Слісаренко Олекса _______________ ІНІЙ За білим маревом жагучий скрип возів - Іржаві відгуки тернового терпіння... А тут на травах, на гнучкій лозі, Розлила осінь вина білоплідні. Цей день зажурений веде мене, як друга, В сивину тиху, в брязкіт збройних літ, Коли серця у грудях бились туго У такт дзвінкий бойовищ і копит. І згадуєм діла такі наївні й прості, І захват бойовий в небойових піснях, Як лляли кров ми на осінні брості Запушеного приморозком дня. І день білявий мій - юнак сереброкудрий Нагадує мені, що вже давно-давно Розквітла брость, якій ми так немудро Точили мудре молоде вино... ...У інеї ліси, немов у мареві, Ті самі дерева, що знав я їх колись, За тих часів, коли громовим ревом Дні буреломні землю потрясли... О, дні прозорі! Кришталі осінні! Були ви сміливі, прекрасні і страшні, Як рвались ваші поводи ремінні, Як червінкова кров горіла на стерні... ...За білим маревом стихає скрип возів, Колись вантажених понівеченим тілом... І мовчки я схиляюсь до лози, До червінкових віт, покритих білим... 1927р. * * * Зорею яснозорою, зорею юних днів На березі Кастальському я творчі води пив. І в мить, як розпочався мій зоряний розцвіт, У нетрях серця склався Кастильський заповіт: "Співочі скарби серця в екстазі очервонь, І уст твоїх торкнеться божествений огонь!" Не знаю, чи я сповню Кастальський заповіт, Але в душі буяє вже зоряний розцвіт! * * * Покличем на печаль і тугу! Наш брат огнеокий догорів. На дороги повіяло з лугу Тінями диких вечорів. Над бур'янами сухими Наша печаль стогне. Гукнімо з вечорами глухими: "Воскресни, Огне!" * * * На золоті блакитная емаль І золото червоне на емалі. У книгах радості осінняя печаль І радості роса на пелюстках печалі. В моєму саді сохне блідний цвіт, Вмирає лист, нечутно, тайнодійно... Тобі, о осене, мій радісний привіт, Тобі, пожовклеє, моя співанка мрійна! Коли ж небесну щирую емаль Затруть дощі й тумани пелехаті, Я залишу в душі осіннюю печаль І буду ждать весни в зажуреній кімнаті. * * * ТИША Золотисто зомлівають над землею змії-дзвони. Надіва вінці червоні Тиша... Сірим степом сині роси сивий спокій сонно носить, Заплітає білі коси Тиша... Невловимими в'юнами вітри в'ються в вогкій вовні, Підіймає чапгі повні Тиша... Шиють шовк осоки сонні, серце солодко сумує... Луки росами гаптує Тиша... * * * НА ПАСІЦІ Дадан. Дуплянка. На березі білій Іконка праведних Зосима і Саватія. Над вуликами-кельями день цілий Кружляє працьовита братія. Несуть у келії ченці крилаті Мед золотий і віск на жовті свічі... Уклін мій вам, невтомні будівничі! Невпинно цілий день працює братія, А вечором стихають в кельях шуми руху. Іконка праведних Зосима і Саватія Вартує монастир від злого духу. 1927р. * * * ОСІНЬ В біблійних теренах полян Заплутались іржаві ниті, - Сивина ранньої блакиті І багреці жовтневих ран. Збирайтесь, сміливі ловці! Годуйте пси, лаштуйте зброю, - Осінні звірі за горою Заплуталися у сільці... З кущів женуть плямисті пси На мене фантастичних звірів, І бачу я на рижій шкірі І заворожені ліси, І кіновар засохлих ран, І холод жовтої одежі, І блиски згаслої пожежі На тлі розтерзаних полян. 1926р. * * * ПАМ'ЯТІ ГНАТА МИХАЙЛИЧЕНКА Всі ми розіп'яті на хрестах, Всі ми покриті ранами. Заповідано нам жорстокий шлях Злими коранами. Заповідано бути нам єретиками, Синами дикої долі, Розрубати степи прямими стежками І впасти серед поля. Вірили ми, що над чорними голгофами Зустріне нас привітний Ісус, І потечуть величними строфами Шляхи на Емаус... Але очі сліпилися далями, Кривавіли глибокі рани... Посміялись над нашими ордалями Ворожі корани. 1921р. * * * ЧЕРНИЧКА Чорними бруньками, Ряснiє гола вiльха. Ой, як би весняними стежками Не дiйти б до грiха! На проталинах пiд наметами Фiялково дивиться весна, Розкинув золотими тенетами Хитрощi сатана. Забрунилось галуззя вишнi, Сонце зомлiває на землi — Облуду на душi грiшнi Наводять сили злi. Без угаву лопочуть галки. Пiшла б послухала їх веселий рiй, Та небезпечно самотньо рвати фiялки У гаю Христовiй молодiй: А за брамою широкими полями Весело розбiгаються шляхи. Ой, як би весняними стежками До мене не прийшли грiхи! * * * УКРАЇНА Мідним кроком З року в рік Ми проходимо століття. Сталь гартуєм, палим сміття. Через хвижі лихоліття У новий звабливий вік,— Мідним кроком З року в рік. Коні наші — О, стремена! Коні наші — Степом вскач! На розідрані знамена, Україно, більш не плач! Україно, Україно, Коні наші — Степом вскач! Турки, скити і сармати, Руський пан, шляхетний лях... Хто не їв у твоїй хаті На пшеничних на столах? Скільки друзів, доброчинців, Скільки родичів, сватів Лляло вино через вінця На зелені скатерті!.. Та не шана, а наруга, Та не квіти, а ярмо,— І цвіла іржава туга Над сухим твоїм горбом... Ти збирала... бідна, бідна!.. Діточкам своїм крихти І не зчулась, як побідно Задзвеніли копити, І не зчулась, як над схпом Хтось подав повстання знак,— І розбив тюремні склепи Робітничий Залізняк! Україно, Україно, Твої коні на зорі Розплескали буйні вина На червоні прапори! Мідним кроком З року в рік — В світ широкий, В світлий вік! На зорі нового дня, Україно, на коня! * * * УОТ УІТМЕН Я чоловік. Такий звичайний, що аж смішно — Ріка кришталева у смердючих берегах, Віки Шелестять надо мною крилами. Тремтіння і жах Перетоплюю на сміливість у своїх гамарнях, Слухаю шуми вітру, машин і дихання коханої женщини; Бачу хмари, землю, димарі, звірів і людей; Мацаю речі, нюхаю запахи: Я такий звичайний, що аж смішно. І день мій розцвітає, як лотос. * * *