну і прозірну, Якої довго будеш ти Шукать, щоб в мармурах знайти.
Ні в ходниках льодниць, ні в льохах непроглядних Ніколи і ніде з посудин виноградних Вина такого не текло, Щоб більш від неї сил дало.
І буде та вода і чиста, і зцілюща, Поки круг мене ліс, яружини і пуща; А зробе стежку чоловік, — І я потрачу силу лік.
Він береги мої, тепер травою вкриті, Вмурує в камені, з далеких скель відбиті, І ґрати тут постановить, Так мулом воду забагнить.
Ти правди і добра ідеш відсіль шукати; Так слухай! Маю я тобі провіщувати: Багато світла втратиш ти, Поки їх втрапиться знайти
В хоромах, фарбами і золотом покритих! Шукай ти їх у тих, таланом непригрітих, Хто сам шукати їх любив, Поки ліхтарні не розбив,
І в кого серця ще ні мармури, ні ґрати Від неба чистого не стали закривати; А дна душі його повік Глейовий мул не заволік!
1885
КОСАРІ
Ще роса з житів не спала, Ми взяли бруски й клепала І з зорі Гострим коси, в ручку йдем, Колос під ноги кладем — До зорі. Пройдем гони, другі й треті, А жита як очерети — Не проб’єм; Тягнем коси — так блищать, Вдарим в жито — аж бряжчать, — Ми все йдем. Жовте жито переспіло, Тим і спину надломило — Аж болить; Нуте ж, нуте, косарі, Недалеко до зорі, — Потягніть! День заходе, сонце сяде, Кашовар таган наладе Над огнем, Сядем ми до казана, Поїмо куліш до дна Й оддихнем. На покоси впали роси, Не бряжчать об жито коси На ланах, І до ранньої зорі Позаснули косарі На стернях.
1877
ЛІТНІЙ РАНОК
Тепле сонце встало пишне; Одягається розкішно В яр і золото долина, - Встань і ти, моя дитино!
Ранку втратити не треба. Дочувайся: із-під неба Пісня жайворонка ллється, То привіт тобі несеться!
Вітерець на тебе дише, Джерегельцями колише; І на вушко він шепоче, Щоб вставала ти охоче.
ЛИСТОПАД
Звелося літо, і не знать, Як день за днем минув, І серпень дав, що можна дать, І вересень майнув…
Морозний вітер в гай і ліс Подув з холодних міст Й нещадно з дерева обніс Червоно-жовтий лист.
І висне небо в ті часи, Немов циновий дах, І стигнуть краплі від роси, Як сльози, на гілках.
А ти, що осені настиг, Та просвітку не знав, Чи хоч єдиний лист зберіг, За котрим жалкував?
І чи хоч краплю теплих сліз Зоставив від весни, Щоб плакать так, як плаче ліс За літом восени?
1888
ЛЯЛЬКА
Щира і мила, сама з тію лялькою схожа, Граєшся з лялькою ти, моя дівчинко гожа! Чорні їй коси розчешеш, у сукню вдягаєш, В стьожки червоні, в намисто ясне убираєш. Вдінеш їй в уші сережки, обуеш їй ніжки, То їй головку піднімеш, то схилюєш трішки! Стиснеш до лонь своїх щиро, і щиро милуєш, І в оченята, і в губки рожеві цілуєш; Граться ж обридне тобі, — так іграшок нікчемний Схопиш за ніжку та й кинеш у закуток темний. Я прозираю, дитино, далеко, і дуже Жаль мені й ляльки, і няньки, маленький мій друже! Ти і не бачиш, як роки за роками плинуть… Щирому серцю на світі недовго загинуть! З ляльки малої ти станеш огрядна дівчина; Зачервоніє твій вид молодий, як калина; Очі, мов сонце на сході, огнем загоряться… Люди захочуть з тобою, як з лялькою, граться: Світу по правді й завчасу тобі не покажуть; Дум, що почнуть полошити тебе, не розважуть; В любляче серце твоє заглядати не будуть, Сил, що даремно дрімають в душі, не розбудять; Леститись стануть і стануть до ніг твоїх линуть, Щоб, як обридне, у закуток ляльку закинуть!..
1886
НЕВОЛЯ
Дайте мені коня мого, Дайте вороного; Пустіть мене, пустіть мене В поле на дорогу. Я уздою золотою Коня зануздаю; Вітром буйним пронесуся До рідного краю. Кінь козачий — не ледачий — Полетить до стану. Між хатами, курінями, Як вкопаний, стане. Та й скочу я з вороного, Землю поцілую, З горілкою до губ моїх Чарку притулю я.
Тихо, тихо… Нема коня, Нема вороного, — Не пускають козаченька В поле на дорогу. Понесеться пан кошовий Без мене на січу; Зійде сонце в чистім полі — Я його не стрічу. Буде буйно шабля гостра Ляха, турка бити, Будуть з гиком запорожці По морю летіти… Ой коли б хто подав мені Коня вороного, Ой коли б хто пустив мене В поле на дорогу!..
НЯНЯ
В темний вечір зим холодних, В парту кинувши книжки, Ми збирались коло грубки Слухать нянині казки.
Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон Сніг горбами наросте;
По задвірках крутить вітер, Аж віконниці риплять; А у нас у грубці дрова І палають і тріщать.
От ми й кинемось на шию Нашій няні, щоб вона, Няня мила та хороша, Розказала нам, що зна,
Про Івашечка, про відьму, І про пекло, і про рай… І почне писати казка, Тільки слухай — не зівай!
ОСІНЬ
Висне небо синє, Синє, та не те; Світе, та не гріє Сонце золоте.
Оголилось поле Од серпа й коси; Ніде приліпитись Крапельці роси.
Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить.
Хоч би де замріла Квіточка одна; Тільки й червоніє, Що горобина.
Здалека під небом, В вирій летючи, Голосно курличуть Журавлів ключі.
Все, що зеленіло, В’яне й умира; Умира безслідно, — Та воно й пора!
Квітці хоч і осінь, Так і літо є; Людям же й без літа Осінь настає.
Жалко не того, що Смерть собі бере Знівечене роком Хворе та старе;
А того, що й мічну Силу і красу Ломе, як билину, Суше, як росу.
1881
ПІД ВЕЛИКДЕНЬ
— Може б, мамо, ви нам з ласки Та дали святої паски, Ще й червоних яєчок, Що красили для діток? — Постривайте: свято в мене Буде завтра посвячене; Завтра янголи з небес Скажуть вам: “Христос воскрес!” І вже час той недалечко, Що покотиться яєчко Й ви погонитесь за ним, І червоним, і ясним.— Позаснули хлопченята, Й сниться їм, що янгелята Кличуть голосно з небес: “Годі спать: Христос воскрес!”
ПЛЯЦ
Я пам’ятаю вечір темний Тепер далекої весни, Зелений берег, ліс таємний, Смоляні пахощі сосни.
З мого проквітчаного пляца Я ждав тебе. Тії пори Од брам далекого палаца, Як сарна, збігла ти з гори.
Висока й гожа, мов тополя; Гнучка, як восені тала, Ти серед пишного роздолля До мене руки простягла;
Пером до рам моїх припала, Лицем черкнулася лиця, І, вся в дроготі, віщовала, Що наше щастя без кінця!
А без кінця нема нічого На обездоленій землі: Не стало серця дорогого, Сподія смеркла в темній млі…
В утомі, знівечений роком, Я довго по світу бродив І ось, під старість, ненароком В отчизну здалека забрів.
І захотілося востаннє Ще раз поглянути на пляц, Що бачив наше розтаваннє, На сосну, берег і палац.
І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала, Плющами брами заросли;
А пляц, що повний був квітками, Тепер плодив кубла гадюк, І над помірлими лугами З сосни драпежний кракав крюк…
1882
ПОКИНУТИЙ ХУТІР
Он хутір той у балці під горою, Що ще колись дитиною малою Його я знав. Тоді ще темний бір Нерушимий стояв; а панський двір, Як килим той, коло хоромів слався І, ввесь в квітках, здавалось, аж сміявся. Ніде кінця не бачилось ланам, Од жовтих скирд ломило землю там; На вільний степ, як хмара з-поза хмари, Без ліку йшло овечої отари І рибою кишів холодний став; Високий млин на ньому аж стогнав; Невидимо бджоли тії гуділо, На вигоні од птиці тільки мріло: В дворі комор — як вулиці було; Зерна туди зсипалось, аж гуло… А понад всім блакитне небо слалось І сонце йшло та хутору сміялось… Здавалося, що тільки рай святий Колись стояв шанований такий! Але годи пливли собі, як хвилі, Щоб все в одній збиратися могилі, А з ними й все, що тільки не жило, Кудись пливло, усе собі пливло… Старі пани, котрі худобу дбали, Уже давно по трунах спочивали; А молоді із хутора кудись По світові далеко розбрелись. Тоді його здоліла інша сила: Найперше бір сокира повалила; Потім посхли рожевії квітки І вкрили двір бур’ян та будяки; Ті, що були нелічені, отари Погнав чабан із степу на базари; Без призору заплинув мулом став; Підгнивший млин молоти перестав; Бджола в ліси далеко залетіла, І птиця більш по вигону не мріла; В коморах тих, що гнулись од зерна, Нема дверей, ні стелі, ні вікна… А небо теж, все висне, не двигнеться І сонце йде та хутору сміється!..
1881
ПОХОРОНИ
Йшов я по городу в грязь і негоду; З хмар безперестанно дощ хлюпотів І не стрівалось нікого народу, — Вітер холодний гудів та гудів…
Тихо з-за шпилю на биту дорогу До кладовища повертував віз; Бачу: труну, неприкриту й убогу, Хлопчик-погонич на йому повіз.
Прості і бідні були похорони: До упокою їх причет не вів, І не співали, не били й у дзвони; Ані хреста, ні святих корогвів.
Тільки й родини труну проводясало, Що, дрижачи під дощем, до кісток Змокше дівчатко її обіймало, Мов ту гіллячку засхнувший листок.
Повоз доїхав якраз до могили; Грабарі стиха труну підняли, Бережно в землю її опустили, Яму зарили і горбик звели.
Дівчинка мовчки і бліда стояла, Поки не вкрили могилу аж вкрай; Тільки ж що вкрили, як камінь, упала Й крикнула: «Матінко рідна, вставай!»
Галасу дітського мати не вчула, — Так і завмер він поміж домовин, Й знову підвода назад повернула В клекіт щоденний мурованих стін…
1893
ПРЯХА
Рано-вранці я вставала, Мичку микала та пряла, А серденько занудилось, Веретенце не крутилось.
Рано-вранці я вставала, Півпочинка не напряла: Думка серденько мутила, Все до милого летіла…
Я боялась: буде мати За роботу докоряти; А матуся догадалась, Чом та нитка не сукалась,
І, заглянувши в давнину, Вже не лаяла дитину, Постривай же, в іншу нічку Не одну спряду я мичку;
Сокіл мій мені присниться, Веретенце завертиться; Нитка чиста і тоненька Побіжить з пучок рівненько,
І поки те сонце зійде, Не один починок вийде!
1883
РУТА
Я рученьки мила В холоднім ставочку, Як сіяла руту В зеленім садочку.
На гілках калини Пташки колихались; Я пісню співала, Вони озивались.
Вони озивались, Неначе казали: “І ми тобі руту Саджать помагали”.
СТЕП
Іду шляхом, сонце сяє, Вітер з травами говоре; Перед мною і за мною Степ колишеться, як море;
А затихне вітер буйний — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Ввесь квітками убереться.
Он нагнулась тирса біла, Звіробій скрутив стебельця, Червоніє материнка, Як зірки, горять козельці;
Крикнув перепел в ярочку, Стрепет приснув над тернами; По кущах між дерезою Ходять дрохви табунами.
Тихо всюди, тільки де-де Вітеречок пронесеться Та на землю із-під неба Пісня жайворонка ллється…
СТРУНИ
Проліта мій вік, як буйний Вітер понад морем, Бідний долею ясною, Та багатий горем.
І дивлюсь я округ себе Од краю до краю: Що ж там милого знайду я, Що я там згадаю?
Бігли годи, як ті води По долині плача, І кропила ту долину Скрізь сльоза гаряча.
Бачив я, як сильні правду Бішено топтали, Як у бідного багаті Крихту одривали;
Як сірома попідтинню Згорблена тулялась, Над роботою за скибку Кров’ю обливалась;
І як мати неодмовна Хворую дитину, Пригортаючи до серця, Кутала в ряднину;
Як ту вродницю * побідну Лихо заїдало Й молоде та пишне тіло Дарма пропадало.
Все я бачив; од усього Серце надривалось, — І тоді журливе слово На папір прохалось.
Не тобі я, добродію, Ситий та щасливий, Друкуватиму мій гомін Щирий і мисливий.
Щоб тобі його утямить, Щоб з ним одружитись, Треба знову, без сорочки, На світ народитись.
Це ось вам: безщасний зроду. Неодмовна мати, Непривітана дівчина, Я почну співати.
В мене струни, повні гарту. Кожному не грають, Так зате кого й полюблять — Дуже привітають.
1877
СУБОТИ СВ. ДМИТРА
В. П. Горленку
Був день осінній. Сіра мла Габою землю одягла, І сіяв дощ. Ішла пора Перед суботами Дмитра. А й досі наш веселий край Шанує щиро той звичай, З котрим ще прадіди жили Й нащадкам в рід передали, Щоб в ті суботи поминать, Кого нам приязно згадать. І, взявши карту, щоб на їй Писать споминник дорогий, Я в думці враз перелетів Ряди похованих годів.
Як в темну ніч в таємнім сні, Тоді побачилось мені, Що з щиро коханих могил Встають ряди безсмертних сил, І безборонно ті ряди Ідуть — невідомо куди…
Он ветхі деньми. В очах їх, Колись блискучих і живих, Утома, горе і годи Зробили буріння сліди. Надій в їх серці не живе, Ніщо їх далі не зове, Ніщо не кличе їх назад, — Недбало йде одживших ряд… О, пом’яни, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх!
Дивлюсь: в красі і мочі літ, Як в день весняний первоцвіт, На зорях щастя, зорях сил Встають юнаки із могил. В їх чистих душах теплинь мрій, В їх очах світе блиск надій; Вони минулим не живуть, Вони чогось від долі ждуть; На те й уваги їм нема, Що їм дорогу перейма Нещадно смерті грізна тінь І жде в землі холодна тлінь. О, пом’яни, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх!..
І знову падають важкі На землю з пишних трун кришки, — Встають з їх лади. О, не там, Цариці світа, жити б вам! Чарівні, постаттю гінкі; На чолах мармурних вінки; Біліш од мату білих шат На рам’ях їх прозірний мат. Я бачу іскри їх очей, Я чую голос їх речей; Я пам’ятаю грізний час, Як їх останній погляд гас; Як не хотілось кидать їм, Тоді безсумно-молодим, Те, що любилось на землі Й чого нема в могильній млі… О, звесели, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх!
І тих, хто тут без смути жив, І тих, хто страждав і терпів, І хто був грішний, хто святий, — Їх дії милостю покрий!
1893
ТЕСТАМЕНТ (ЗАПОВІТ)
Вчіться, діти: мудра книжка Скаже вам чогось багато З того, що колись другими І посіяно, й пожато.
Тільки ви не озивайтесь У книжках на кожен голос: Геть відкиньте чорний кукіль, Вибирайте чистий колос!
Та і те запам’ятайте, Що для кожного народу Ще одна є з книжок книжка, Та, що ми зовем природа.
Йдіть на гори, тихий берег, В гай, зеленую діброву: Там ви вчуєте щось друге, Інші річі, іншу мову.
На траві й квітках росинка, Шелестіння й гомін гілки, Щебетання й пісня пташки, Скрип жука, гудіння бджілки.
Там, де гаму не буває, Другим чимсь на вас подишуть І в душі добра і правди Свій святий закон напишуть. А як станете шукати Серед жизненної ниви Чоловіка, — не жалійте Лити чистої оливи У ліхтарню; бо без світла Наткнетесь на ліс дрімучий, Де розшарпають вас звірі І пожале гад шипучий. Перед Сильним не згинайтесь; Хто ж на землю впав без сили, Щоб того нагодували, Щоб того ви напоїли!
ТКАЧ
Бережно зняв з верстака я основу, Людям роботу розніс і роздав; То ж мій спочинок; теперочки знову Берди направив, нитки засував.
От і роблю я. Застукала ляда; Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб мій і сіль!
Добре багатому: він, коли схоче, Знайде роботі начало й кінець; В хаті ж у бідного ляда стукоче, Поки до дна не згорить каганець.
Вчіться ви, дітки, у мене робити; Вивчетесь — будете добрі ткачі; Дасть вам верстак ваш і їсти, і пити, Тільки ж робіть ви і вдень, і вночі!
Схочете спати, — а лихо присниться; З ліжка зжене вас воно до зорі; Ляжте ж тихенько та спіть, поки спиться; Спіть, мої діти, в теплі та в добрі!
От і заснули по лавках хлоп’ята; Крикнув цвіркун, догоря каганець; Трохи притихло; побільшала хата; Швидко вже буде роботі кінець.
Швидко… а все ж таки стукає ляда, Бігає човник відтіль і відсіль… Човник і ляда — ткачеві порада; Берди і цівки — ви хліб його й сіль!
1877
ТРАВЕНЬ
…Глянь у поле: по коліна Досяга трава; Сонце, жито і ярини Яр’ю облива.
Подивись на прозір річки, Як її вода, Ллючи хвилі невеличкі, Млоддю вигляда.
Хлопчик стиха коло броду Тягне рогозу; Дужий вітер хилить в воду Вільху і лозу.
А ходім сюди зі мною В чорностволий ліс,— Він ще листвою густою Не зовсім заріс.
Тут тобі остання пташка, Кожен черв’ячок, На стволині черепашка, На траві жучок,—
Скажуть всі вони: “З весною Інший світ настав,— Полем, лісом і водою Травень завладав!”
У ПОЛІ
Гей, у мене був коняка, Був коняка-розбишака, Мав я шаблю і рушницю, Ще й дівчину-чарівницю.
Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась.
За буджацькими степами Їдуть наші з бунчуками; А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою.
Гей, гей, гей, мій чорний воле! Нива довга, в стернях поле… Вітер віє-повіває, Казаночок закипає.
Ой, хто в лузі — озовися, Ой, хто в полі — одкликнися! Скоро все засне під млою: Йди вечеряти зо мною.
Зву… луна за лугом гине, Із-за хмари місяць плине; Вітер віє-повіває, Казаночок простигає.
1846
ХАТА
Наша хата під горою, край долини, У вишневому садочку та в калині; Попід лісом млин подався у ставочок, Через воду перекинувся місточок.
Наші ниви золотіють так, як сонце; Вишні й сливи лізуть з гілок у віконце. Нашу гору всі далеко знають, Добрі люди нашу хату прівітають.
ХОРТИЦЯ
Стогонить Дніпро по скелах, Бється об пороги; Все питав: деж ви, діти? Де мої небоги?
Стогонить Дніпро з порогів, Лине до Хортиці; Каже: «Байдо, деж твій город. Стяг і гаківниці?
Де та Січа, що, як море, Силою кипіла; Тая воля, що в роздоллі Пеклом клекотіла?
Розвалилися редути І рови густою Од низин і до вершини Вкрилися травою.
В гранях Січи спить нерушно Камяна планина; Землю, славою покриту, Топче товарина.
На козачім вжітку німці Хат набудували; Грунт пошарпали, побили Й ралом заорали.
Воля, ретязем повита, В плавнях спочивав; Слава кровю перелита, По світу літає…
А Дніпро біжить до моря, Все пита Хиртиці: Деж та Січа, деж тоіі Байда Стяг і гаківниця?…»
ЧЕРЕВИЧКИ
Як до милого ходила, Черевички я купила. Черевички з підківками, Та й натерпілась я з вами!
Чорнобрива й білолиця, Як прийду, було, до Гриця, Черевички тільки рипнуть — Вже у його й двері скрипнуть.
Він ті двері відчиняє, А па мене поглядає, Черевички з підківками, Та й натерпілась я з вами!
Як іти, було, зберуся, Все немов чогось боюся; А моя тим часом мати Почина мені казати:
«Доню, доню, в темні нічки Знапастиш ти черевички!» Мати правдоньку казала: Черевички я стоптала.
Вже ж у їх не стало рипу, А у Гриця в дверях скрипу; Що ж подіялося з вами, Черевички з підківками?
Поки ви були новенькі, Був до мене й Гриць любенький; З того ж часу, як стоптались, Щось та інше з Грицем сталось.
Черевички невеличкі, Ви стоптались в темні нічки, Та і все стопталось з вами, Черевички з підківками!
1877
ЧЕРЕДНИЧКА
Гомонять, що я сирітка І сиріткою зросла; Що мене ще змалу тітка В череднички оддала.
От від ранку і до нічки Все пасу я теличок… Гей телички, гей телички! Час нам з вами у лісок!
Знаю я, що ви дрочені, І що тільки задивись, Зараз ви в чужі ячмені Піднялись і подались.
Так з ячменів вас швиденько На толоку проженуть; А мене поб’ють любенько, Ще й заплакать не дадуть.
Будуть лаяти й казати: “П’ять рублів тобі на рік, Годувати, одягати, Ще й свитина й черевик!”
Де ж та свита й черевички? Відкіля вони взялись? Гей телички, гей телички! Добре літечком пастись!
А поллє осіння хлюща І посиплеться листок,— Нам огидне гай і пуща, Як промокнем до кісток.
Встань, матусю, з домовини, Та на доню подивись; Пригорнися до дитини, Як горнулася колись.
А не схочеш, мамо, встати, Так одна сирітці річ: В чередничках пропадати Літо й осінь, день і ніч.
Вечір хилиться до нічки, Світ тікає від очей… Гей телички, гей телички! Час додому нам,— гей, гей!
ЧУМАК
Іде чумак заморений, курою покритий, Іде шляхом-Сагайдаком помимо ракити. Не бб чумак волів своїх, бичем не махає, Іде собі та ввічливо ракиті гукає:
«Ракитож ти, ракитонько рясне твоє листя, Сховай мене й волів моїх до себе в захистя! Один я йду, товаришів шукав, так не має; Старі степи зруйновано, й чумак вимирає».
Гука чумак закурений, а ястреб з ракити Одвічує: «Широкий степ, та тісно прожити! Колодезя рандовані, вода висохає; В зли ідуть, та все ревуть, що паші немає».
Гей, гей воли, воли мої, воли круторогі! Покопані, поорані чумацькі дороги. Ужеж по тих доріженьках нам хур не возити, В останнє ми до Криму йдем, тай годі ходити.