ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ! _______________ Лихо мені з вами! На-що стали на папері Сумними рядами? Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали слёзи... чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люде, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нужу світом?... „Нічого робить!“ Не сказали б на сміх... Квіти мої, діти! На-що ж вас кохав я, на-що доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав? Може, і вгадав... Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи — Я більше не хочу. Одну слёзу з очей карих — І пан над панами! Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! За кариї оченята. За чорниї брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову. Виливало, як уміло; За темниї ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... За степи, та за могили, Що на Україні, Серце мліло: не хотіло Співать на чужині; Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збірать на пораду... Нехай душі козацькиї В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море. Степ і степ, ревуть пороги, І могили-гори: Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там Шляхтою, Татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить... а тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки, — Бо дотепні... А я... а я Тілько вмію плакать Тілько слёзи за Вкраїну... А слова — не має... А за лихо — ... Та цур ёму! Хто ёго не знає!... А надто той, що дивиться На людей душою — Пекло ёму на сім світі, А на тим... Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється... Нехай думка, як той ворон, Літає, та кряче, А серденько соловейком Щебече, та плаче Нишком — люде не побачуть, То й не засміються... Не втирайтеж мої слёзи, Нехай собі льються, Чуже поле поливають Що-дня і що-ночі, Поки попи не засиплють Чужим піском очі... Оттаке-то... а що робить! Журба не поможе. Хтож сироті завидує — Карай того, Боже! Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, — Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, По-під-тинню, сиротами, А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних. Як свою дитину. * * * ТРИ ШЛЯХИ. _______________ Ой три шляхи широкиї До-купи зійшлися; На чужину з України Брати розійшлися; Покинули стару матір; Той жінку покинув, А той сестру, а найменьший — Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі, А невістка посадила Високу тополю; Три явори посадила Сестра при долині, А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени. Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зівьяла: Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті; Сестра плаче — йде шукати Братів на чужину, А дівчину заручену Кладуть в домовину... Не вертаються три брати, — По світу блукають, І три шляхи широкиї Терном заростають. * * * МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ... _______________ Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині, — Однаковісінько мені! В неволі виріс між чужими, І, неоплаканний своїми, В неволі плачучи умру І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій несвоїй землі. І не помьяне батько з сином, Не скаже синові: „молись… Молися, сину! За Вкраїну Ёго замучили колись…“ Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злиї люде Присплять, лукаві, і в огні Її окраденую збудять... Ох, не однаково мені!