СЛІСАРЕНКО ОЛЕКСА Збірка оповідань _______________ 1. Божевільний трамвай 2. Випадкова сміливість 3. Вихор у затишку 4. Ігумен і князь 5. Крючковар 6. Пан Слимаківський 7. Присуд 8. Сотні тисяч сил... 9. Таємні збори 10. Шість сотень 11. Шпоньчине життя та смерть 12. Ювілей учителя БОЖЕВІЛЬНИЙ ТРАМВАЙ _______________ — В революції багато незрозумілого й непевного, отих "журавлів у небі", яких неохочий ловити міщанин, що має свою "синицю в руках". Звичайно, він і не від того, щоб спробувати вловити журавля, але так, щоб і синицю не випустити з рук. Коли говорилося ці слова, у відчинене вікно з вулиці ввірвався оскаженілий брязкіт трамвая і гарчання автобуса, що заглушили слова бесідника. Той, що слухав, зачинив вікно і спитав: — А інтелігенція ж як? — Інтелігенція в певній своїй частині теж неохоча випускати з рук синицю заради непевних журавлів... — То ви ставите під підозріння справжню революційність інтелігенції? — Ніяких підозрінь!.. Краща частина інтелігенції обома Руками ловить фігуральних журавлів, випустивши іноді непогану синицю з рук, але робить це до того часу, доки Розуміє революційні процеси. — Цебто ви вважаєте інтелігента тільки попутником Революції? Навіть у тому разі, коли він без застережень кйдає свою синицю?! Так, чи що?! — Ні, не зовсім так... Справа в тому, що інтелігент вірить у святість різних норм і у всьому шукає математичної закономірності, і коли втрачає можливість контролювати процеси революції з своєї нормативної каланчі, він зневіряється і губить перспективи. З цього правила є, звичайно, тисячі винятків... У той час, коли в центрі української столиці точилася ця розмова, у глушині лісових розробок, за тисячу верстов од центру, користаючись із вечірнього дозвілля, розмовляло двоє. Молодий жваво ходив по кімнаті з кутка в куток, стукаючи чобітьми по дощатій підлозі, а старий сидів коло лампи і мляво жував слова: — Я дуже полюбляю читати книжки про небезпечні пригоди, про героїчну боротьбу і загалом про різні рисковиті речі, та коли б мені хто запропонував самому побувати в тих небезпечних і цікавих комбінаціях, то красненько дякую! Я "не", як кажуть ув Одесі... Стара людина, що кохалася тільки в описаннях пригод, а не в самих пригодах, усміхнулася теплою старечою усмішкою і ласкаво, по-батьківськи, подивилася на свого палкого молодого опонента, що так завзято боронив динаміку життя і громив "статичне" животіння, гідне зневаги й презирства. А гідна зневаги статика без перепон лилася у відчинене вікно теплими терпентинними подихами вечірнього бору, тишею, що немов дзвеніла комариним дзижчанням та алюміново-білим світлом місяця. — Там — життя й боротьба, тут — убоге нидіння! Там — пафос будівництва, а тут — спогади старої дівулі! Там — динаміка, а тут — статика. Синюха аж стільцем грюкнув, немов ущент розтрощуючи мерзотну статику во ім'я прекрасного динамічного життя, про яке він от уже п'ять років безнадійно мріє. Старий мляво махнув рукою і задивився у відчинене вікно, за яким десь далеко забринів піснею жіночий голос. Та пливи, пливи, селезню, Тихо по воді... — Напружена праця швидко сточує сили і вбиває радощі життя. Творче палання — річ прекрасна, та, що яскраво горить, швидко перегорає й погасає... Як от гаряча коняка — сіп-сіп та й лягла, а спокійна — тягне собі повільно, не хапаючись, і напевно витягне! Воно хороше дивитися на яскраве світло, та погано потім сидіти в темряві, бо ж яскраве світло швидко погасне... М-да... Синюха раптом став посеред кімнати і сказав: — Всі ці ваші мудрості не про мене. Ви посивіли отут у лісі, то вам нічого, я ж бачив і кращі місця, і в житті моєму були кращі часи... Ви от мені не раєте їхати до столиці, а я поїду, і коли пощастить там знайти посаду, я буДУ безмежно щасливий! _ Я дуже радий, коли ви справді доскочите щастя таким дешевим способом! — з іронією сказав старий.— Боюсь тільки, що ви втратили здатність розуміти місто, і ваша ідеалізація його не виправдається на ділі. А віддаль між ідеалами й дійсністю порядна, і той, хто не розуміє цього, частенько ламає шию... Побачивши, що молодий нетерпляче махнув рукою, немов одгонячи настирливі мухи, він додав вибачливо: — Я, звичайно, хочу щодо вас бути поганим пророком, та все-таки вважаю за свій обов'язок попередити про можливі розчарування... Синюсі без краю набрид цей старенький рахівник з своєю нудною філософією, і розмовляв він із ним тільки тому, що на глухих лісових розробітках не було кращого бесідника. Синюха от уже кілька років працює тут за технічного доглядача на розробітках. Скільки разів до цього він намагався порвати з цими хащами і добратись до міста, та от аж тепер, нарешті, доля йому посміхнулася: він має відпустку, трохи грошей і, щонайголовніше, листа од свого шкільного товариша, що там, у столиці, посідає визначну посаду і кличе його, Синюху, до себе погостювати, а коли охота, то й посісти за його приятельською допомогою якусь посаду в місті. — Так ото я й кажу,— провадив своє рахівник,— що одне діло збоку дивитися, а друге діло самому бути дієвою особою. От коли я замолоду читав про Французьку революцію, то так захоплювався! А коли самому довелося покуштувати — інша справа... Синюсі стало нудно від цих балачок. "Знову почне свою філософію, чорт голомозий!" — з прикрістю подумав він і мовив: — Ну, ви як хочете, а я, мабуть, пройдуся до річки... Синюсі безконечно набрид і цей закапелок, і люди, що отупіли, як лісні пеньки, і нудна, нецікава робота. Йому хотілось запалитись пафосом справжнього будівництва, напитись шуму великого міста, що здавалося святочним 1 прекрасним. Плювати йому на ці нудні лісозаготівлі. Хай собі заготовляють без нього, Синюхи! Він хоче великих Р*к, він хоче бурхливого моря-океану, а не цього рівчачка, Що зветься Вепрівськими розробітками! Спати ліг Синюха пізно і вже вдосвіта став готуватися До від'їзду. Витяг найкращий костюм і почав прилаштовувати краватку, що ніяк не хотіла сидіти на своєму місці, ламав нігті об шпоньки, що не залазили в петельки, і з полегкістю зітхнув, переборовши труднощі незвичного вбрання. Одягтись, Синюха відчув святочне піднесення й молодечу пружність у ногах. Він навіть перекинув для спроби плаща через руку, як то роблять туристи, і пошкодував, що в кімнаті немає великого дзеркала, щоб оглянути всю свою постать. Підвода приїхала на сім годин раніше, ніж було треба, і Синюха, знаючи, що він їде зарано, все ж наказав рушити. На станції залізниці Синюха відразу відчув себе учасником техніки й машини. Час од часу проскакували поїзди й тягли за собою валки вагонів, навантажених різним добром та різнобарвними людьми, що прагли далеких, незвіданих і цікавих, як перший поцілунок, городів і земель. Коли прибував новий поїзд, Синюсі здавалося: от-от з вагона вийде хтось і той "хтось" буде давній знайомий чи приятель, що покличе Синюху в далекі краї, і він їхатиме зеленими розлогами родючих долин, метеором пролі-татим^е крилаті віадуки, проноситиметься в чорних печерах тунелів і блискавично промайне сніговими верховинами гір, що він їх ніколи ще не бачив... Та день уже кидав свої золоті котвиці у вечірній гавані, і на маленькій поліській станції ніхто не вставав, а коли виходили пасажири гуляти, то Синюха намагався бути до них якнайближче, сподіваючись, що котрась із елегантних женщин звернеться до нього з питанням і він поговорить із щасливою людиною... Нарешті станційний служник сповістив, що каса відчинена і поїзд прибуде за чверть години. Синюха захвилювався і пішов купувати квитка. Сидячи в поїзді, під ритмічний стукіт коліс Синюха мріяв про те незнайоме місто, що його побачить завтра пізно ввечері. За відчиненими вікнами вагона пропливали в присмерках ліси, поля й села, а щодалі контури розчинялися у пітьмі, і поїзд, як оскаженіла звірюка, розривав нічну темряву і, здавалося, угрузав у неї з гуркотом і свистом. Хмари заволокли небо, і краплі дощу, увірвавшись у вікно, впали на обличчя Синюсі. Довелося зачинити вікно. Дощ лив і на другий день, коли поїзд врешті зупинився на пероні Харківського вокзалу. Навколо було повно води, вода дзюрчала з покрівель, та вогке повітря бадьорило Синюху, і він з.легеньким саквояжем увійшов до зали для пасажирів. На нього війнуло парке дихання сотень людських грудей і непевний запах приміщень громадського призначення. Та й цей запах видався Синюсі чимсь приємним, що свідчив за культуру, учасником якої він так хотів стати. — Скажіть, чи можна буде отут переночувати? — звернувся він до станційного наглядача. — Ні, залишатись на ніч тут не можна! — суворо відказав службовець, і Синюсі ці слова прозвучали гострим наказом. "Доведеться турбувати приятеля серед ночі",— подумав він. їхати до готелю Синюха не намірявся, бо не знать, яка ціна в готелі і чи вистачить у нього грошей. Коло вокзалу стояло багато візників, і Синюха відразу погодився на ту ціну, що запросив один із них. Ніяково було торгуватися, та й не знав він напевно відстані до квартири свого приятеля. Чорт його знає, може, це за десять верстов! Він витяг папірця, що на ньому занотував собі адресу, і сказав візникові. Дощ, не вгаваючи, сіяв дрібні краплі, і Синюха заліз під халабуду екіпажа, з цікавістю позираючи на неясне світло вуличних ліхтарів. Вже починало хилити до сну, хоч, здавалося, і досить він виспався в поїзді. Візникова конячина хлюпала в калюжках, тягнучи екіпаж кудись угору-вгору, і згодом Синюсі почало здаватися, що гора та неймовірної височини і ніколи ця шкапа не дотягне до її верховини, де, певно, мешкає приятель. Раптом візник зупинився і сказав: — Доїхали! Це й є двадцять восьме число. Справді, на ліхтарі коло воріт значилася вулиця і саме те число, якого шукав Синюха. Він узяв свого саквояжа і, розплатившись із візником, почав смикати за дзвінок коло воріт. У будинкові, видимо, давно вже спали, і ніхто не відгукався на настирливий дзвінок Синюхи. Візник, сховавши гроші, від'їхав, і якийсь час було чути крізь шелест дощу шльопання конячих копит у багнюці передмістя, а згодом шльопання те й зовсім затихло. Синюха дзвонив і дзвонив, а будинок мовчав, і тільки шум дощу сипався чорним просом із залізного даху, і вода Дзвеніла в калюжах, стікаючи ринвами. Синюху обгорнув жах. Він уночі, у дощ, на околиці міста в негоду, а навколо жодної живої душі: навіть собака не гавкне. З будинку вперто не відповідають, і Синюсі раптом здалося, що в цей будинок залізли злодії і вирізали всіх пожильців... Припущення безглузде, але здалося Синюсі за ймовірне. Раптом інша думка пересікла першу. Може, він помилився адресою? Синюха витяг папірця і порівняв адресу записану там, з адресою на ворітному ліхтарі. Помилки не було. Коли б ще можна було сховатись од дощу, а не стояти й мокнути надворі невідомо до якого часу. Синюха витяг годинника і підніс до ліхтаря. Здивовано дивився на циферблат, а потім притулив годинника до вуха — він стояв. Думка про те, що все навколо замкнулося у вороже змовницьке коло, заворушилась у стомленому мізку Синюхи і розповзлася по тілі холодними павучками містичного жаху. А дощ хлюпостів ще з більшою силою. Вулиця захрясла у багні й темряві і тільки, кліпаючи ворітними ліхтарями, нагадувала про своє існування. Тоскне почуття безнадійної самотності й безпорадності охопило Синюху. Втрата зв'язку в часі особливо болюче відбилася на ньому, так немовби блукав він досі у двох вимірах, і раптом блукання перенеслося в три виміри, що безмежно множать напрямки... Ще раз посмикав Синюха дзвінка коло мертвого будинку, вже без надії когось докликатися. Будинок стояв німий, як чорний камінь, і навіть ліхтар на воротях чомусь погас. Синюха відчув, що його замуровано в чорному склепі, і полохливий намір тікати звідси виріс стовпом каламутного диму і заполонив його свідомість. Синюха, схопивши свого саквояжа, не пішов, а побіг у той бік, звідки привіз його візник, з таємною надією дістатися до вокзалу. Ноги його давно промокли, і на спині клякли струмки води. Синюха не знав, скільки часу він блукає по темних завулках без надії вийти з цих багнистих слизьких лабіринтів. Раптом зовсім близько розітнувся бадьорий дзвінок трамвая, і серце Синюхи сповнилось радістю, як у моряка, що довго плив без корми і натрапив урешті на берег. Дзвінок деренькнув ще кілька разів, і Синюха, завернувши за ріг вулиці, побачив вагон, що стояв освітлений і, видимо, мав рушити. У вагоні сиділо кілька чоловіка, похмурих і мовчазних, і коли Синюха й собі зайшов туди і сів коло дверей, вони не звернули на нього ніякої уваги. ВІДЧУТТЯ самотності почало розвіюватися, хоч люди й не розмовляли, а Синюха не зважувався заговорити перший. Раптом двері з переднього ґанку відсунулися і сонний голос запитав: Всі? Всі...— нехотя відповів один із похмурих. Двері знову з стуком засунулися, і невидима сила зірвала вагон із місця і помчала неймовірно швидко. Мокра пітьма вищала навколо вагона, і Синюха відчував себе всередині блискучого метеора, що прорізав чорні міжпланетні простори... І що далі летів трамвай темними вулицями міста через мряку й дощ, то страх, що допіру розвіявся, знову почав настирливо шкрябати своїми шкарубкими лапами під серцем Синюхи. Люди у вагоні сиділи мовчки, повісивши голови і загорнувшись у брезентові плащі, немов спали сидячи. Дощ заливав вікна тисячами бризок, а він, цей скажений трамвай, мчав і мчав, немов немає йому впину й немає кінця його коліям, що так жалібно вищать під швидкими колесами і скреготом краять самотнє серце Синюхи. "Що. це за люди? Куди мчить трамвай? Чому він мчить із такою скаженою швидкістю? І чи довго ще він буде летіти в цій огидно-важкій темряві? — гризли Синюху запитання, і він не знаходив на них відповіді і не насмілювався вдатися з своїми сумнівами до цих мовчазних людей.— Чому от уже скільки часу до нього ніхто не звернеться? Чи треба йому їхати цим трамваєм?" Синюха метушливо озирнувся, але люди сиділи непорушно, як і раніше, а трамвай мчав і мчав... Нарешті вагон притишив ходу, під колесами забряжчала стрілка, і в Синюхи родилася надія на кінець цієї скаженої подорожі, коли він візьме свій саквояж і спокійно піде під Дощем у темряві вузькими завулками і радо буде ходити Цілу ніч, щоб тільки не сидіти в цьому непевному божевільному вагоні. Синюха навіть підвівся з місця, але в цей час трамвай, немов попереджаючи наміри Синюхи, смикнувся з новою силою і помчав із такою швидкістю, що серце завмерло в грудях, і Синюха мусив триматися за крісельце. — Ого!..— промовив один із пасажирів, підвівши голову 1 озирнувшись на своїх сусідів, та, побачивши, що ті не звертають уваги, і сам опустив голову. Синюха вже хотів заговорити до людини, та чомусь слова застрягли в горлі, і він ні слова не вимовив. Знову почався скажений перебіг без кінця і краю крізь дощ і темряву. Серце Синюхи стислося лихим передчуттям. Йому здавалося, що трамвай от-от зірветься з рейок і полетить у прірву, краєм якої він, напевно, мчить у невідому далечінь. Серце прискорено билося, а вагон сіпало з боку на бік, і він вищав, як смертельно поранений звір. "А що як ці люди раптом запитають його, Синюху, чого він сидить із ними? Може, це якісь злодії, що скористалися трамваєм, щоб утекти од переслідування? А може, вони, ці в брезентових плащах, справляють важливі державні обов'язки?" Синюха раптом набрався мужності і зважився на героїчний вчинок. Він підвівся і, держачись за ремінні петлі, почав просуватися до того пасажира, що вимовив "Ого!". Він дійшов зовсім близько, та раптом хвиля вагань і нерішучості опанувала Синюхою, він мовчки сів поруч. Кілька хвилин Синюха сидів і розглядав своїх супутників. Вони були дуже прозаїчні, і їхня зовнішність не потверджувала романтичних уявлень про таємні нічні дії чи то про важливі державні справи. Пасажири були, як один, одягнені в брезентові плащі, такі самі, як і в робітників на тартаку, і нічим вони не відрізнялися від тих лісопильних робітників, а ось цей бородатий навіть обличчям нагадує старого Кабаченка, що його так не полюбляв за впертість Синюха. О, якби тут з'явився той осоружний Кабаченко! Синюха відчув ніжність до тієї колись немилої людини, і самотність його під впливом цих порівнянь розвіювалася, і він почав добирати способу заговорити з сонним робітником. Нарешті, зважившись, торкнув за плече бородатого: — Товаришу, товаришу! Бородатий підвів голову і спитав: — Що, приїхали вже? — але, видимо, зміркувавши, що трамвай летить так само, як і раніше, додав: — Що, товаришу техніку? "Чого він мене техніком узиває?" — подумав Синюха і спитав: — Скажіть, куди це ми їдемо? Бородатий здивовано оглянув Синюху і знизав плечима. — Як то куди? Та на дев'ятнадцятий участок! Хіба вам у конторі не сказали? "Якесь непорозуміння",— тоскно промайнуло в голові Синюхи, і йому здалося, що тільки він розвіє непорозуміння, як ці люди зроблять йому якусь прикрість. Щоб заховати ніяковість, Синюха тоном, яким звертався в себе на розробках до робітників, промовив: - Так ви, дядю, скажіть, щоб трамвай дав легший хід— Мені треба отут встати... Бородатий знизав здивовано плечима і відсунув двері на передній ґанок. Там він щось сказав провідникові, і трамвай пішов тихше. Синюха взяв свого саквояжа і вийшов на задній ґанок. Дощ хлюпостів у пітьмі вулиці, і світло з трамваю розсікало білими ножами і пітьму, і калюжі поблизу, і пасма дощу. Синюха ступив на нижчий щабель сходів, одну лише мить повагався і стрибнув у пітьму під дощ, у якусь калюжу, що з шумом розлетілася бризками. Трамвай, немов скинувши тисячопудову вагу, рвонувся з новою силою і скоро зник за рогом вулиці. Ще якийсь час чувся шум від коліс, а потім звуки завмерли, засипані піском дощового шелесту. Синюха стояв кілька часу на місці, обляпаний болотом, а потім вийшов на сухіше. Він опинився на якійсь площі, безлюдній і глухій. Попід будинками світилися вогники, але ніякі звуки не порушували однотонного шуму дощу. Зійшовши на тротуар, Синюха попростував у той бік, де, здавалося йому, мусив бути вокзал. За рогом він побачив одинокого візника, що спав під своєю халабудою. — Вільний? — спитав Синюха гучно і владно. Під халабудою заворушилася людина, і незабаром висунулася звідти, і раптом вискочила на брук. — Атож. Вільний. А вам куди? Синюха сказав і сів під халабуду. Екіпаж покотився, хлюпаючи в калюжах, і Синюха відчував, що врятований від тисячі бід, що так несподівано нависли були над ним цієї ночі. Все місто здавалося йому тепер божевільним трамваєм, що мчить кудись у темну безвість і, напевно, колись полетить у провалля, в несилі втриматися на рейках. "Пафос будівництва! Переможна хода революції", — глузував сам із себе Синюха і з задоволенням виліз із візника коло освітленого вокзалу. Надворі сіріло, і на вокзалі розпочиналася звичайна метушня. Синюха з полегкістю людини, яку щойно врятовано від загибелі, купив квитка, за чверть години поїзд у здоровому глузді якого не могло бути сумніву, мчав його до рідних Вепрівських розробок. * * * ВИПАДКОВА СМІЛИВІСТЬ _______________ — Тобі доводилось бачити, як некрасиве лице раптом загоряється якоюсь внутрішньою силою, якимсь сяйвом?.. — Огнем,— поправив Кельмер. — Ну, огнем, і стає прекрасне... Або запевний боягуз стає сміливий, відважний, або, навпаки,— уславлена хоробрістю людина лякається якоїсь дурниці, болонки, наприклад, або миші... — Буває,— промимрив Кельмер. Серьога лежав голічерева, закривши голову брилем од пекучих променів кримського сонця. Вони вдвох обрали для себе цей глухий закуток узбережжя, де можна було, шануючи суспільну пристойність, не надягати на себе всякого ганчір'я. — А для власного вжитку навіть терміна вигадав: "випадкові змінення". Наприклад: випадкова краса або випадкова сміливість. — А теорії тієї випадковості ти не вигадав? — Ні, але причиною, певно, є якісь не знані ще фізіологічні процеси чи там емоції... Чорт його знає! Сонце присмажувало їхні голі тіла, а на пісок набігала незрима хвиля і, немов соромлячись голих парубків, бігла назад у море. — А дурні коли-небудь бувають випадково розумними? — єхидно запитав Кельмер. — Розумними... бувають, а от дотепними — ніколи,— одрізав Серьога і замугикав під носа свою улюблену співанку. Кельмерові не хотілось говорити, але він не відмовився б послухати, щоб хоч трохи розвіяти нудоту пекучого кримського дня. Серьога сопів і намагався закинути ногу... на потилицю. — Днів через чотири буду закидати ногу... на три сантиметри не доношу... Ліг, але помовчав недовго. — Теоретично я припускаю багато випадкових змі-нень, але на собі перевірив лише випадкову красу та випадкову сміливість... Про перше не розкажу — однаково не повіриш, а про друге, коли хочеш... — Просимо, просимо, товаришу Серього!.. Серьога ще раз нагадав нозі, що їй через чотири дні треба бути на потилиці, переклав бриля на праве вухо й почав: — Місце дії — Правобережжя, час революції, рік другий. Я був тоді "співчуваючим", але разом з 90% людності не вірив, що в нас буде Радянська влада... Одного разу мені передають папірця: "Пропонується і т. д. негайно виїхати в м. К., інструкції та документи одержите в повітнаросвіті..." Щоб у мене була особлива охота кидати насиджене місце в губерніальному центрі, я б не сказав, але наказа треба було виконувати. У повітнаросвіті мені пошепки сказали, що вчителі "гімназії" в К.— елемент ненадійний, наросвіта їм не довіряє і хоче між них мати свою людину... Одним словом, на другий день я їхав у глухе поліське містечко, околиці якого уславилися найлютішим політичним бандитизмом. У школі мене зустріли непривітно. Учителі, знаєш, все у вишиваних сорочках, а в квартирах — "батько Тарас", рушниками обвішаний... Дух, я тобі скажу, такий, що хоч сокиру вішай... — Ти без сентенцій, ближче до діла... — Не перебивай... Поселили мене в окремій кімнаті в школі, в учительському флігелі, мовляв, вільних приміщень не було. Пізніше я довідався, що приміщення були, та мене, певне, боялись. Уночі якось моторошно було сидіти одному у великому неосвітленому двоповерховому будинку колишньої гімназії. А кімната моя на другому поверсі, вікнами у старий парк... Пішов би посидіти до когось із колег, так куди тобі!.. Не встигне сонце зайти, як уже віконниці на гак, двері на Двопудові засуви — і сплять, як ховрахи зимою... Освітлення — каганець. Одним словом, "обстановочка" Довела мене до того, що кинув я вірші писати й давай романа наярювати... А діло було восени, діти до школи не ходили. Пробував з учителями розмовляти — нічого не виходить. Спочатку не розумів, у чім справа, та випадково почув розмову двох учителів: "Ви з ним обережніш, він ко-му-ніст, Мені в наросвіті казали..." — "Та невже?" — "Так його й послано сюди, щоб про нас розвідав..." — "Та він же Українець... і вірші пише..." Була тоді така гадка, що українець не може бути комуністом, і в це, як у догму, вірили всі патріотичні кооператори, учителі та автокефальні попи. Тепер я розумів, чому мене жахаються, як чорт ладану, індивіди у вишиваних сорочках. Хоча я тоді й не був у партії, але доводити, що я, мовляв, не партієць, я не хотів, та й не варт було — однаково не повірили б. Навколо містечка в лісах шугали банди, сидіти партій-цеві в містечку не можна було, а коли хто й заскакував порожняком, то з фальшивкою в кишені на всякий випадок, а більше з кооперативними мандатами. Ну й часи були! Я обміркував своє жалюгідне становище і на всякий випадок готував шляхи відступу. Вікно моєї кімнати виходило в старий парк, і я придумав: купив довгого міцного мотузка, примоцював до ліжка одним кінцем і всього його, згорнутого, підсунув під сінник. Планував так: коли почнуть ламати двері, спущусь у парк по вірьовці, а там тільки й бачили!.. Одного разу вмиваюсь коло ґанку, а завшколи, такий старий пацюк з гімназіальних учителів, підійшов та й каже: "Ви, колего, поїхали б до міста, вам, як комуністові, тут небезпечно... Отаман Підлу ж ний цю ніч у містечку був... про вас питав..." — "Гаразд,— кажу,— нехай собі..." І намилюю з особливою експресією обличчя... Плювать, мовляв. А серце моє вистукує, мов підрядилось до ста п'ятдесяти на хвилину догнати. — Я, знаєш, не з дуже хоробрих... Нерви, той... — Охоче вірю, доказів не треба,— вставив Кельмер. — Ну й вір, плювать мені на твою віру...— І Серьога смачно плюнув через губу. — Першою думкою було втекти, а згодом переінакшив. Сміятись будуть... Днів два нічого не було чути, і я заспокоївся. Раз по обіді лежу в себе в кімнаті, коли це той пацюк учитель у двері: "Дозвольте зайти". Увійшов, погладив миршаву борідку: "Колего, я мушу вас попередити... Отаман Маховий у містечку..." І таким, знаєш, голоском, і з такою, знаєш, усмішечкою, що я як із цепу зірвався: "Ну й плювать! Вас Маховий послав, чи що?" Це вже, щоб налякати, але хто більш боявся в ту мить,— невідомо... — Та, певне ж, ти,— вставив знову Кельмер. — Не заважай... Учитель мій зблід, руки й ноги затряслися: "Що ви, колего? Я старий революціонер!.." — і заплакав. Поморочився я, доки випровадив. Увечері пробував, чи міцно вірьовка прив'язана до ліжка, додав декілька вузлів, щоб легше було спускатись, і завісивши вікно, сів писати листи... _ На чорта? — не стерпів Кельмер. — А я й сам не знаю. Це, мабуть, так само, як людина, утопаючи з кораблем, кидає у море пляшку з листом. Нехай, мовляв, люди знають, що втоп благополучно! Одне слово, сів і пишу. Коли чую, хтось мацає за клямку моїх дверей. Потім тихенько стукає... Ну, думаю, знову пацюка чорти принесли... Одмикаю двері,— якийсь незнайомий чоловічок. "Я вам, пане X., не заважаю?" До кімнати ввійшов інтелігент, яких багато по глухих містечках. Люстриновий піджачок, вишивана сорочка з традиційною стьожкою замість краватки. Так одягаються містечкові кооператори, учителі та дячки. "Прошу сідати, товаришу, я до ваших послуг".— "Дякую, пане". Він уперто не казав "товариш", і я це відразу помітив. Сідає він коло столу, витягає з кишені нагана і кладе коло себе. У мене душа подвоїлась (по числу п'яток), серце зупинилось, мовляв, однаково — на хвилю раніше чи пізніше, яка різниця? "Я, пане, отаман Підлужний".— В голові промайнуло одне слово, як блискавка: "Амба". Запевняю тебе, що ні дитинства, ні татка з мамкою я в ту мить не згадав. В уяві моїй крутилася вірьовка, прив'язана до ліжка, зав'язувалася тисячею вузлів і петель. Даремно я на неї витратив три фунти солі. "Ви, пане X., письменник, я читав ваші вірші в журналах. Так от я хочу, щоб ви проглянули оце...— Він подав мені грубий зшиток, дрібно списаний олівцем. Серце несміливо почало стукати, а мій мозок жваво шукав виходів. "Ви залиште, я прочитаю..." — "Ні, ви зараз прочитайте і скажіть свою думку..." Я вважав за зайве сперечатись,— семизарядний доказ був на боці мого клієнта. Зараз не пам'ятаю я вже тих віршів, знаю тільки, що Дісталось там "жидам", і "москалям", і "запроданцям", 1 "зрадникам". Апелювалось і до "батька Тараса", і до "нені України". Читав я ті вірші довго і старанно, як ні До того, ні після того нічиїх віршів не читав. Коли я дочитав до кінця, мозок мій запрацював над "формулою переходу". "Безперечний талант! Але вам слід працювати над собою, шліфувати свій самоцвіт, тоді він буде сяяти всіма барвами веселки... а загалом — хороші вірші!" "А ви з усім тим, що там написано, погоджуєтесь?" —. Я помітив ледве помітну усмішку на кінчиках губів. Я відчув у цьому запитанні гостру образу. Він, цей бандит, знущався наді мною! У мене виросла вперта твердість людини вищої раси, що ні на крок не поступиться своєю гідністю. "Ні, я ні з чим написаним не погоджуюсь. Я говорю про техніку вірша, а не про зміст!" — Щодо техніки твердості у вищої раси не вистачило? — єхидно запитав Кельмер. — Ну, збрехав, і ти б збрехав...— огризнувся Серьога.— Встав мій гість, узяв нагана та й каже: "Ну, звичайно, ви ж ко-му-ніст?.." Коли раніш жах був розвіяний читанням віршів, то тут я несподівано відчув сміливість. Ех, хороше бути сміливим!.. Дивлячись йому у вічі, я одрубав: "Так, я давно комуніст!.." Він зробив крок до мене. Я стояв як кам'яний. "До побачення,— стиснув він мені руку.— Перша людина сказала мені у вічі, що він комуніст". Я чув, як він ішов по сходах і палив сірники. Моя випадкова сміливість випаровувалася з швидкістю ефіру, і я не знав, до чого братись, чи до вірьовки, прив'язаної до ліжка, чи до дверей, щоб забарикадувати їх. Мене охопила млявість, і я відчув величезне знесилля. Ледве замкнув двері, погасив каганця, впав на ліжко, не роздягаючись, заснув. Чи довго спав, не знаю. Проснувся раптом. Далекі постріли лунали з боку залізничної станції. Сон вилетів із голови, і мене охопив невимовний жах. Тікати, негайно тікати! Надворі сіріло, коли я з клунком вийшов на подвір'я школи. Швиденько переліз паркана, щоб не йти вулицею, і подався порубаним лісом до станції. Од містечка до станції п'ять верстов, але мені ті п'ять верстов здалися за півверстви. Зупинився коло стрілки, щоб передихнути. Тиша навколо, лише за поворотом чмихав паротяг. "Певно, маневровий",— подумав я і повернувся йти до станції. Раптом клацання затворів: "Стій!" Я зупинився. З-за кущів вийшло два доз орці-чер юно армійці. Довго розпитували, оглядали документи, мацали мого клунка, кишені. Все гаразд. "Ходімо з нами!" Пішли за поворот, де зупинився панцерний поїзд. Та ж процедура перевірки документів та мого клунка. Коли ж переконались, що я не бандит, а цілком порядна людина... — Вони жорстоко помилялись. — Будь ласка, Кельмере, без дотепів, вони мені набридли! Я довідався, що цієї ночі бандит Маховий напав на станцію, забив трьох агентів ЧК, а службовці розбіглись. Я пройшов на станцію. Каса була розбита. Телеграф — так само. В залі третього класу розкидано квитки. Бандити порались не одну годину. "А де ж забиті?" "А вони в кінці перону". Я пішов туди й побачив трьох замордованих людей. Обличчя їхні були суцільною кривавою масою, ноги без чобіт... Але що це?.. На одному я побачив знайомий люстриновий піджачок і вишивану сорочку з стьожкою... * * * ВИХОР У ЗАТИШКУ _______________ Ґуральня гордовито, як храм, піднесла димаря до хмар і з презирством дивиться на приплесканий до землі шкільний будинок. Так, певно, дивиться жирафа з височини своєї довгої шиї на приземну черепаху. Школа стара й ветха. Колись вона була робітничою казармою. А як не став пан держати постійних робітників, а старий казарме ний будинок був придатний хіба лише на дрова, заворушились у панській душі честолюбні наміри, здійснити які небагато коштувало. Одним словом, ціною двох сажнів трухлявих дров зажив пан слави діяча та благодійника освіти народної. З великою урочистістю будинок подаровано земству на школу. З цього приводу багато випито та з'їдено, а ще більше довелося земству витратитись на ремонт того будинку. З того часу, пишним стилем кажучи, темне царство Бахуса пронизав промінь освіти, але був він немічний та блідий, і ґуральня ні на крихту не збавила свого гонору. Навпаки, димар її зробився немов вищий, і коли раніш не сягав до хмар, то тепер, гордий з учинку свого пана, напевно, мішав дим з хмарами, приємно лоскочучи божі ніздрі алкогольними випарами. Хіба могла конкурувати в такому ділі школа, навіть висунувши рекордсменом Онуфрія Петровича Лопатку? Ні. Лопатка не поступився б перед ґуральнею алкогольними пахощами, але пахощі його були, так би мовити, призначені для земних сфер, а не для небесних. Лопатка був за вчителя в цій школі з самого її початку. Його сизий ніс на сто відсотків виправдував близьке сусідство з ґуральнею, а вдавлене чоло, що гарантувало оД жодних крамольних вимог, спричинило призначення Лопатки за вчителя в маєток. Доброчинність та богобояз- ність були основними рисами Лопатчиної вдачі до революції. Як же з початку революції ці риси стали не модні, а до того ж і випить не було чого, Лопатка цілими днями гриз свою жінку, довготелесу Агафію Павлівну, обтяжену численними нащадками од трьох місяців до п'ятнадцяти років віку включно. Коли од ґуральні пройти через панську садибу та столітній парк — дійдеш до села Корецького. Через це й ґуральня зветься Корецькою. Корецьке — глухе поліське село, в якому за сім років школу скінчило лише четверо хлопців. Солдати, зреволюціоновані на фронтах, повертаючи до Корецького, не могли сколихнути пасивності глухого поліського села. Вони, як гарматні набої в болоті, заглухали в нетрях трясовини. Ходячою алегорією села був дід Хведь, глухий і підсліпуватий, що, ^за старою звичкою, охороняв ґуральню й школу. За працю йому ніхто нічого от уже три роки не платив, але він вірив, що пан повернеться і заплатить йому одразу. Онуфрій Петрович жив з дідом Хведем у будиночку школи, а другий учитель, Йосип Іванович Петренко, мешкав в колишній панській конторі. Петренка вже з рік як прислали з центру, з народної управи чи з ревкому. Яка тоді була влада, в маєтку не пам'ятають. Оселився новий учитель у будинку на одшибі, цілими днями лежав і читав книжки з панської бібліотеки, які лишились не скурені якимсь щасливим випадком. Інколи Петренко ходив на село, інколи до нього приходили хлопці, і Лопатка відразу оцінив свого колегу, як особу босяцького штибу, з якою не варт товаришувати порядній людині. Цю думку про нового вчителя цілком поділяв колишній винокур Владислав Владиславович Шпон, людина огрядна, як сорокавідерна бочка, з перевернутим глечиком замість голови. У Шпона одна нога була на коло-Дянці і щоразу грузла в землю, як винокур реготом трубив своє засмальцьоване черево. А причин для реготу Шпон не дуже й шукав. Майже щозечора пожильці маєтку сходились біля Щколи, частували один одного тютюном власного виробу. Переказавши всі НОБИНИ, переходили до дебатів. Лопатка був тієї думки, що найкраще демократична республіка з гетьманом або королем на чолі, а Петренко обстоював більшовиків, але не московських, а українських. Шпон участь у дебатах брав своїм реготом і, нареготавшись досхочу, йшов собі спати. Маєток коло ґуральні з якихось причин не був розбитий під час революції, і він стояв високою мумією, загортаючи трухляві ребра в зелений саван старого парку та великого овочевого саду. Парк своїми липами заманював невибагливих поліщуків перспективами нових личаків. З цього приводу Лопатка сварився: — До того ж некультурність... це чортзна-що — обдерти живцем дерево. За це розстрілювати мало... А дід Хведь, зрозумівши, про що мова мовиться, бурчав: — А на моє умлєніє, коли в чоловєка пасталів нєту, так хай дере на здоров'я...— А помовчавши, в тоні глибокодумного додав: — Ремінь сильно дорогий... У школі зимою відбувалося навчання, але мляво, "як мокре горить", бо Лопатка їздив кудись спекулювати жінчиними кофточками та власними старими штанами. Ці торговельні операції й були матеріальною базою його існування. Петренкові спекулювати не було чим, проте він часто зникав днів на два, на три, а прийшовши додому, купував мішок картоплі і живився нею до нових мандрів. Куди ходив, де бував Петренко, ніхто не знав, а сам він нікому про це не говорив. Шпон і Лопатка врешті дійшли думки, що Петренко — агент якоїсь партії, може, навіть чекіст, приставлений стежити за ними. Тому розмовляли з ним обережно, і в суперечці, нападаючи на Петренка, на всяк випадок вихваляли Радянську владу. Шпон нікуди не їздив, сидів дома, маючи власні корови, свині, птицю та економку Настю, успадкував її правом од пана. Крім того, сусідня сільська громада доручила йому доглядати колишнього панського, а тепер громадського бугая. Цей бугай, на ймення Нерон, був предметом Шпо-нового закохання, і як приводили селяни своїх миршавих корівок до бугая, Шпон із задоволенням ляпав себе по череву, од сміху дриґав колодянкою і неодмінно казав: — А все ж наше зверху. Го-го-го!.. революція старанно обминала цілі три роки і Корець-ку ґуральню з маєтком, і сіре поліське село Корецьке. За три роки нічого не змінилося, і можна подумати, що старі порядки не розтрощено та викинуто на смітник, а лише чинність їх на якийсь час припинено. Староста сільський Максим Тюхтій, як і три роки тому, скликав людей на сход до зборні неділями, по обідні пив чай у сусіднього парафіяльного попа Михайла, а як заїздили до Корецького військові частини по підводи, Тюхтій з мальовничим адміністративним пафосом лупцював своїм старорежимним костуром односельчан, що уникали поїздок у підводи. За це він мав завжди подяку військових, незалежно від їхніх політичних переконань. Під ознакою припинення, а не руйнування старого ладу, непомітно прошкандибали три роки, а за ці три роки було дві події, що^одзначили хід історії. Перша, коли ділили дві тисячі десятин панської землі. Друга, як пішли корецькі хлопці гетьмана вигонити та й поробились більшовиками. Цим тільки й ознаменувалася революція, якої по правді в Корецькому не було, а прислали її готовеньку через волость із центру... Хлопці, пішовши на гетьмана, не повернулись, так само, як і попович Гриша, що зорганізував їх. Тільки через людей дізнався піп, що його Гриша перейшов до більшовиків. Кожної служби поминає з того часу піп "блудного раба воїна Григорія" та молиться про "навернення на путі праведні" його. В маєтку різно ставились до подій. Лопатка мовчав і тільки збільшив порцію лайки на адресу жінки. Петренко, що все шептався з поповичем та хлопцями, не пішов чомусь з ними, а Шпон обережно підступав: — А я думав, що й ви підете... Я б і сам пішов, та нога... — Ні,— муркав Петренко, а що "ні", не пояснював. Потім Шпон казав Лопатці: — Боюсь я цього Петренка... Що воно за їден? Не сколихнулось Корецьке і під час денікінського наступу. Біла армія не дійшла до нього верстов за п'ятде-Сят, і мовчазні мрії обережного Лопатки так і не справдилися. А Двадцятого року, як наступали поляки, Шпон утратив рівновагу. Казав Шпон Лопатці та Петренкові з таким виглядом, ніби він вів польську армію на Україну. — Пождіть, поляки навчать, як лад встановляти. Поляки зроблять під оріх... Лопатка підтакував, Петренко, кусаючи вуса, буркав сердито: — Буде й полякам те, що німцям було! Битимемо, аж пір'я летітиме. Шпонові жирні очі бігали, як роздратовані миші. — Ви, пане Петренку, придержали б язика, щоб не довелося прикушувати згодом! — Шпон прибрав роль заступника панівної нації. — Так? А хто нещодавно казав, більшовики молодці? Га? — Для дурнів казалося! — Шпон почервонів од хвилювання. — Ах ти шпаче опудало! Шпон стрибнув до Петренка на своїй колодянці й, певно, упав би, коли б його не підхопив Лопатка! — Заспокойтесь, Владиславе Владиславовичу, охота зв'язуваться з цим хуліганом... Плюньте,— нашіптував Лопатка Шпонаві, ведучи його до хати. З того часу Петренка обминали. Віч-на-віч Лопатка говорив Шпонові, мрійливо підводячи очі: — Ех, і вип'єм же ми з паном, згадавши старі добрі часи.— І довго й нудно розповідав, хто в його роду був поляком. — Буде це Польща, а не Україна. ТТо Дніпро одійде під Польщу,— майже з дитячою радістю повторював Шпон. Про Петренка не згадували. Одного разу, як пожильці в маєтку спали по обіді й тільки Лопатчиха воювала з непокірним плем'ям своїх синів та дочок, до ґуральні підійшов отець Михайло й Тюхтій: — Добридень, Агафіє Павлівно,— доброчинно привітався отець Михайло. — Трясця вам у печінки, ідолова дітвора!.. Чисто весь город запаскудили... Піп удруге привітався. На цей раз Агафія Павлівна почула й одразу змінила роздратований вираз на привітний: — Добридень, батюшко! Ви пробачте мені, так клята дітвора сердить... — На те вона й дітвора,— подав гол оса Тюхтій.— Вй краще викличте до нас Онуфрія Петровича. Та заходьте ж до хати. __Ні, ми тут підождемо. Ми з панотцем ненадовго Й по ділу... Вийшов заспаний Лопатка, покликали ще Петренка і з виглядом людей, що затіяли державну змову, пішли всі четверо до порожньої шкільної аудиторії. — Панове, я маю до всіх вас пильну справу, дуже важне діло...—почав піп і замовк. Всі очікували на дальші слова. Прокашлявшись, піп виклав причину свого візиту. Поляки наближаються і жорстоко карають не тільки більшовиків, а й їхніх родичів. У попа син більшовик, а в Тюхтія так само, а про Петренка й говорити нема чого. Всі кажуть, що він сам більшовик. Та й про Лопатку пле-щуть, ніби він допомагав селянам землю панську розміряти, а за це може сильно нагоріти!.. — Часи такі, панове, що суду правого не жди, як що — розстріл...— сумно закінчив панотець свою промову. "Через сина в денце стукає, чорт гриватий",— думав Петренко. Щодо політичної благонадійності він був най-безнадійніший. Він мав підстави гадати, що поляки його не помилують, а тому не мав навіть охоти вишукувати спосіб легалізуватись при них. Тюхтій мав сина в більшовиках і дуже тішився думкою, що не в нього одного таке нещастя, а навіть і в такої людини, як "батюшка". Піп же найдужче боявся, що поляки-католики будуть мати сина за причіпку до православного попа. — Що ж ви робити думаєте, отець Михайло? — запитав Петренко. — А я думаю, що треба нам зустріти польсько-українське військо з корогвами-святощами, хлібом-сіллю та й з дзвоном церковним, а для цього треба нам умовитись... — Так, так!..— запобігливо підтакував Тюхтій. Лопатка й Петренко якийсь час мовчали. Перший заговорив Лопатка, висякавши червоного носа у хустку непевного кольору. — Воно так-то так, а як після поляків знов більшовики прийдуть? Це запитання повисло на мовчанці присутніх. Петренко нахнюпив білі брови й думав. Тюхтій колупав косту-Ром підлогу, а піп дивився у вікно на горобців, що без-їУрботно вовтузились на бузовому кущі. — Плювать мені на поляків, я сьогодні у повстанці йду! — сердито буркнув Петренко. Хід думок у отця Михайла під впливом цих слів прикро змінився. "А що, коли цей Петренко справді більшовик... та коли поляки не вдержуться?" Одвівши очі од вікна, він дипломатично відступив од своєї пропозиції: — Звичайно, панове, поляків можна було б зустрічати з почестями задля того, щоб вони не катували бідних селян, але я не настоюю... — Так, так! — хитав головою Тюхтій. — А я так думаю, що краще сидіти нам усім по хатах і не рипатись! — Це рештки непропитого здорового глузду взяли гору в Лопатчиній голові. Питання вичерпано. Умовившись захищати один одного, як до чого дійдеться, нарада розійшлась. Надворі отець Михайло, взявши під лікоть Лопатку, шепотом казав: — Ви; Онуфрію Петровичу, попрохайте Шпона, щоб він замовив своє слово. Він же поляк... Петренка другого дня в маєтку вже не було. Він пішов, взявши свою торбу і ні з ким не попрощавшись. Десь із північного сходу далекі гармати гупали, немов ступи, обтрушуючи просо. А дні проходили тривожно і по-новому напружені. Раз приніс Тюхтій чутку, що в десятьох верствах зупинилося більшовицьке військо. Відступають. Про Петренка казав, що той був на селі й подався з десятком корецьких хлопців на Чернечу Оболонь. Кажуть, поляків будуть бити... Об обіді наступного дня приїхали квартир'єри і крейдою списали всі двері в маєтку. Тут тобі штаб, тут тобі розвідча кімната, а далі роти, батареї, ескадрони... Шпон не виходив з хати, аж доки не прийшла пора по господарству поратись. Надів драні штани на живу ногу, а колодянку любовно оголив, як талісмана проти злого більшовицького духу... На дворі димилися вже похідні кухні. Прибув штаб і розташувався у панському будинку... Двір оживав щодалі більше. Шпон пішов напоїти Нерона. Кілька червоноармійців оглядали бугая, хапали його за зад і сміялись. — Братва, кому порція мала! Нерон сердито брязкав ланцюгом і поводив налитими кров'ю очима. — Товариші, не чіпайте бугая, він зірватись може! Всі подивились на Шпона. _ Не лякай, папаша, ми лякані,— відгукнувся той, що запитував про порцію. ._ Чий бугай? — звернувся до Шпона високий червоно- армієць, видимо, командир. — Громадський... Корецької громади...— Шпон кляв у душі той час, коли задумав поїти бугая. — А ти хто? Шпон пояснив. — Так от, цього бугая ми зараз шльопнемо, понімаєш, папаша? Такого звороту не сподівався ще більш наляканий Шпон. — Та ви краще... той... візьміть у селі... теляток там... чи бичків... Це ж бугай породистий... медалю на виставці... — Брось, дядя, заливать. "Породистий"! Ми породистих людей шльопаєм, а він, в три христа його мать, за бугаєм плаче!.. Високий, виходячи з сарая, наказав: — Щоб порції на обід усім були! Шпон тремтів, як зламана ресора. Колодянка стрибала по цегловій підлозі, наче її одкидало од землі електричним струмом. Після двох пострілів велика Неронова туша гепнулась на дощату підлогу, а з рота та ніздрів потекла густа чорна кров. — Готово! Свіжуй, хлопці! Шпон лишив відро в шопі, несила було нести, і, хитаючись, пішов додому. — Теж бугаець! Породистий! — почув він услід. Не врятував Шпон панського бугая. Лопатка того дня не виходив з хати, прикинувся хворим, через що у Лопат-чихи в борщі варився порядний шмат бугаятини, командир прислав "хворому вчителеві". Удосвіта з маєтку рушали червоні частини, лишивши по собі купи попелу там, де стояли похідні кухні, купу соломи та неприбрані Неронові кендюхи. Два дні нікого не було, а на третій до маєтку заскочило з півста польської кінноти... Перед цим Лопатка й Шпон розмовляли на ґанку коло ніколи. Розмова не відходила далеко од забитого Нерона. — Коли б не нога, сам би пішов бити цих вошо-прудів... Шпон за ці два дні схуд, але тепер очікування "своїх" бадьорило його. Забачивши кіннотників, він побіг їм назустріч, але почув вигук: — Стій, пшя крев...— і зупинився... Офіцер під'їхав до Шпона, поперед наказавши підвести руки вгору. Тільки вияснивши, хто такий Шпон, обшукавши його кишені, офіцер дозволив опустити руки. — А то хто? Більшовик? — показав офіцер нагаєм на Лопатку. — Ні, пане офіцере, то не більшовик. Більшовики втекли... — Обшукати двір... Шпон сподобився частувати у своїй господі пана капітана горілкою, прихованою "на всякий випадок". Від'їжджаючи, офіцер стиснув руку Шпонові. — Ви, пане, як що, сповіщайте... Після цього візиту проходили дні й тижні, а до маєтку ніхто не заїздив. Не з руки було, та й нецікаво. Але Шпон чекав, що ще хтось із "своїх" його одвідає, і дочекався. Як цвіла вже картопля, а баклажани вилискували на сонці масними ребрами, промайнула непевна чутка: поляків б'ють, поляки відступають. — Не може того бути! — тупав Шпон колодянкою і ввечері пішов до отця Михайла. — Кажуть, Владиславе Владиславовичу,— сумно хитав головою піп.— Кажуть ще, що ваш Петренко на Чернечій Оболоні босоту збирає проти поляків. Отця Михайла за поляків не чіпали, так само, як і Тюхтія, що сидів саме тут. — Люди кажуть... Збаламутився народ, не знає, чого йому треба. — А в Корецькому тихо? — поцікавився Шпон. — Як на мене, то тихо, не чувати чогось такого, а от Вишнянку поляки спалили, потому коло Вишнянки в лісі двох поляків забито... Як на мене, так не по правді це, хоч і сволоч народ!.. — Я, панотче, хочу пару коней та биндюга купити, то пак виміняти на свої корови... — А це можна. Зараз кожен ладен коней здихатись, щоб у підводи не їздити... Додому вертався Шпон з твердим наміром їхати в Польщу. А чутка про відступ поляків була не дурна. Незабаром стало чути гарматні вибухи і з боку Дніпра, і з півдня. Шпон хапливо ліквідував своє господарство. Пара коней і новий віз стояли в шопі там, де були раніш корови та свині. Надвечір одного дня, як збирався вже Шпон виїздити, чути стало в маєтку рушничну та кулеметну стрілянину, а вночі пройшли повз маєток польські частини... Шпон не спав цілу ніч, а ледве на світ позначило, навантажена хура з двома людськими постатями вирушила з панського двору. Лопатка прокинувся рано. За маєтком чітко стукотів кулемет. — Гашко, буди дітей та веди-но швидше до льоху! — гукав він жінці, а сам похапцем одягався. Не встигли сховатись, як над парком вибухнув гарматний набій, потім другий, третій... Кулемет замовк, а згорблені жахом постаті польських жовнірів перебігали в яр на протилежний бік маєтку. У вогкому льоху Лопатчина сім'я забилась у найдальший куток. За кожним вибухом кричали діти, а Лопатка хрестився й утягував голову в плечі. Незабаром у отвір дверей помітив Лопатка дим. У дворі щось горіло. Що життя, коли в хаті можуть погоріти убогі лахи, без яких Лопатчиній сім'ї і голод, і холод?.. Вискочив Лопатка із схованки і похапцем почав виносити з хати до саду майно... Через маєток бігли якісь люди, щось кричали йому, але вчитель не звертав уваги ні на людей, ні на постріли... Думками й тілом він був з перинами, ковдрами та стільцями, що виносив він їх до саду. Коли ж не було чого носити, сів Лопатка на ліжку й закам'янів. Вже як пройшли лави червоних і дотлівали рештки спаленої ґуральні, а сонце десь на заході доганяло втікачів, Лопатка очуняв. Пострілів не чути було. Жінка з дітьми метушилася між садком та шкільним будинком, що лишився цілий, і Лопатка почав допомагати вносити речі. Взявши мішка з житом на плечі, він побачив, що по Дворищу, прямуючи до нього і спираючись на рушницю, Шкандибав Петренко. Одна нога його була без чобота, обмотана полотняним Рушником, через який просякала кров. Лопатка, широко розплющивши очі, дивився на Петренка. Сизий ніс йому зблід, немов його хтось намазав крейдою. Жінка й старші діти полохливо збились докупи. Коли Петренко підійшов ближче, Лопатка поставив мішка на землю: — Що це у вас з ногою? — Трохи поляки у лісі подряпали... та й болить же, клята! — скривився він і сів на мішка. — А Шпон поїхав...— не знаючи що казати, промовив Лопатка. Петренко з легенькою посмішкою подивився на нього: — Поїхав, та недалеко... Під лісом з простреленою головою лежить... манаття коло нього... Певне, поляки, однімаючи коні, пристрелили... Втікати їм швидко довелося...— Петренко скривився од болю... В цей час близький грім хряснув і розлігся тисячами лун у вогкому вечірньому парку... Земля задрижала... Лопатка від жаху впав на землю, а Петренко, забувши про ранену ногу, підскочив з мішка. Над ґуральнею піднялася хмара попелу й диму. Димаря не було... Коли спала курява, перевів Петренко очі на школу. Вона стала ніби вища, а перекошені вікна її гордовито дивилися через руїну в далечінь полів... * * * ІГУМЕН І КНЯЗЬ _______________ Тридцятип'ятилітній Тодосій у довгій чернечій одежі, що не різнила його від інших ченців київських печер, ходив по келії до краю роздратований. Ні поклони, ні молитви, ні збільшені вериги не втамовували гніву суворого Тодосія. "Господи, владико життя, моїх помислів, моєї любові й мого гніву! Серце моє горить вогнем на нечестивого князя! Гнів мій на славу Тобі!" Вериги глухо стукали об долівку келії-мазанки, а бог непорушно дивився своїми великими візантійськими очима на ігумена Київського монастиря, і глухе було його серце до молитов та стуку вериг. Глухе було його серце, як глуха осінь над Дніпром. Дикі кручі лили каламутні сльози у води сірої ріки, над Подолом кружляло гайвороння, й гайворонням метушилася чернеча братія на брудному, багнистому подвір'ї монастиря. Час од часу ігумен Тодосій позирав у каламутну шибку келії на подвір'я й нотував у пам'яті своїй кари ледачим ченцям, що негаразд ретельно виконували свої обов'язки. "Братові Сільвестрові двісти поклонів за розбите цебро... Братові Павлові збільшити вериги за розсипане борошно..." З задніпровських просторів насувалася ніч, і вовки-сіроманці виходили з лісових пущ, вили у темряву тисячолітньої осені, ловлячи в подихах вітру теплі запахи тварин та людського житла. Інколи їх гострі вуха ловили уривки пісень та музики з боку княжого терема, і вони насторожено стихали, щоб за хвилину з новою силою пронизати повітря своїм голодним жалем. Святослав, нечестивий князь, вигнав свого брата Ізяслава з— Києва і посів князівство і землі. Надто гостро відчули зміну київські ченці. Пошана, якою оточував монастирі та братію боголюбивий-Ізяслав-князь, змінилася на зневагу та утиски. Святослав знав, що чернече священство підтримувало його старшого брата, і неласка князівська упала на голову ігумена Тодосія надто тоді, як сам Тодосій дав до того привід своїм посланням: "Голос крові твого брата кличе на тебе бога, як кров Авеля на Каїна. Зав'яжуться вузлами твої шляхи, й не знатимеш, кудою йти. І брами замкнуться перед тобою, й не знатимеш, що діяти. Кров брата твого на тобі!.." Мудрий ігумен не зважив, що його чернечий авторитет, не підпертий мечем князя Ізяслава, не міг правити за дужий спосіб політики. Святослав не мав заміру сваритися з духовенством, але послання ігумена обурило його. Гордий цар покликав до себе смиренного ченця, але гнів ігумена взяв верх над смиренням та покорою, і він відповів князеві, що владі земній коритися не буде, бо настановлений богом пасти вірних, а тому й кориться тільки владі небесній. Отже, коли охота князеві говорити з ним, ігуменом і пастирем, то хай приходить до нього. Того ж дня, як одержав таку відповідь Святослав-князь, до келії Тодосія, ігумена Київського монастиря, під'їхало з двадцять князівських дружинників. У келії на якийсь час засперечалися вериги з мечами, і мечі довели, що вони авторитетніші за чернече начиння... Тодосія у подраній одежі посадили на воза й повезли уночі пущами до міста Васильова, де колись ігумен, син вельможних батьків, бігав малими ногами... — Князь наказав тобі, отче, не повертатися до Києва, аж поки не буде князевої ласки... З такими словами залишили дружинники Святослава ігумена Тодосія на монастирському брудному подвір'ї у Васильові. Так порахувалася влада земна з владою небесною, що зазіхала забрати до своїх рук князівства і землі, упокоривши князя і обернувши його на свою зброю. Лицарський шолом не схилився перед чернечим каптуром. В убогій дерев'яній церкві Васильова молився ігумен Тодосій за здоров'я князя Ізяслава та дарування його немічному мечеві перемоги над ворогами. Меч-бо Ізяслава був мечем влади небесної, бо князь корився ігуменові. Вранці і увечері вериги суворого Тодосія, збільшені удвоє, стугоніли на дерев'яній підлозі церковного вівтаря, а довгими ночами пізньої осені ігумен думав про земне. Думки його охоплювали минуле й гостро стриміли у майбутнє, в те майбутнє, коли вірив він: земні князі остаточно скоряться князям небесним, бо хіба ж небо не вище від землі і бог не дужчий за всіх князів земних? В одну з таких безсонних ночей, коли дзвінка брондза думок тридцятип'ятирічного мужа оберталася на невиразний і зрадливий туман юнацьких запальних мрій, до келії Тодосія постукав запізнілий подорожній. То був монастирський служка, вірний Йона, що втік з київських печер до свого ігумена. Юнак несміливо переступив поріг келії і схилився на коліна, приймаючи благословення ігумена. Смиренно він став коло одвірка, побожно схиливши голову, і мовив: — Отче, тівун Яцемир ненавидить нечестивого князя Святослава за те, що той одібрав йому жінку. Яцемир — мій родич по матері... Він намовляє мене... На цих словах служка запнувся і нижче схилив голову, але Тодосій зрозумів його без слів. Він молитовно звів очі д'горі і врочисто мовив: — Гнів божий на нечестивих і братовбивцях! Іди, отроче, і хай Господь наш милосердий укріпить твою десницю і сповнить твоє серце мужністю! По цьому ігумен взяв за плечі служку і вивів його зі своєї келії в темну осінню ніч. Вперше за довгі тижні заслання Тодосій міцно заснув, як людина, певна наступних днів і певна себе. Спокій зійшов на турботну душу ченця, бо не напутив він отрока на злі діла, і отрок нічого йому не сказав... ...Пишні шати на князеві та його прибічниках. Візантійські шовки та парча відбивають сонце, і сонце покірно падає на жовтий та червоний сап'ян обув'я та на коштовну зброю коней. Служка Йона дізнався, що сьогодні князь Святослав поїде полювати у пущі на Стугну. Тівун князів Яцемир розповів про це своєму небожеві. Підступний Яцемир довго готував Йону, аж поки богобоязнені вуха цього юнака почули справжні наміри і сподівання свого дядька. Князь зневажає церкву і священиків, він справжній поганин і ворог Христа. Забити такого нечестивця — то славне діло, і це славне діло можна доконати в найближчий день, і то саме на полюванні. І справа то небезпечна, адже ж Яцемир буде з князем, і коли кара божа упаде на нечестивця, він не кине на поталу свого улюбленого небожа, а як все буде гаразд, він із своїх достатків збудує монастиря ц настановить Йону на ігумена... А до княжого стану його пропустить сторожа, бо знає його як небожа найближчого тівуна... От і короткий меч, що ним мусить вдарити юнак у спину князя, неодмінно в спину, щоб той не мав змоги боронитися... Цілий день юнак простував слідами князівської ватаги, що йшла в напрямку Васильова, а коли князівські пси піднімали звіра, він залазив на дерево, боячись попасти на очі псарям... Нарешті надвечір задимилися багаття княжого стану, а як спала ніч, вогонь зазолотив верхів'я столітніх сосон та ялин, виказуючи місце княжого стану. То там горіло багаття й готувалася страва на всю дружину. Вози з припасом стояли колом, а коні паслися на припоні, пильновані озброєними дружинниками. Йона виліз на височенну сосну й чекав. Меч йому од незвички муляв під одежею, але він терпів біль, напоєний шаленством помсти. Слова ігумена дзвеніли йому у вухах, і він, як сновида, забув і про власну безпеку, і про потреби свого тіла, і навіть про молитви, які він звик проказувати щогодини своєму суворому богові. Його опанувала мета, і тій меті прислугувалися всі здібності його виснаженого, чернечого тіла. Зір був загострений, як у яструба; слух ловив щонайменші шелести; звіряча спритність прокинулася в його істоті, знівеченій потворним візантійським аскетизмом. Юнак тремтів, як напнутий могутньою рукою лук, готовий щомиті випустити вбивчу стрілу. Він чекав на ту слушну мить, коли князь і дружина уп'ються,— тоді легше дістатися до багаття й доконати боговгодне діло. Яцемир мав умовити князя зняти свій бойовий панцир і підпоїти Святослава медом, щоб у разі чого він не міг чинити опору. Йона це знав і мав намір підійти до дужого князя ззаду. Адже ж він чернець, а не воїн і не може стати до двобою з князем, що ціле життя своє не розлучався з мечем. До того ж, що там лицарські звичаї, коли мова йде про боже діло? Рука господня чинить так, як то зручніше, не турбуючись за земні чистоти. Нечестивець ляже трупом од зрадницького удару в спину, а не на полі слави. Йона чекав довго, а зваживши, що час починати діло, зліз з дерева і поповз через хащі до багаття. З табору неслися співи підпилих дружинників, гарчання псів та іржання коней. Обережно Йона підійшов до вартового, що, напівлежачи, догризав кабанячу кістку, й привітався. Дружинник впізнав юнака і охоче згодився супроводити його до Яцемира, якому нібито чернець мав переказати якісь вісті. Пси кинулися були на незнайому людину, та вартовий розігнав їх ломакою,— і вони принишкли. — Ото коло багаття князь і Яцемир. Підійди і вклонися князеві та повіншуй його добрим полюванням,— навчав дружинник юнака. Засунувши руку під чернечу рясу, Йона спробував, чи гаразд меч виймається з піхов. Потому він перехрестився і, сповнений незламної рішучості, рушив до багаття. Спина князева вигідно чорніла на огняному тлі, і ця чорна пляма увібрала всі прагнення ченця. Саме тоді, як князь перехилив турячого рога з пінним медом, Йона наблизився так, що міг би кінчиком меча дістати до гаптованої сорочки Святослава, а зробивши крок, незле доконати діло кари божої. Та чернець стрибнув так, ніби цілі гони були між ним і метою. Меч пронизав спину князя і приколов нечестиве його тіло до землі. Навколо щось ухнуло і затихло. За мить вчинився галас людей, і собаки жалісно завили, почувши смерть людини-господаря. Йона скам'яніло тримав держално меча в руці, і з великих очей його лилося проміння жаху на важке тіло, що зсунулося набік так, що кінчик меча виковирнув шматок землі... Холодна осіння земля ударила в обличчя ченця, і він випустив держално. Труп упав на бік і востаннє здригнувся. Йона випростався над багаттям і підніс руку, щоб перехреститись, але важкий удар палиці по голові загасив його свідомість, і далі він не чув і не бачив, що коїлось навколо. — Негайно одрубати голову і кинути псам! — задзвенів голос князя Святослава. Він схилився над тілом свого поплічника Яцемира і власними руками вийняв зрадницького меча. Яцемир був мертвий. При світлі багаття князь вдивлявся в його обличчя, та, крім закам'янілої муки, нічого не бачив. — Стійте! — гукнув князь на слуги.— Не рубайте голови тому ченцеві! Мусив князь знати, за віщо поклав головою Яцемир, а про це може сказати тільки вбивця. Але послуги доповіли, що чернець сконав од удару по голові. Скорбота і гнів змішалися на обличчі князя. Слуги тремтіли, стоячи колом навколо свого князя, і воїни тримали руки на держалнах мечів, готові першого ж наказу рубати голову, кому завгодно. Та князь мовчав, все нижче схиляючись над трупом. Він, що звик трощити черепи власними руками, був украй вражений смертю серед бенкету. — Не печалуйсь, князю, над другом і дослухай мене,— почув Святослав голос свого найстаршого дружинника й найдовіренішого радника, семидесятилітнього діда Жамайла. Князь не розлучався з ним ні вдень, ні вночі, ні в боях, ні в бенкетах. Ще замолоду його було приставлено до Святослава навчати військової справи юного князя, а коли князь змужнів, дід залишився при ньому найближчою людиною. Жамайло взяв князя за руку, поштиво схилившися на знак покори своєму державцеві, але в ознаках покори і поштивих словах чулося, що Жамайлова воля була над князеву. Він одвів Святослава вбік, посадив його на ведмежу шкуру й почав голосом тихим і проникливим казати: — Князю, убивця — небіж Яцемирів. Він убив дядька, що годину тому намовив тебе зняти панцира... — На що ти, старий, натякаєш? — погрозливо запитав князь. — Я ні на що не натякаю, князю, а тільки говорю те, що й ти знаєш. А ти, князю, знаєш і те, що ніколи ні в яких обставинах Яцемир не вмовляв тебе скинути панцира, та ще й так настирливо. Навпаки, Яцемир завжди твердив, що зброя мусить завжди бути при лицареві... — Ти щось плутаєш, старче,— відказав князь тихо. — Я не плутаю, князю, а те кажу, що було, і нічого від себе не додав юнак, небіж Яцемирів, ще вчора розмовляв зі своїм дядьком на твоєму подвір'ї... Вони надто довго розмовляли... Яцемир любив хлопця і піклувався ним, як власною дитиною. Юнак незгірше ставився до дядька... Я це знаю, князю, бо піклуюся твоєю безпекою. Я дещо, князю, зрозумів, та, на жаль, пізно, коли тіло твого тівуна лежить холодне... — Що ж ти зрозумів, старий? — запитав могутній князь свого воїна, як запитують діти бабусю за цікаві їм речі. — Я зрозумів, князю, що удара готовано тобі. Святослав схопився на рівні ноги й грізно подивився на старого, що покірливо схилив голову перед своїм князем ще нижче. — То, діду, теревені, дурні теревені! Князь наблизився до трупа Яцемирового і, одкинувши плаща, яким укрили його слуги, пильно почав вдивлятися в непорушне обличчя. І що довше він вдивлявся, то більше в його уяві спливало давно забутих подій, слів і картин, викреслювалася на сірому тлі давно минулого підступна душа тівуна Яцемира... На обличчя князеве спала похмура тінь, і він, важко ступаючи, підійшов до Жамайла і мовив: — Може, діду, й так. Старий на слова князя тихо, ледве помітно вклонився. — Але що ж робити? Жамайло на одну лише мить підвів голову на рівень голови князя і знову схилив її. — Так що ж робити? — з притиском повторив своє задитання Святослав і, не діждавшись відповіді, грізно мовив: — Я вивішаю їх, старий, чуєш? Я вивішаю їх до одного! Горді слова князя не справили враження на Жамайла. Дід знав, що буде зроблено так, як він скаже, а не так, як схоче князь. — Ти, князю, справедливий, як небо, і слова справедливого гніву чую я нині з твоїх уст, але, вивішавши ченців, ти не зменшиш злоби на себе, а умножиш її. Справедливість, князю,— золото. Воно ціни неоціненої, а м'яке, як олово; а мудрість, князю,— то сталь, вона тверда і гнучка, тому володіє всіма скарбами землі... Святослав дивився в землю і слухав свого радника. Палкий гнів його ущух, і серце остудив холод мудрості. — Правити людьми треба не справедливістю, а мудрістю... Старий замовк і схилився на коліна, немов віддаючи себе на ласку князя. Святослав обняв старого і поставив на ноги. — Так що ж діяти, старче? — тихо спитав він. Жамайло знав, що тепер князь прийме все, що він йому не скаже. Помовчавши, він підвів свою сиву голову. — Їдь, князю, на ранок до Васильова до ігумена Тодосія та даруй йому провини його. Він відчує твою силу, князю, і більше не посміє перечити тобі та ганьбити діла твої. Хай повертається до Києва і будує храм, який він давно збирався будувати. Не жалуй, князю, скарбів, дай і людей, і гроші на будівлю, і злоба ченців обернеться на ласку і покору тобі. Князь нижче і нижче схиляв голову, що означало згоду його чинити по словах діда. — Будь, князю, мудрий і не знищуй зброї, що дасть тобі безліч перемог над народами і землями... Ченці, князю,— то зброя, могутня зброя, але треба вміти володіти нею... Жамайло замовк, а князь у задумі промовив: — Так, діду, так! Другого дня у присадкуватій халупі монастирського дворища у Васильові земна і небесна влади тричі цілувалися на знак згоди, миру і єдності. Врочисто було відсвятковано киянами та братією печерською повернення князя Святослава та ігумена Тодосія до Києва. Ченці й міщани з духовенством вийшли назустріч, і ігумен відправив врочистого молебня. А увечері відбулася у княжому теремі вечеря без гуслярів і скоморохів, без вина і дівчат, перша чернеча вечеря у теремі Святослава. Суворий-бо печерський аскет не потерпів би ні пияцтва, ні музики, ні співів. Князь затаєно, злостиво порався коло кабанячого окосту, а ігумен запивав водою сухарі... Почали вечерю довгими й нудними молитвами, молитвами ж і закінчили. Аж тоді, коли ігумен Тодосій був далеко од княжого терема, до світлиці вкотили бочку з медом, покликано гуслярів та скоморохів, з у присінцях теремових чекали на свою чергу дівчата... Почалася справжня вечеря лицарів. А ченця Йону на другий день вже терзали вовки на лісовій галявині й дивувалися, що він жилавий і несмачний, як святий з візантійської ікони... * * * КРЮЧКОВАР _______________ Восени поліські дороги бубнявіють од дощу, а пісок, вимитий на поверхню торфу, з сірого робиться заленкува-то-сизий. Такою само піщано-сизою пеленою обволікаються ліси, а притишений шум шамотить старечо-осінніми губами за ялинами та соснами на оболонях. Невиразною димкою обволікається й свідомість людини, що в такі дні попала в Полісся. І думає людина і не Думає. Шматочки думок розпливаються, і ніяк не зведеш їх докупи! Не міг звести докупи думок і Крючковар. Думав обміркувати дорогою, що йому робити далі, та нічого не виходило. Поліський шум сточував думку, як пісок пустельний сточує камінь. Сковзаючись по багнистій лісовій дорозі, обходячи калюжі обніжками, прямував Крючковар до залізничної станції — треба було шукати роботи, бо зима — не свій брат. На лісових розробітках, де він працював у конторі, його викинули за скороченням штату, а чого варта люди-на без роду і без племені, без штатної посади, з єдиним умінням писати ордери. Крючковар був переконаний, щ0 така людина нічого не варта. Надуваючи щоки до синяків, хмари прискали дощем у неголене Крючковарове обличчя, а часом трусили білу пудру снігу. Черевики втратили здатність набирати нові порції води так само, як тіло Крючковарове не відчувало нових неприємностей. Всьому є межі! Проміряв верстов із десять, а ще стільки ж лишилося до станції. Нудно й одноманітно. Незабаром мусить бути сторожка знайомого лісничого. Дійде до неї Крючковар, а лежанка гаряча... Заляже на цілу ніч і так засне, так засне... Ноги ступали автоматично і каламутили прозорі лісові калюжі. Так можна пройти десятки верстов, не помітивши труднощів переходу. З хаосу думок вивів Крючковара грубий голос, що вигукував про "той цвяшок, на якому господь бог ризу вішає", та про маму в різних варіаціях... Крючковар підвів голову. Гурт людей з рушницями напоготові обступав його. — Звідки й куди йдеш? — запитав один, скінчивши вихилясту лайку. — З розробітків на станцію... — А, так учотчик,— і нагай гостро в'ївся в Крючко-варову тімницю. Він упав непритомний край дороги, ударившись головою об пеньок. Все це трапилося так швидко, що Крючковар не встиг навіть як слід розглянути озброєних людей. Холодний дощ вивів його з непритомності. Збоку чулась притишена розмова, і він позирнув туди. Всі восьмеро, сховавши рушниці від дощу під поли, сиділи під старою сосною й розмовляли. Вухо Крючковарове вловило прізвище Кобця, відомого бандита, що безкарно гуляв у цьому глухому закутку Придніпрового Полісся. "Мають мене за учотчика, певне, уб'ють",— апатично думав Крючковар. Учотчиками називали робітників на державних підприємствах, які були взяті на військовий облік (учот), що й звільняло їх од служби в Червоній Армії. Це були переважно місцеві парубки, що здобули собі право на легальне існування обліковою роботою. Води не мали потреби ховатись у лісі, як то робили дезертири, а через це одрізався приплив людського поповнення банд, чому бандити й ставились до учотчиків з незвичайною жорстокістю. Крючковар став прислухатись до розмови, і те, що він почув, сколихнуло його апатію — приговореної до смерті людини. — Він так собі — ні риба ні м'ясо... вроді начеб придуркуватий... — А ти його давно знаєш? — Та він на розробітках місяців зо три квитки писав... Справа кращала. Крючковар зрозумів, що то про нього мова мовиться, а коли так, то його не вб'ють. — Що з ним робити? Не пустить же його до станції? — говорив, видимо, ватажок. Крючковар тим часом підвівся й сидів, схилившись на пенька^ Бандити помітили це і заговорили тихше. Нарешті встали й закинули рушниці на плечі. — гіу, ходім з нами! — гукнув ватажок Крючковаро-ві.— Та швидше! Безнадійна річ було протестувати, безнадійна й небез-. печна. Сама звичайна балачка могла змінити ставлення бандитів на гірше. Крючковар розумів це добре і мовчки, почуваючи неміч у ногах, підвівся з землі. Звернувши з проїжджої дороги, пішли ледве помітними стежками. З наближенням вечора хмари скупчувались над лісом сіро-брудною вовною. Дощ більшав, і шелест щодалі підносив тон, аж доки не став одноманітно рівний, присипляючий. Ішли мовчки, зрідка перекидаючись увагами та потворно сороміцькою лайкою. Куди його вели, Крючковар не міг зрозуміти. Місця були незнайомі, а до того ж у лісі зовсім уже стемніло, 1 сосни злились у важку чорну масу, що, здавалось, нескінченно всмоктувала цей гурт людей. Коли спереду темна маса лісу трохи розступилась, ОДин із ватаги коротко свиснув. У відповідь почувся такий саме свист ліворуч, і за хвилю весь гурт зупинився коло хати, зо всіма ознаками лісової сторожки. — Хто йде? — озвався молодий голос. — Свої... Чечель... При світлі з вікна було видно, як фігура пішла в сіни і звідти почулось: — Пане отамане, Чечель із хлопцями прийшов! — Нехай заходить до хати. — Зараз! Чечель пішов до хати, а коло Крючковара лишився один бандит, якому, видимо, доручено стерегти його. Решта з ватаги розійшлися хто куди: одні в сіни, другі до повітки. — Петре, веди його сюди! — гукнув Чечель із сіней. — Ходім! — Вони ввійшли до хати і зупинилися біля порога. На широкій лаві лежав дужий чорнобородий чолов'яга, накинувши на себе кожуха. Його, видимо, недавно розбудили, він мружив очі від світла підсліпуватої лампи й уважно розглядав Крючковара. Чечель сидів біля столу на ослоні, перед ним стояла пляшка самогону і нарізане великими шматками сало. — Комуніст? — раптом запитав — той, що лежав на лаві. Крючковар мовчав. Петро сіпнув його за рукав, мовляв, тебе питають. — Ні,— відповів Крючковар. — Жид? — Ні... — А що ж ти за опудало таке? — Я був на розробітках... діловодом... мене звільнили.:.— несміливо промовив Крючковар. — Це, пане отамане, правда. Петро його знає,— підтвердив Чечель. — Так...— промовив отаман.— А як же ж твоє прізвище? — Крючковар... Онисим Крючковар... Климович по батькові... — Крю-чко-вар? Цебто крючки вариш? — Отаман зареготався, задоволений своїм жартом.— А кашу варить умієш? — Умію... — А борщ? — І... борщ... Отаман, усміхаючись, подивився на Чечеля, потім перевів погляд на Крючковара. — Так от, Онисиме Крючковаровичу,— отаман знов зареготався з власного дотепу,— завтра навариш нам пс крючків, а доброго борщу. Розумієш? А зараз іди спати, тільки не подумай тікати! — зробив він натиск на останньому. Коли Крючковар з Петром повернулись до дверей, щоб іти, отаман зупинив: — Стійте,— і, діставши зі столу пляшку самогону, налив обом по шклянці: — Пийте. Під повіткою у сіні Крючковар заснув важким сном знесиленої людини. Тут же спало чоловіка з двадцять бандитів, а коло ясел стояли осідлані коні Вранці прокинувся, коли всі ще спали. Дощ, не перестаючи, шелестів у лісі. Люди лежали в підсумках з патронами і з рушницями поблизу. "Ускочив,— думав Крючковар,— до самого Кобця попав у руки, а далі що робить — не знаю... І надало мені ще кухарем назватись... Ой, погані твої діла, Онисиме!" — проказував він сам собі. З усіх страв, які Крючковар умів готувати, була печена картопля та смажене сало. Тайна приготування борщу обіцяла лишитись для нього навіки тайною. Він знав, що в борщі є буряк, капуста і картопля, але яким способом усе те перетворювалось в страву? "Ой, і всиплють же мені шомполів,— думав свою невеселу думку Крючковар,— бач, яке мурляччя лежить!" Помітивши, що один заворушився, він заплющив очі. Нехай думають, що спить. Двоє розмовляли: — Курить є? — Є... на/ крути... Пауза. — Так шепетівський поїзд сьогодні вночі буде? — Чечель казав, що так... — На сімдесят восьмій верстві? — Так. — Всі поїдемо? — Певне, що всі... Який же дурень лишиться... Пауза. —— Звечора поїдемо. Зупинимо на переїзді, коло Ховрашків... Вже й червоного ліхтаря приготували... А як не зупиниться? — Та, крім ліхтаря, рельс и розберем. Пауза. — Темно... Ще тра поспать... Голоси стихли, а в Крючковаровій голові пропливала °Дна картина за другою, одна жахливіша ніж друга... Сумніву не могло бути — бандити готували цієї ночі напад на поїзд. Щось треба було робити, але що міг удіяти маленький чоловік, він, Крючковар, скорочений по штату писарчук, а зараз записаний кухарем банди? "Ховрашки,— це за сім верстов од роз'їзду сімдесят восьмої верстви, а звідси, певне, не далі, як верстов десять. Коли б знати дорогу, можна б туди за три-чотири години дістатись... Але кудою йти?" Доки Крючковар міркував, бандити почали прокидатись. — Гей, ти, вставай! Чого вилежуєшся? — штовхнув один під бік, і Крючковар підвівся, протираючи очі. — Це звідки? — спитав один, оглядаючи Крючковара. — Це наш кухар, вчора отаман опреділив,— пояснив Петро. — А коли кухар, то якого чорта не куховарить? Крючковар вже не боявся шомполів. Він винайшов спосіб уникнути їх. План був простий — тут, у лісі, певне, немає ні капусти, ні буряків, а тому й борщу варити не можна... Отаманові так і сказав: — Картоплі немає, та й буряків теж... А отаман на це: — Коли немає — дістань. Бери коня та щоб з тобою хтось із хлопців поїхав. Справа оберталась на краще. "Швидше б до Ховрашків, а там видно буде..." Дощу вже не було, але вітер гнав по небу важку вовну хмар, а сосни шуміли войовничо-тривожно. — В село не поїдемо... видадуть, сволочі... Я почекаю, а ти підещ... Кажи, що з розробітків... — Добре! — Тільки гляди не тікай, бо все одно піймаєм... Крючковар пішов у село, а бандит прив'язав коней У кущах, скинув шаблю й рушницю і з одним наганом У кишені пішов у село. Ховаючись поза хатами, він стежив за Крючковаром, який, видимо, й не думав до когось заходити. Пройшовши до залізниці, Крючковар повернув У бік сімдесят восьмої верстви... Бандит не погнався за ним, а повернувся до коней, узяв кращого і поскакав до переїзду в напрямі сімдесят восьмої верстви... Дроти гули побідними трубами, ліс привітно хитав гіллям Крючковарові. дле раптом... Що це? Крючковар нічого не розумів- — Що, сволоч, попався? — Його мщно тримав за руку знайомий бандит. "Пропав!" — промайнуло в голові. — Так ти, сукин син, тікати? Га?.. Тікати? — Іскри посипалися з очей...— Кажи, куди біг? Кажи, а то...— бандит приставив нагана до грудей. Виснажене Крючковарове тіло не могло чинити опору добре вигодованому та ще й до того озброєному бандитові. Треба було братись до захисту безсиллям та хитрощами. — Жінка... діти малі... без шматка хліба...— Він став голосити і причитувати з такою проникливістю та чуттям, що не лишалось жодного сумніву в правдивості його слів. Ще один удар по потилиці. Упав. Боляче прикусив язика. Підвівся. — Іди спереду, а тікатимеш — пристрелю! З револьвером у одній руці їхав бандит верхи, а Крючковар тюпцем біг попереду. — Стій! — раптом наказав бандит, коли вже заїхали далеко в ліс. Зупинився. — Подерж коня, а я піду в кущі... Тільки гляди! — бандит помотав перед Крючковаровим носом револьвером. Крючковар узяв коня і, коли бандит зайшов за найближчий кущ, тверда рішучість охопила його. Він просунув ногу в стремено й опинився в сідлі. Несамовито погнав коня, б'ючи ногами по ребрах... Позаду чулась стрілянина, а через якийсь час кінь метнувся вбік і впав, придавивши Крючковарові ногу. Друга куля обдряпала щоку. І він, випроставши ногу, кинувся в кущі. Бандит добіг до підстреленого коня, але переслідувати втікача в кущах не мав жодної охоти, а почав стріляти в той бік, куди побіг Крючковар. Крючковар біг і почував свою перемогу. Буйна радість наповнювала запалі груди його. Він напився бадьорого трунку боротьби й переродився. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але одноманітної праці. Ніколи ще він так гостро не відчував *иття, як тепер, у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт. Стрілянина позаду стихла, і Крючковар притишив біг. Там збоку рівчак— можна напитись. Вітер ущух. Хмари збилися в олив'яні важкі гори і спустились нижче над лісом. Накрапав дощ. Раптом почулися знову віддалені постріли. Один, дру. гий... "Стріляє, дурень",— ледве встигло промайнути в Крючковаровій голові, як щось вкололо нижче плеча... Захопило дух. Рука інстинктивно вхопилась за груди. Крючковар присів на вогку хвоїну, а потім упав горічерева. Небо на мент спалахнуло рожевими загравами й згасло. Дике Полісся шуміло свої тисячолітні шуми й замітало ними, як пустельним піском, Крючковарову свідомість. * * * ПАН СЛИМАКІВСЬКИИ _______________ Він твердо стояв на земній кулі, коли та диким мустангом кружляла в міжпланетних просторах. Ноги пана Слимаківського ні разу не затремтіли за всі п'ятдесят вісім поворотів Землі навколо Сонця, але на п'ятдесят дев'ятому крузі Земля смикнулася, як сполохана коняка, і пан Станіслав Слимаківський почув непевність у ногах... З цього п'ятдесят дев'ятого круга й почалася їзда з перепонами, а пан Станіслав, призвичаєний до спокійної поїздки, кожну таку перепону фіксував у власних печінках тисячами "трясців". У пана й до цього траплялися перепони в житті, але ті перепони проходив він у гарно пошитому сурдуті та в білих рукавичках, а коли й не проходив гаразд, то втішався з того, що він завдав декому чимало клопоту. От і незадовго до цього "бешкету" була перепона, яку не здолав юридичний геній пана Слимаківського: помер його дядько й заповідав йому п'ятсот десятин лісу на Київщині. За місяць перед тим бачив пан на власні очі його заповіта, а як помер дядько, зникли кудись папери, і майном заколодів молодий волоцюга Ліщинський, що був тому дядькові "дев'ята вода на киселі". Суд визнав дійсним спадкоємцем Ліщинського, а пан Станіслав, пославши десятків зо два "трясців" у мертві печінки улюбленого дяді за те, що той не зумів як слід зберегти документів, почав судитися за ліс... І, певно, судився б пан і по цей день, і, певно, просудив би пан свої триста десятин лісу та двісті ріллі, а не лишив їх хлопам на поталу, як зараз, коли б не цей гармидер... Пан носив славне ім'я, записане до не менш славних книг, мав хоча й закладений тричі в банкові, але ж власний маєточок, а це вкупі й створювало підвалину твердого стояння на земній кулі. Коли ж почався революційний галоп і пішли прахом і книги родів, і маєтки з ЛІФОМ та ріллею, пан Слимаківський почув непевність у ногах, а далі й зовсім утратив рівновагу. На початку пана Станіслава неприємно вразило те, що на нього, відомого на всю округу ліберала й нащадка славного генерала Слимаківського, що боровся за визволення Польщі з-під московської кормиги, ніхто не звернув уваги... Вони, ці "неуки" і "бидляки", не зрозуміли величі моменту й замість боротьби за визволення почали грабувати та палити панські маєтки, ставлячись не зовсім ввічливо до їх власників. Це неввічливе поводження і було за причину тому, що пан Станіслав вирішив за краще кинути родову Слимаківку, забравши свою дружину, огрядну пані Климцю. Пан не боявся хлопів. О, він не з таких, що бояться! В його жилах тече кров хороброго генерала. Пан не боявся, але... але... — Нехай бешкетують бидляки, потім будемо з них шкуру дерти! Цю загрозу він пошепки сказав пані Климці, коли вони потай уночі, на селянському возі і в селянській одежі, втікали з маєтку. І дивне діло! Зненависть панова до Москви в ту ніч ніби охолола, а може, він забув про неї, бо зненависть до хлопа затулила собою все. "Хлоп скрізь однаковий і скрізь його треба бити..." — думав пан, трясучись на возі. Він розумів, що хлоп затіяв щось; більше за звичайний "бунт", але не припускав, щоб ті "неуки" могли скерувати землю на новий шлях. Твердо вірив пан, що все це ненадовго. Вони з Климцею пересидять заколот десь там у Житомирі чи в Києві, а потім своє візьмуть! Климця — його старий друг. Все, що він думає і відчуває, вона відбиває як у дзеркалі і тільки в одному не погоджується з Стасем. Пан не вірить у бога, а пані вірить не тільки в бога, а й у інших таємничих істот — відьом та русалок. На цьому єдиному пан і пані не зійшлися впродовж двадцятьох п'ятьох років спільного життя. Але те, що пан не вірить у бога, зовсім не означає, що він якийсь дурник соціаліст, всім розказує, що бога немає. Ні! Він ввічливо ставиться не лише до ксьондзів, а й до православних попів. Пан знає, що без віри та попів не можна керувати темним людом. — Мамцю,— казав він не раз пані Климці,— я маю розум і освіту, і мені все те не потрібне... Щоправда, освіта пана Слимаківського не була доведена До кінця, але справа, звичайно, не в дипломі... Пан Станіслав вірив лише в те, що можна було помацати. Нема чого мацати — значить нема нічого... Він так само, як і в бога, не вірив і в учені "вигадки", яких теж не можна було помацати, і, погодившись з Копер ніком про рух Землі навколо Сонця (Копернік же "Ув поляк), він не вірив у міжпланетні віддалі та розміри Сонця й планет, про які кажуть учені. Хто міряв? Хто важив? А коли не міряно землемірним ланцюгом і не зважено на сотенних терезах у Слимаківці, нема чого по-дурному плескати... Так думав пан Станіслав Слимаківський. А ще він думав, їдучи залізницею з Житомира до Києва, що революція ні до чого і — самі з неї неприємності. От і в Франції була революція, а що? Пани взяли гору, і інакше бути не може... Шкода, що пан не військовий та й роки не ті... Он уже смикає в лівій нозі, болить поперек та й схуд за останній час од турбот та хвилювання. А ще думав пан Станіслав Слимаківський, сидячи в маленькій квартирі на околиці Києва, що добре отак спочити з півроку від господарських турбот. Завести поважні знайомства, ходити до театру і щодня читати газету. Але місто зустріло непривітно, і спочити не довелось. Замість господарських турбот прийшли інші. Влада змінялася за владою, і кожен, хто не приходив, цікавився Слимаківськими. І хоч старі літа рятували від різних там мобілізацій, але все те нервувало і Климцю, і Стасека. Щовечора прохала пані Климця Єзуса та його матку захистити їх од "лшекльонтих" більшовиків, але Єзус із своєю маткою, певне, втратили свою силу в ці прокляті часи і, мабуть, десь сховалися на околиці небесного Житомира або Києва. Сліпа віра дружини дратувала пана, і він демонстративно почепив на стіні проти дверей портрета Леніна. — От хто тепер, а не пан Єзус! — саркастично сміявся пан, показуючи на портрета. При цьому він плювався і вигукував невідомо на чию адресу: — Будь ти проклятий! Не було панові життя на цій оскаженілій землі. Проходили роки, певно, рубали хлопи Слимаківського ліса в той час, як пан, забравши речі на продаж, ішов на базар. Спочатку базар неприємно вражав пана. Брутальне поводження з "задроченими" панами базарних тубільців, глузування перекупок та дрібних "рвачів" ображали його до сліз; але згодом він призвичаївся і навчився давати відсіч. Знайшлися в базарній гущі і близькі своїм походженням люди, стало затишніше Слимаківському. Потроху поводження та мова базару зробилися рідні панові, і пані Климця з жахом спостерігала, як її чоловік утрачав ознаки шляхетності, набравшись брутальних манір. А далі пана вже почало тягти до базару, і він без потреби вештався у натовпі, щоб од приятелів почути новини, які передавались пошепки й озираючись. Ці чутки про селянські повстання, про різних отаманів, що не корилися більшовикам, про наступ чужоземного війська були за єдину втіху... Згодом джерело чуток почало висихати, а може, почала висихати віра в них... Щодалі більше напосідали думки про маєток, про ліси, про колишні бенкети. І що менше лишалося речей на продаж, то більше мріяв пан про свій поворот до маєтку. За одне був вдячний пан революції — банки розграбовано і спалено — маєток його тепер буде чистий від боргу. От тепер-то він загосподарює! От тепер-то він напевно висудить у Ліщинського дядьків ліс. А може, й самого Ліщинсь-кого давно забили більшовики?.. Це була б друга приємність од революції. За мріями не доспавши ночі, прокинувся одного ранку пан Слимаківський у поганому настрої. Климця зготувала гірку каву з паленого ячменю і заклопотано перебирала речі в кутку кімнати^ — Що ж продавати будемо? — Таж простирадло, здається, ти казала! Климця здивовано подивилась на пана. — Ще на тому тижні простирадло продали. — Ну то що ж? — Неси, мабуть, годинника... — Годинника? Ніколи!.. Годинник був гордістю роду Слимаківських. Того годинника подарував за якісь послуги якомусь Слимаківському якийсь польський король. Ні, годинника пан ніколи не продасть! Недарма ж він спровадив його, як найціннішу річ, ще до своєї втечі з Сли-маківки. — То що ж будемо їсти? — знов запитала пані з сумом. Пан мовчав. І в той час, як Климця сиділа на пошарпаному кріслі й плакала, пан боровся зі спокусою. Безліч каламутних думок і почувань, що суперечили одні одним, підхопили пана Станіслава на свої хребти й несли невідомо куди... Він забув про каву, і очі йому заслало мрійливим туманом. Він мріяв про чудо, завдяки якому не треба буде продавати годинника. Він літав у надземних високостях, із яких діла земні здаються дитячими іграшками... Пан не вірив у бога, він не міг молитись, і мрії йому "Ули, як пісок струсеві. Коли життя притискувало до стіни різними небезпеками, він ховав висохлу голову у пісок мрій... Реальне життя відходило кудись за рожеву млу, а коли повертався він знову до дійсності, рішення приходили виразні й чіткі. — Загорни годинника...— прошепотів пан, немов прокинувшись од сну, і сам почав похапцем одягати драного піджака. Була рання весна. Десь за Дніпром у лісах білів пошарпаний сніг, а на вулицях було вже сухо. Тільки здаля повівав холодний пронизливий вітер і забивав цвяхи в похилену панову спину. Годинник був важкий і неоковирний. Мосянжові орнаменти продирали хустку й гостро в'їдалися в ребра, але пан не помічав того. Він замріявся знову, і в центрі його мрій був дядьків ліс. Пан підрахував прибутки, у мріях умовлявся з покупцями, влучно та гостро ганьбив Ліщинського, блискуче промовляв на шляхетних зборах... Слимаківський нічого не помічав навколо. Він дивився понад головами людей, що безтурботною рікою пливли тротуарами. Були між ними люди різних станів і різного віку. От пройшли робітники, просто, але чисто зодягнені, півста хлопчаків і дівчаток — піонерів — вистукували такта під барабан, а пан Слимаківський плив на хвилях наймовір-них мрій... Незабаром людський потік закружляв утле тіло пана Станіслава і, як нічні примари при світлі дня, так мрії панові в базарному оточенні вмить розвіялись. Базар за чотири роки зробився такий милий, такий рідний, що пан почував завше заспокоєння, як колись малим на лоні матері. Він забув про гордість роду Слимаківських — годинника, подарованого якимсь королем. Годинник отут, на базарі, був для нього лише крамом, за який треба було вторгувати якомога більше. Пан розіслав драну хусточку на сухому місці і з гордістю став над годинником. Підійшов старий базарний знайомець, такий самий вигнанець з родового маєтку, як і пан Станіслав, — Ну, і як ви, пане, думаєте, де ж подівся той заповіт? — пан Єрський напередодні вислухав сумну повість Слима-ківського про втрачений заповіт на дядьків ліс, але щось перебило їм балачку. — А дідько його знає! Вже б я, пане, коли б знав, так той папір не минув би моїх рук... Ну, нічого, пане, все це мине, і лісок, хе-хе! буде ваш...пошепки на вухо промовив пан Єрський. у цей час очі пана Станіслава якось мимоволі вп'ялися в натовп. Він побачив там щось неймовірно цікаве для себе. Він якийсь час не здавав собі справи, що саме він там побачив, аж потім зрозумів: між рядами "барахольників" ішов, розглядаючи речі, Ліщинський. Він був добре зодягнений і, видимо, вишукував цікаві речі. Пан Слимаківський стояв як загіпнотизований, фігура Ліщинського потроху закривала йому ввесь світ... Ліщинський наближався. Пан Єрський щось говорив Слимаківському, але той не слухав. Ліщинський підійшов близько і, зобачивши годинника, нахилився над ним, уважно розглядаючи. Він, видимо, не впізнав пана Станіслава. Слимаків ський дивився йому в потилицю, зціпивши зуби й трясучись усім тілом. Жили на його худій шиї напружилися, у скронях бухали молотки, й не вистачало повітря в грудях... — Скільки хочете за це барахло? — недбало запитав Ліщинський, не підводячись. Слимаківського обдало жаром. Він раптово нахилився і схопив годинника тремтячими руками. — Пшя крев! Хол єра! — вирвалося клекотом з його грудей. Ліщинський випростався й пильно глянув в обличчя пана Слимаківського. . — Пан Станіслав?! — здивовано прошепотів він, подавшись од несподіванки назад. Видимо, лайка не дуже вразила його, а може, він не зрозумів, до кого вона стосувалася. Слимаківський притиснув годинника до грудей і гостро-вороже дивився на Ліщинського, а той з зацікавленням Розглядав його убогу постать. Врешті очі їх зустрілися — очі загнаного звіра й одгодованого мопса, певного в своїх силах. Що було, то минуло, пане! Я давно збираюсь виправити кривду, що колись момоволі заподіяв вам... Ліщинський під гострим зором Слимаківського витяг з кищені пальта товстого гамана, покопався в ньому й подав панові згорнутого папера. Я давно хотів вам це передати... Покійний дядя... Ліщинський не скінчив. Крик неймовірного болю заглушив його дальші слова. Слимаківський випустив годинник ^ РУк і, як віл, вражений стилем різника в потилицю, упав на Рук... Пожовклий заповіт випав з руки Ліщинського. Учинився галас зляканих перекупок. Прийшов спокійний, як Хеопсова піраміда, міліціонер. Натовп згрудився. Хтось кричав про швидку допомогу. Череватий крамар, користаю-чись з нагоди, уголос лаяв Радянську владу, що дозволяє людям умирати на вулиці, а пан Станіслав Слимаківський лежав на брудному базарному брукові поруч з подарунком короля та недійсним заповітом... Годинник випинав із дірок драної хустини свої мосянжові орнаменти, немов злісно вишкіряючи зуби на цей незрозумілий йому, але ворожий світ... На шістдесят п'ятому крузі, коли Земля почала вже звикати до нового керівника, пан Станіслав Слимаківський був збитий з земної кулі маленьким штовчком... * * * ПРИСУД _______________ Товаришеві Яремцеві не спалося цієї ночі. Темні хмари придавили землю, і закинуте глухе містечко лежало, як потопельник у чорному баговинні. Темрява лізла в напів-розбиті шибки, і лампочка геройськи відбивала наступ ночі, освітлюючи кімнату з облупленими брудними стінами. В кімнаті вбога мебля: триногий стіл з колишніми пишними інкрустаціями, лава з селянської хати та пом'ята солома в кутку. Список "умебльовання" цілком вичерпується, коли до цього додати кілька рушниць коло дверей та кулеметних стьожок на стінах. Містечко спить, налякане невідомо ким: чи бандитами, що шугають в околицях його, чи червоноармійським загоном для боротьби з бандитизмом, що розташувався в цьому закинутому панському будинку. Не встигне сонце вщерть висіяти своє проміння й сховатися десь за сосновими шпилями столітнього бору, як містечко засинає, щоб прокинутися знову при денному світлі. Це не перша ніч, коли Яремець не спить. Останніми часами щось багато таких безсонних ночей у Яремия-Старість починає заявляти свої права, а в старості є пр° що подумати — дня замало! Тільки затихне денна турбота, Яремець ховається в свою кімнату й починає думати. І старість, і юність однаково сантиментальні. Яремець відчуває це, відчуває, в*0 муЖня твердість кидає його, що дисципліна мислення змінюється на мрійливість, але це не дуже його турбує. Старість і юність однаково сантим ентальні, тільки юність самовіддана, а старість не дуже-то офірує собою. Тільки мужність твереза, самовіддана й жорстока. Не така й старість — сорок вісім років, але десятиліття блукання на вигнанні, поневіряння в різних кутках земної кулі лишили свої глибокі незгладимі сліди, і Ярем-ця щодалі більше ваблять згадки минулого. Безсонними ночами проходить в уяві замріяна юність, і розмовляє Яремець з нею й любується з її безжурності. Коли ж твердою ходою посуває за нею мужність, зморшки на чолі стають глибші й виразніші Юність легковажна й смілива. Вона не приміряє сім разів, щоб раз одрізати. Ні, вона раз прикине оком і одріже сімдесят сім разів! От яка юність! Так і Яремець колись — три десятки років тому — вмить задумав, другої миті виконав, а третьої побачив станового з розтрощеним черепом. Така юність! Яремець не гаразд пам'ятає ті причини, що призвели його до вчинку. Тільки гостра в'їдлива зненависть, що непокоїла його в ті дні, лишила в уяві глибокі борозни. Не його, волосного писарчука, катував тоді справник, але юність самовіддана, і парубійко Яремець припинив те катування ціною власної волі Старість кохається в спогадах про минуле, і Яремець згадує, як його, засудженого до страти, визволили незнайомі люди*, а визволивши, вирядили за кордон. То був сміливий вчинок. Нападом на конвой керував відважний товариш, якого в критичну хвилю не злякали жандарські кулі, і вони щасливо вийшли з недовгого бою. Тільки відважному керівникові нападу жандарська куля проорала глибоку борозну під самісіньким волоссям, та, на щастя, не зачепила кістки... Не може тепер Яремець викликати в уяві імена й обличчя. Час старанно замітає сліди минулого. Тільки згадка пРо сміливий вчинок і тепер ще хвилює його. Ех, тепер би побільше таких людей! З такими гори можна зрушувати! У сусідній кімнаті, де міститься караул, хтось хропе. Юність не знає безсонних ночей. Вона може спати навіть стоячи. Яремець одчиняє двері й увіходить у караульню. Червоноармійці куняють при ламповому світлі, а один, схиливши голову на плече товаришеві, висвистує носом і р0. том. — Хлопці, не спать мені! Червоноармійці схоплюються і підбадьорюються. — Та ми й не спимо... — Я так собі схилився, стомився... Яремець суворо вичитує, нагадує про бандитів, лякає несподіваним наскоком, але юність легковажна, й це не вражає. Почувши балачку, з сусідньої кімнати виходить начальник загону товариш Брікен, дебелий русявий мужчина з німців-колоністів. Він безсонний, цей німець, і міцний, як бетоновий мур. — Зміни вартового на веранді,— наказав він одному, а другому кинув коротко: — В секрет! — Що, не спиться? — питає Яремець і, не очікуючи на відповідь, іде до своєї кімнати, що одночасно править і за канцелярію виїзній сесії ревтрибуналу, і за кабінет голові ревтрибуналу, яким є Яремець, та другому членові трійки. Третій член ревтрибуналу — Брікен. Загін для боротьби з бандитизмом стоїть у цьому містечку тільки другий день. Містечко залякане й засмикане, як і всі містечка під час громадянської війни. Люди якісь полохливі й неймовірні. Та і як бути довірливим, коли влада інколи змінялася куди швидше, ніж за старих часів справник, а обивателя смикав усякий, кому не лінь. Смикали й пукали більше без потреби, щоб вселити повагу до себе, а то й просто, щоб одвести душу, на якій грубою жужеллю накипіли колишні знущання, гніт та безправ'я. Хмари не пропускали світла ні місяця, ні зірок. Містечко спить, і око вартового на веранді ловить кожний рух у пітьмі, і вухо прислухається до найменшого шелесту. От здається вартовому, що хтось обережно наближається до веранди. Раптом хрускотом сухої гілки зламалася тиша. — Хто йде? — вигукнув вартовий і клацнув затвором. У відповідь один і другий постріл. Вартовий навмання вистрілив у пітьму, та на другий постріл не вистачило сили. Рушниця випала з рук, і він упав на під* логу, тим часом як варта вже стріляла пачками в пітьму. Яремець, нарешті, смикнув Брікена за рукав: — Припини стрілянину... Постріли вщухли. Винесіть сюди лампу! — наказав Яремець, а сам втупив очі в пітьму, де ледве видно було світло в чиємусь запнутому вікні. Раптом світло погасло. — Брікен, ти бачив світло? — Бачив, але зараз його немає. — Треба негайно оточити той будинок. — Я сам думаю. Червоноармійці при ламповому світлі розглядали застреленого товариша. Загона піднято на ноги, і Брікен з караулом зник у пітьмі. Підозрілого будинка оточили. Виявилося, що то школа. Довго стукали в двері, доки одчинив їх дід, напіводяг-нений і в постолах. В руках він тримав каганця. — Хто ще є в приміщенні? — суворо запитав Брікен, направивши свого маузера на дідка. Той здивовано подивився на Брікена і, нарешті, твердим голосом промовив: — Здається, нікого, крім мене. — Брешеш, як то "здається"? Брікен почервонів. — Я не брешу, товаришу, але, може, сторож тут, а може, вже пішов додому. Я зараз дізнаюсь. Абсолютно цей дідок не звертав жодної уваги на маузера. ^ Брікен відчував зневагу до своєї зброї, і це нервувало його. — Стій! Заберіть у нього світло,— наказав Брікен чер-воноармійцям. Обійшли всю школу. В аудиторії якось смішно висіли заялозені мали, а парти наївно дивилися на озброєну вата-ГУ людей. Ти хто такий? — спитав Брікен дідка.. Я вчитель цієї школи... Аж тепер Брікен відчув нічим не виправдану грубість Св?го поводження з цим чоловіком. Звичайно, погашене СвіТло під час стрілянини не може бути матеріалом до об-ВИнУвачення... Це ж смішно! Ну, злякався чоловік та й °гасив каганця. І вже для власного спокою Брікен ввічли-Во запитав: — А чого у вас погасло світло після стрілянини? Учитель знову здивовано підняв брови. — У мене світло цієї ночі зовсім не горіло. — Як же ж не горіло, коли я сам бачив десять хвилин тому світло у вашому вікні? Підозріння, що розвіялися під впливом мирної шкільної обстановки та спокійного поводження вчителя, знову набрали нечуваної гостроти. — Та я й пострілів не чув,— ніяково з посмішкою знизав плечима вчитель. Брікен вмить спалахнув. — Ви не торочте мені дурниць! Ви, певно, про напад нічого не знаєте? Маєте мене за дурня? Тепер Брікен був певен, що цей дідок дуже обережний і досвідчений бандит, який світлом або сигналізував банді, або... Що саме ще міг робити дідок, Брікен не знав. Коли повертались до панського будинку, два червоно-армійці міцно тримали вчителя за руки, а Брікен держав маузера напоготові. Школу лишили під охороною до ранку. Учителя привели до караульні, і тут тільки Брікен при більшому світлі роздивився на нього. Це був ще кремезний дід років під шістдесят, з-під насунутої на лоба шапчини стирчало біле кучеряве волосся, а брови кидали чорні тіш на очні ямки. Яремець увійшов до караульні й розглядав арештованого. Коло дверей на соломі лежав труп забитого червоноармійця, закритий шинелею. — Зв'яжіть йому руки назад! Дві рушниці напоготові! Посилити секрети! — коротко кинув Брікен і пішов до своєї кімнати. Яремець ще раз оглянув арештованого, а той дивився кудись убік, і на обличчі йому застигло здивовання. — Глядіть, хлопці, доглядайте як слід! Не розмовлять з арештованим! — наказав Яремець і пішов з кімнати. На ранок трійка ревтрибу вчинила допит. Арештований сидів, насунувши шапку, і здивовання не сходило з його обличчя. — Хто такий? Арештований назвав своє ім'я. Розповів, що він вчителює в цьому містечку уже двадцять років, про свою революційну діяльність. І коли судді слухали про революційну діяльність, то всміхалися. Всі бандити старанно підкреслюють своє революційне минуле. На вимогу вказати на своїх співучасників, учитель здивовано знизав плечи-ма й нічого не відповів. Підсудний ще раз потвердив, що минулої ночі він світла не світив, бо, стомлений денною роботою, ліг спати на заході сонця. Не лишалося сумнівів, що вони мають діло з упертим бандитом, який одкидає навіть те, що на власні очі бацили члени трійки. Вирок ревтрибу був короткий: "Розстріляти". Підсудний, почувши присуда, тільки пильно подивився на своїх суддів, але нічого не сказав. Два вартових повели його до караульні, а він ступав не твердо, як до того, і очі з німим запитанням дивилися на людей і на речі. По обіді мали виконувати вирок. Брікен з десятком червоно армійців повели засудженого на пустельну леваду, де перед тим викопали яму. Позаду йшов Яремець. На леваді коло ями поставили засудженого на смерть, а Яремець, стоячи збоку, не зводив з нього очей. Дорогою до левади, чи/може, ще в караульні, дідок скинув шапку, і тепер вітер, що роздирав хмари угорі, куйовдив його сиве волосся. Але чого це смикнулося Яремцеве тіло, немов по ньому пройшов електричний струм? Яремець шарпнувся наперед і, зупинившись у трьох кроках од засудженого, пильно вдивлявся в нього. Брікенові нарешті набридло це. Тут треба виконувати присуда, а Яремець, що загалом якось чудно поводиться останніми часами, заважає. — Товаришу Яремець, треба ж присуда виконувати! — Дражливо вигукував він. А Яремець тим часом запитував дідка. — Ви не були в Харкові тисяча вісімсот дев'яносто першого року? — Був...— відповів дідок. — Що ви там робили? — Керував бойовою групою партії... — А мене ви не пам'ятаєте?.. Того парубка, що в Ясеневому станового вбив?.. ДІД знизав плечима, потім гостро допитливо подивився на Яремця. ~— Обличчя не пригадую, але випадок такий пам'ятаю... Сумніву не було. Це той самий, що з товаришами визволяв Яремця. Червоний рубець під волоссям... Старість сантиментальна, і Яремець у другу мить стискував засудженому руку... Брікен підійшов до Яремця. — Товаришу Яремець,— сказав він сухо офіційно,— ми мусимо виконувати присуда! Яремець подивився на Брікена з прозорою дитячою посмішкою. — Голубчику, та це ж той, що колись мене урятував!.. — Але присуда винесено? — не здавався Брікен. Тоді тоном наказу Яремець сказав: — Я як голова трійки знімаю свого підписа з присуду. Справа буде переглянута! Брікен знизав плечима. — Накажіть одвести підсудного до караульні... Назад ішли мовчки. Спереду вчитель, оточений черво- ноармійцями під командою Брікена, а позаду, замислившись, Яремець. Осіннє сонце, що надвечір спромоглося продерти хмари, схилялося над обрієм і сіяло своє золотаве насіння у вогку землю. Яремець дивився на сонце й на хмари, що повзли навперейми золотому світилу, але не помічав їх. Думки його топталися коло присуду... А що, як дійсно цей дідок у спілці з бандитами? Що тоді? Розстріляти?.. А найголовніше — це безглузде заперечення факту, свідками якого були самі судді. Сказав би він, що світив тоді світло, а злякавшись пострілів, загасив,— і був би правий. У штабі Яремець не підійшов до дідка. І навіть не глянув у його бік, проходячи караульнею. У своїй кімнаті він ліг на солому. Неймовірна втома опанувала всім тілом. — Товаришу Яремець, що це за чортовина? — запитав Брікен, ледве переступивши поріг кімнати. — Я й сам не знаю... Але ж, розумієте, він, безперечно він урятував мене од шибениці... Не може ж...— Яремець махнув рукою і заплющив очі... Під віями заблищала роса... Брікен ходив важкими кроками по кімнаті і шРсЬ думав. — Ну, що ж... Завтра переглянемо справу...— і вИ~ йшов з кімнати. На ніч дозори побільшили, а перед верандою поставили секрет. Л г Коло школи стояв караул, але ніхто до неї й не намагався заходити. Видимо, про арешт учителя в містечку знали й боялися підходити близько до нещасливого місця... Як засвітили вже світло, зайшов Яремець до кімнати Брі-кена. Там нікого не було... Намірився йти до караульні й зустрів у коридорі Брікена. Брікен схопив його за руку й кинув одне лише слово: — Ходім! Яремець пішов з ним через караульню, де під охороною двох вартових у кутку куняв дідок, а лампа оглядала кімнату прискаленим каламутним оком. Вийшли на веранду, і Брікен сіпнув Яремця за руку. — Дивись,— і показав на школу. Яремець побачив світло у вікні і спитав: — Ти дозволив хлопцям розташуватись там? — Ні, там нікого немає. Я посилав дізнатись... То відблиски із нашого вікна... Я перевірив... * * * СОТНІ ТИСЯЧ СИЛ... _______________ — Наперед кажу: поєднання наших здатностей зробить чудеса!.. — Але... — Яке може бути "але" в такій справі? Невже вам не ясно, що такий край, де сотні тисяч десятин лісу, болота, на кожному кроці тисячі кінських сил водяної енергії і все те мертве... мертве, люди їдять кору, люди, крім личаків, не знають іншого взуття. Мова тих людей ледве нараховує сотню слів... Розумієте?.. Я розумів і відрахував із тих ста слів п'ятдесят на матюки... — Я вас кличу в Каліфорнію, в Українську Каліфорнію, де ми добуватимемо не з тисячів тонн промитого піску міліграми нікому зараз не потрібного золота, а матимемо тисячі кінських сил енергії, затративши міліграми зусиль!.. Професор подивився на мене через золоті окуляри, як стрілець дивиться на дичину, підстрелену його метким пострілом. Я почував, що дроб професорових слів міцно засіла в найболючіших частинах мого дебелого тіла і скаламутила мозок. Професор міг сміливо вважати мене за свою мисливську здобич. Він подивився на мене очима вовка, що нещодавно перегриз горлянку вівці, з лагідною посмішкою, мовляв: "От так завше!.." Сів до стола і почав писати, порившись у туго набитому портфелі. Я сидів і думав про той час, коли я міліграмом зусиль добуду тисячі непромитих кінських сил. Цікаво, що я з тими силами робитиму?.. Але професор, певно, знає... На те він і професор... — Так от маєте! Гадаю, до середи ви тут зліквідуєтесь і будете у нас. Він подав папера, стиснув мені руку і ходою переможця вийшов із кімнати. Я розгорнув папера, і серце моє зомліло. Так, певне, буває з людьми, що вперше підіймаються на аероплані. Я скромний учитель природознавства ремісничої школи і... Читаю вдесяте папера: УСРР—НКО ПОСВІДЧЕННЯ _ Пред'явник цього є дійсно декан агрономічного факультету Личаків-ГОЛОПРОФОС ського політехнікуму професор Матвій Павлович Стеценко, що Личаківський політехнікум підписами та печаткою стверджується. **** 1 серпня 1920 р. Ректор — проф. Шахринський Ст. Личаки Прав. зал. Керівник справ (підпис). Почуття самоповаги так сповнило мене, що я ясно почував, як воно капало через край... Я з такою зневагою позирнув на кривобокого стола з недоїденим огірком, на своє ліжко "дачку", яке було рясно заселене блощицями, що перелічені речі зробилися нижчі й ніби зблідли. Твердо ступаючи, як дозволяли твердо ступати мої стоптані в канцур черевики, я вийшов на подвір'я школи. Яка мізерія навколо! Я повернувся до кімнати й ліг на дачку. От тепер я тільки почув, як десь усередині в мені клекотали чуття, що раптом вибухли вулканом реготу. — Ха-ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!.. Коли я виреготав увесь сміх, солодка втома охопила мене, і я заснув. Про професора Шахринського я чував і раніше, але чогось путнього не доводилось чути. Був він якимсь міністром у якомусь уряді, що утворювався не то на Лубенщині, не то на Херсонщині. Чого той "уряд" домагався, я так і не міг добрати, але сприятливе відношення Радянської влади до професора Шахринського говорило за те, що той уряд або не міг, або не встиг зробити ніякого політичного шахрайства, хоч і квітчав себе жовто-блакитним прапором. Професорство своє здобув він чи не в той саме спосіб, що й я, але не можна було відкинути його компетентності в деяких наукових питаннях. Раніше я не був особисто знайомий з Шахринським, і він перший завітав, прочувши про мене як про діловиту й серйозну людину. Так йому сказали в Профосі. Зліквідувався я в ремісничій школі швидко і, одержавши належну мені платню як навчителя в розмірі 3 і/2 фунтів солі, 7 коробок сірників і 2 фунтів пшона, взяв квитка до ст. Личаків (довелося реалізувати Iі/2 фунта солі) і поїхав. У вагоні я з задоволенням констатував гарне вражіння, зроблене моєю посвідкою на агентів ЧК, що перевіряли документи. — От одразу видно, що пролетарський професор,— сказав один, оглядаючи мене. — А ти підбери торбинки! — гримнув він на якусь бабу.— Товаришу професоре, сідайте, до Личаків не близько, стомитесь, стоячи. Я прийняв цю увагу як належну мені і подякував. Хороше бути професором, та ще й пролетарським! Поїзд мчав погоном не менше як десять верстов на годину, але довго вистоював на станціях, доки машиніст та кондукторська бригада вели таємні переговори з місцевою владою в особі начальника станції та вартового телеграфіста. Коли переговори кінчалися сприятливо, вони довго і смачно розмовляли про незабарне знищення Радянської влади, палили "ручкового", а після "ручкового" — "пайкового". Виснаживши запаси новин, рушали до другої станції. А я не гаяв часу і вивчав "Українську Каліфорнію". Основне питання про тисячі кінських сил унаслідок "міліграма зусиль" я так і не розв'язав, а не розв'язавши, послався на професорську мудрість. Під стук коліс задрімав, і мені снилися тисячі кінських сил, що тупотіли копитами, оточуючи мене, хоч я жодного міліграма зусиль не витратив. Раптом тупіт стих, і я прокинувся. Поїзд зупинився коло Личаків, про що свідчив напис. Парляментер нашого поїзда розпочинав переговори з личаківським владарем У червоному кашкеті, і я вийшов на перон. Я перервав їх дипломатичну розмову... — Де тут політехнікум? — Політехнікум?! — знизав плечима личаківський Дипломат.— Не чував щось! Я опинився в становищі людини, яка, запитавши в Нью-йоркській гавані про Нью-Йорк, мала відповідь: "Нью-Йорк? Не чували щось..." У цей час до мене підійшов якийсь довготелесий пару-бійкб у драному френчі: — Ви, товаришу, про політехніку питаєте? Я потвердив, що дійсно я цікавлюсь цією установою. — Так ідіть просто до рівчака, там побачите кладку, а як побачите кладку, поверніть назад, підете потім ліворуч, а коли дійдете до того рівчака, візьміть праворуч. Через кладку не йдіть, бо вона провалиться — шукайте розваленого мосту, а там зніміть черевики, закачайте штани і бредіть через рівчак... там тверде дно, глибше як по пояс не загрузнете... Я доконче переконався, що вища школа з багатьма факультетами тут потрібна! Личаківський дипломат серйозно похитував головою, мовляв: "Так, так". Коло нас зібралось чимало цікавих тубільців, а коли я "пішов просто, щоб потім повернути назад", мене наздогнала баба-селянка. — Ви, господин товариш, в якономію, я чула, так вона ото-о. На горі, де тополі... Просто на тополі й прямуйте... О, світлий, незіпсований цивілізацією народний розуме! Цієї баби у вигляді міщанської кохточки вона не торкнулась. Баба була в селянському сіряку, і думка її не кружляла праворуч та ліворуч, щоб обійти ненадійну кладку й попасти на розібраний міст. Я пішов на тополі й дійшов щасливо, не зустрівши ні кладки, ні рівчака... — А, Матвію Петровичу! Ви вчасно приїхали! Справи йдуть якнайкраще. Зараз два факультети на лекціях, а я з одним факультетом проводжу практичні вправи з будівництва... Ото бачите отих пролетарів, що прийшли з далеких сіл Полісся набувати знання? Вони допіру чули лекцію з економічної географії, а тепер працюють. Я озирав зруйноване панське дворище. — Ви розумієте, які багатства? Ви бачите отой рівчак? Я рівчака не бачив, але хитнув головою. То, певне, був той рівчак, де на твердому місці можна загрузнути по пояс. — Це той, де розібраний міст? — О, та ви чудесно зорієнтувались тут!.. Так от той рівчак, коли його загатити, дасть безліч енергії, за моїми підрахунками не менш як сто тисяч кінських сил щодня. А ліси, звідси аж до кордону Польщі, ліси й ліси. Коли зібрати хмиз, що його кинуто, як непотрібне, то вийде, за моїми підрахунками, така сила паливної енергії, що нею можна опалювати всю Західну Європу впродовж десятьох років! Самого дьогтю можна з того хмизу вигнати сотні мільйонів тонн! А шпигинар! А смола! А цінні медичні препарати! Тут треба бути американцями, американцями і тричі американцями. Я твердо рішив бути тричі американцем. Дворище було велике — пани не жаліли землі. Деякі будинки збереглися добре, але огорожа потрухлявіла, завалилася, і місцями її зовсім не було. Будівельний факультет в особі трьох сумнівного характеру парубків ставив зваленого паркана і матюкався "інкор-поре" так, що трухляве дерево паркану червоніло й розсипалось на порох. Професора Шахринського покликали, і він ходою ягуара підійшов до будинку з колонами, а я лишився з своїм клунком на подвір'ї. Щоб зорієнтуватись в обставинах, я підійшов до студентів і привітався. — Що, товаришок, до нас приїхав? — запитав мене один. Він, певне, вважав мене за нового студента. Оцінивши вигоду такого становища для першого знайомства, я ствердив, що дійсно приїхав, але виразно не зазначив, чого саме... — Що, хіба напирають? Я не розумів, хто напирає, але кивнув головою, мовляв: "напирають". — Ну, то, значить, нашого полку прибуло. Тут всі такі. Є й з дев'яносто восьмого, й з дев'яносто дев'ятого, один навіть дядько записався з Личаків — Максюта Савка... Каже, мов, у підводи ганять не будуть... Я нічого не розумів. Тут крилася якась загадка, розв'язати її я поставив собі за завдання. Зайшов з "тилу". — Лекції сьогодні були? — Були, як же ж. Геометричеська якономія, про антрацет казав Шахринський... — А скільки літ навчання тут? — Які там літа? От тільки пустять наш рік, так нас тільки й бачили! Я почував, що висну у повітрі. — Матвію Петровичу! — гукав до мене з ґанку Шахринський.— Йдіть-но сюди! Я підхопив клунка, а "будівельний факультет" подивився на мене широкими очима. Шахринський показав мені кімнату в панському домі. — Це ваша квартира...— обвів він руками по кімнаті, що не мала жодного сліду будь-якого умеблювання.— Вам тут поставлять стола, а з ліжком якось буде... Я стояв і озирався, як отрок в пещі огненній... Але це доля всіх піонерів, утішав я себе. — Улаштовуйтесь і приходьте до мене, поїмо й поговоримо. Я бачу, ви дечого не розумієте... Я дійсно "дечого не розумів". * Плани професора Шахринського вражали і сміливістю, і несподіванкою. А чим більше — трудно було визначити. Бувши реальним політиком ще за часів перебування в кабінеті Лубенського чи Херсонського уряду, професор не тратив цих властивостей і зараз. Почувши про багатий маєток, що якимсь чудом зберігся, і випадково побувавши в ньому, він прикинув оком. За п'ять хвиль він був твердо переконаний, що тут буде політехнікум, а він буде ректором його. Він давно шукав місця, де б можна було так швидко переконатись, бо кафедра соціальних наук у справжній вищій школі почала щось хитатись під його ногами, а мати в перспективі ще один "екс" біля свого професорського титла Шахринський не бажав. "Екс-міністр" і "екс-професор", так легко зробитись і "екс-людиною". В центрі до того ж настрій сприяв йому. Людина, мовляв, непридатна для столиці, але пригодиться в Личаках. Проект про заснування політехнікуму був ухвалений без заперечень, і Шахринському дали довжелезного мандата й ні копійки грошей, з умовою, що політехнікум буде урочисто відкритий через три місяці. — Ви розумієте, товаришу, що в умовах пролетарської диктатури реклама не втратила своєї актуальности? Тільки дужими засобами можна сколихнути суспільну інерцію, а до дужих засобів належить реклама. — Ми на перші часи мусимо особливу увагу звернути на зовнішній вигляд. Все решта буде... Я передав йому розмову з "будівельним факультетом". — Ха-ха!.. Так ви не знали, до якого року себе причисли-ти. От йолопи! Справа, товаришу, проста... І з дипломатичними вихилясами професор повідав мені, що про політехнікум мало хто знає, що студентів він набирав трохи оригінальним способом — вони всі чисто дезертири з Червоної Армії, що їх технікум легалізував, зачисливши студентами, а тепер вони тут працюють на своїх харчах... Садибу політехніки впоряджають, і державі це ні копійки не коштує. — Знаєте, ще, здається, Бебель колись проектував використати для революції карних злочинців. Я роблю те саме для Радянської влади. У тисячу разів краще, що ця сволота не пішла в банду, а працює на державу. Він подивився на мене переможно і мав на те право. Рація такого набору не підлягала сумніву, і осуд, що заворушився спочатку в мене, принишк, сконфужений доводами професора. — У нас є студенти, а це значить, що політехнікум функціонує. У нас є професура, аудиторії, відбуваються лекції, практичні вправи... О, особливо практичні вправи!.. Це ж основа трудової школи!.. Дозвольте мені, читачу, зробити ліричне відступлення і висловити своє захоплення величчю планів мого колеги професора! Але прошу вас напружити фантазію і уявити, так би мовити, синтетичний образ тієї країни, де доля судила мені витрачати міліграми зусиль, щоб тисячами сил, видобутих з нетрів землі, води й лісу, вславити любу нам неньку УСРР! Урочистість стилю моєї лірики хай не лякає вас, мій читачу, вона не подібна до тієї, що починається вигуками: "Ех", "Гей", "Ой", "Ах" і просто "О"... Припоручаю ті вигуки талановитішим од мене письменникам або принаймні тим, про яких у дружніх часописах пишуть: "Хоча оповідання й шкутильгає на всі чотири, але пролетарське походження автора робить твір вельми талановитим". Припоручаю їм ці перли й діаманти українського слова, собі ж лишаю скромні та песимістичні "ох" і "ух". Ох же й край! Коли бог загалом колись щось творив, то для створення цього краю він узяв увесь запас болота, який був у нього у небесній матеріальній коморі, додав до нього стільки саме піску і всю цю мішанину так рясно втикав сосною, щоб йому не доводилось щоразу плюватись, звернувши свої очі на той край. Але бог, звичайно, ідеаліст, він не розуміє, що болота ті обернулися на торф, що сосна дає багато цінних фабрикатів, що вода своїм падінням може повертати величезні турбіни. Він недобачає цього, бо його канцелярія міститься занадто далеко од об'єкту управління. Отже, цей край і до цього часу стоїть, як і в перші часи його повстання. Піски та болота, а над ними сосни. Але зараз мусить розпочатись змінення. Не даремно ж тут і професор Стеценко, і професор Шахринський! Розгорніть малу і ви побачите: од Личаків на північ тягнуться ліси та болота, так само на південь, схід і захід Ми (не лише Шахринський, і я додаю творчої енергії) накреслюємо план своєї діяльності. Центр — Личаки. Циркуль на крапочку Личаки, циркуль обвів територію, що має заходами Личаківського політехнікуму (цебто нас — двох професорів, властиво кажучи): 1) електрифікуватись; 2) машинізуватись; 3) американізуватись і загалом "уватись". А для цього: 1) од Личаків в усі боки йде шосе, залізниця, телеграф, телефон! 2) районові постачають енергію три великих силових станції, що мільйонами кінських сил, видобутих з торфу, з води, з лісу, кидаються, як горохом, на сотні верстов нашого району; 3) політехнікум має 37 факультетів з різних галузей знання і навіть з блохарства (останній факультет мусив винаходити засоби проти бліх, яких тут... ух, мільярди!); 4) у Личаках друкуються газети, журнали. Це плани проф. Шахринського, що їх я мав деталізувати та конкретизувати — на великому аркуші паперу, за допомогою чотирьох олівців,— до офіційного відкриття політехнікуму. І я деталізував! І я конкретизував! Політехніка готувалась до урочистого відкриття. Чистилось, милось, лаштувалось усе, до чого можна було застосувати ці операції. Шахринський то вертівся дзигою, то з виглядом Са-вонароли картав ледарство "студентів", обіцяючи відпровадити неслухняних до военкомату, то рухався прямолінійно, аж доки не наскакував на живі або мертві речі. — Розумієте, Матвію Петровичу, чорт мене за язика смикнув там у профосвіті пообіцяти, що на відкритті буде електрика... і без цього ніяк не можна... кредитів не дадуть... Ми замислились. Маєток прибрав майже передвоєнного вигляду. І коли б електрика освітила все це! — Знайдемо! — вигукнув я несподівано для себе, бо в голові вибрикнула майже геніальна думка. — Що? — встромив на мене допитливо очі Шахринський. — На млині на Горлянці! Це була ідея. У нас був двигун, а динамо можна на млині дістати. Тільки ж чи дадуть? Не буду утруднювати читача описанням наших переговорів із млинарями. Ми зламали їх упертість десятком фунтів солі, і динамо стояла і працювала. Завтра відкриття. Ми зуміємо довести, що кінські сили, ті багатства, визначені в сотнях мільйонів кінських сил, ми держимо за хвоста! * У день відкриття студенти принишкли, матюкались пошепки, більше на мигах, а не членоподільними звуками. До того ж поширилася панічна чутка, що приїде губвоєн-ком та начальник міліції, але паніку ліквідував Шахринський, запевнивши, що в нього є папір од самого Леніна, щоб їх не чіпали. Начальство всіх офіцій і всіх ступенів із зацікавленням розглядало наші досягнення. Електрика сяла ясніше за обличчя Шахринського і лише не потирала рук так, як він. Це ж було всього третього року революції, і дивуватися було чому! Коли ж я підвів гостей до схеми, всі ахнули: залізниці, великі силові станції, майстерні, заводи, депо,— тридцять сім факультетів, у селянські двори постачається електрична енергія, так що навіть порося у сажі має над коритом лампочку! Сотні тисяч силових одиниць переносяться в усі сторони, а освіта, як чарівна еманація, розливається з Личаківського політехнікуму! — Це все буде, товариші, через три роки. Гомеричний регіт розлігся по залі, але загриміла музика "Інтернаціоналу", і почали врочисту частину. Все пройшло ніби добре, але гості ввесь час шептались, чмихали й витирали сльози стриманого сміху! Коли ж опівночі всі розійшлись і роз'їхались, Шахринський підійшов до мене: — Ну, як ви гадаєте? — Гадаю, що недовго нам тут сидіти... — З такими Ціцеронами, як ви, довго не всидиш.— Це була образа. — Особливо, коли знизу підпирають сотні тисяч кінських сил! — Це була відповідь. Ми розійшлися ворогами і навіть, коли за наказом з Центру ліквідували технікум, а з ним і наші мандати, ми сіли в різні вагони поїзда, що назавше віз нас з Української Каліфорнії. * * * ТАЄМНІ ЗБОРИ _______________ — Черненко!.. Черненко!..— прошепотіла темна постать, нахиляючись над ліжком. Черненко, видимо, міцно спав і не поворухнувся. — Васько, щоб ти здох!..— нетерпляче промовила постать і, шарпнувши за ковдру, здерла її з сонного Черненка. У великому напівтемному залі, що його освітлювала підсліпувата лампочка, вишикувалося з півста ліжок. Півста мешканців, як уміли, порушували тишу: хто скреготав у сні зубами, хто вигукував незрозумілі уривчасті слова, а хто просто висвистував носом журливі мелодії. Лампочка правила більше за маяк тим, хто хотів вийти вночі із спочивальні, ніж освітлювала кімнату. Вона була почеплена високо над дверима в заґратованій скриньці і, як ув'язнений злодій, злякано блимала від подувів легкого протягу. Світло лампи майже не досягало до далекого кутка спочивальні, де над ліжком схилилася постать. Але місяць кидав пасма срібного проміння в широко відчинене вікно, розливав молочну калюжу на підлозі, чітко вирізьблюючи нерухомі силуети ліжок та сонних людей. Той, хто будив, здерши ковдру, помацав рукою обличчя сонного і раптом, злякавшись, одсмикнув руку: на ліжку замість Черненка лежало опудало, которому за голову правив чобіт, загорнутий у шорстку суконну куртку. — Ловко пристроїв! — не могла не висловити свого задоволення постать і, старанно накривши ковдрою ліжко, тихо навшпиньках посунулася до освітленого місяцем вікна. За вікном чорніло купами дерев і будівель велике шкільне дворище. Там, де земля була вільна од чорних пічних тіней, сріблясто виблискувала росяна трава та біліли освітлені ромби покрівель, створюючи різкі контрасти з чорною смолою тіней. Навколо все спало, тільки вартовий порушував тишу своєю невгамовною калаталкою та десь за стайнями спросоння гавкав пес і, не довівши задуманої справи до кінця, засинав від гіпнозу місячного світла. Хлопчик років чотирнадцяти, припавши до лутки, намацував за вікном ринву. Переконавшись, що вона прибита міцно, він тихо перекинув ногу за вікно і безшумно, як кішка, зник за вікном. Місяць хлюпав холодне світло на землю і байдуже дивився більмастим оком, як Матюшка Карпенко торкнувся босими ногами землі, озирнувся навколо і, нікого не помітивши, шмигнув у густу тінь від ялини. Десь за свининцем заіржала коняка, сполохана пташка вилетіла з кущів і струснула росу з гілки. Матюшка причаївся в тіні ялини і зачекав. Переконавшись, що все навколо спить, він з полегкістю зітхнув і став підкачувати холоші штанів. Тепер він був певен, що його ніхто не помітив, а вартовий при виході з шкільного будинку, певно, спить, сидячи на брудних сходах. У двоповерховому шкільному будинку, що з нього допіру вислизнув хлопець, було тихо і спокійно. Стіни його дивилися на місяць чорними проваллями одчинених вікон, і Матюшка, очима змірявши височину, з якої щойно зліз, крадькома подався геть од будинку. Перескочивши дорогу, що перетинала всю шкільну садибу, він опинився перед парканом, а за ним чорними купами видавався сад. Просто за парканом стояла сторожка, і її треба було обминути, щоб не наскочити на вартового. Пройшовши в тіні до того місця, де кінчалися купи дерев, Матюшка миттю перемайнув за огорожу. Роса з кущів малини рясно посипалась на хлопця, вимочивши груди й плечі. Він причаївся і прислухався. Десь од саду почулися голоси і чиясь хода. І хоч незабаром усе затихло, та в голові виникла панічна думка, що хтось викрив злочин проти шкільного порядку, і Кобра своїм єхидним ліхтарцем удвох із Онучею ідуть садом, щоб "накрити" злочинців. Та цю думку заступила друга, що заспокоювала. В той бік стояла пасіка, і, певно, дід Онисим обходив свої володіння, розмовляючи з старим псом Ковтуном. Тепер лишилося пройти малинник, а там, за капустянищем, у теплиці, його ждуть. Коло дверей у теплицю його покликав Сашко Хвостов і прошепотів: — Там, у теплому відділі... Теплиця була на великій галявині, оточеній з усіх боків деревами. З півночі, нахмуривши чорні віти дубів, мовчазно стояв столітній парк, а з півдня півкільцем розташувався сад, дихаючи холодними пахощами достиглих яблук. Галявина була засаджена капустою, баклажанами та різним гострим пахучим корінням, і край неї, повернувшись глухою стіною до лісу, а блискучим скляним схилом до саду, бовваніла теплиця. Її грубе тіло наполовину вгрузло в землю, а нижній берег скляного схилу майже доходив до землі. Пройшовши перший холодний відділ, Матюшка опинився в теплому відділі, що парко дихнув на нього тропічною рослиною. З-за дальших дверей з темного відділу, де взимку переховувалося різне коріння, пробивалося ледь помітне світло і чулася притишена розмова. — Ну, тепер, здається, всі? — спитав Сашко і, не чекаючи відповіді, вийшов, щільно зачинивши двері. Йому, як вартовому, треба було бути коло парників на городі, а при потребі й попередити товаришів про небезпеку. В теплиці п'ятеро хлопців сиділо, хто на чому умостився, і пошепки розмовляли. Недогарок свічки горів, приклеєний до перевернутого догори дном квітникового горшка. — Ти нічого не бачив? — спитав Микола Савенюк Матюшку. — Ні, всі сплять... — А той негідник, Коржов, теж спить? — Здається... — Гляди, щоб він, бува, не підгледів... Шпійон... Савенюк був кремезний, але тихий хлопець, на прізвисько Панич, хоч і був він найменше схожий на панича. Цю назву йому "приклеїли" товариші за те, що, приїхавши до школи, він спочатку ходив у калошах, ніколи їх не скидаючи. Калоші були високі і неймовірно великі, так що Паничеві доводилося напихати в них паперу і ще чогось, що втратило певні ознаки. Чи то була ганчірка, чи мочала, а може, й сіно,— певно, й сам Панич вже забув, бо здіймати калоші з драних чобіт доводилося рідко, і то тільки лягаючи спати. Згодом Микола калоші скинув, як дістав із дому нові чоботи, але вони от уже другий рік красуються під його ліжком, і вся спочивальня вдягає їх уночі. — Тому підлизі треба морду набити... Може, звички свої кине... Це теж адресувалося ненависному Коржову, і адресував загрозу Митько Зорченко, або Бізон, що своєю фізичною силою цілком виправдував таке страшне прізвисько. Він був кремезний, як молодий дубок, а над чотирикутним обличчям його стирчала стріха шорсткого русявого волосся, надаючи йому справді бізонячого вигляду. І силою своєю він виправдував назву,— ніхто з молодших класів не міг сперечатися з ним, а з-поміж старшокласників хіба тільки Довгополюк без особливої небезпеки міг його чіпати. — Заткнись, Бізоне, годі,— промовив Панич. — Марко, читай, що там у тебе...— промовив Бізон, не звертаючи уваги на Савенюка. Марко Балан, що до цього часу мовчки сидів у темному кутку, висунувся до світла і витяг з-за пазухи заяложену книжку. Він побожно розгорнув її під цікавими поглядами товаришів і нахилився до свічки. Хлопці присунулися ближче. Марко читав тихо, повагом, смакуючи кожне слово книжки, яку прочитав чи вже не вдесяте. Він часто зупинявся, пояснював прочитане, хоч, певно, і сам негаразд розумівся на змістові. Ніхто його не перебивав, бо авторитет Марків стояв поза всякими підозріннями, і йому вірили, не вимагаючи доказів. В книзі говорилося, як ченці мощами обдурюють людей, як десь в Італії по монастирях переховуються окремі частини мощей, і коли б ті частини скласти докупи, то вийшов би не один святий, а півтора або й два. Хлопці тихо сміялися, бо часом на одного святого припадало дві голови, п'ятеро рук і одна нога. — Невже тому правда! — висловив свій сумнів Вася Черненко, рухливий п'ятнадцятилітній хлопчик. Він слухав читання з особливою цікавістю, бо вбачав у ньому одну з численних капостей тим, що стоять вище за нього, Черненка, в суспільній піраміді. На цей раз дістається богові, що у Васиному уявленні є особа такого ж ґатунку, як піп або завідувач школи, що карають його за різні недозволені вчинки. Ще з дитячих літ усі, що його карали, стали йому в уяві довгим рядом, що починався сільським учителем і кінчався архіреями та царями, про яких "гріх" було говорити щось неприємне. Тим-то ось тепер цей "гріх" солодко лоскотів під Васьковим серцем медом недозволеного. — Коли надруковано, то правда. Хіба неправду стали б друкувати? — з апломбом запевнив Бізон, що так само, як і всі, вірив у правдивість кожного друкованого слова. Тільки Марко хитро всміхнувся і промовив: — Можуть і неправду надрукувати... Адже ж пишеться в законі божому, що світ створено за сім день, а Малахай доводить, що й то неправда, земля утворювалась так довго, що придумати не можна. Виходить, хтось бреше! — Так, може, саме в цій книжці й брехня? — висловив своє побоювання Васько. — Ні, ця книжка правильна, це професор написав, а це, брат, вище за попа,— переконливо запевнив Марко. Його слова розвіяли рештки сумнівів. Та й як було не вірити Маркові Балану, коли він усі книжки в бібліотеці прочитав і тепер вже читає те, що дає йому Малахай — молодий вчитель фізики, захисник молоді, із справжнім прізвищем Корчук. Малахаєм його прозвано за те, що зимою він одягав киргизького малахая і не скидав його навіть у хаті. Та, крім цього, Марко був винятковою і трохи незвичайною фігурою в школі. Де-таки видано, що вчиться хлопець найпершим, а до вчителів не підлизується і хороший товариш? Звичайно перші учні були й поганими товаришами, і підлизами, бо більше гналися за п'ятірками, аніж за товариством. Приїхав він у школу з далекого містечка, де його мати була куховаркою в дрібного поміщика і на свої убогі копійки виводила сина "в люди". Батька Балан не пам'ятає,— його заколов панський бугай, як Маркові не було ще й року. У школі Бадан виявив не тільки великі здатності в науках, а й захопився читанням усього, що було в убогій шкільній бібліотеці. Книжка за книжкою проходила Маркові руки, а він усе не міг задовольнити своєї пожадливості до знання. Шкільні книжки були застарілі, спеціально підібрані, і це не задовольняло його. Він кинувся шукати інших книжок — і в цьому йому допоміг Фока, старший учень, що, незважаючи на різницю у віці, ставився до Марка як до однолітка. Марко читав далі, а хлопці слухали, нахилившись над ним, щоб не проґавити жодного слова. Про книжку цю казав Марко, що її заборонено і читати її в звичайних обставинах не можна. Свідомість, що таку книжку тільки вони в школі й читають, надавала врочистості настрою і навівала особливу пошану і до заяложених листків книжки, і до власника її, Марка Балана. І нічні таємні збори, і заборонена книжка з малозрозумілим змістом — все лоскотало цікавою небезпекою юнацькі серця. Частину книжки прочитали, і Марко, заклавши її клаптиком паперу, заховав до кишені: — Все одно всю сьогодні не прочитаємо, хай другим разом... Хлопці всі, як один, глибоко зітхнули. Вони сиділи нерухомо, очікуючи, що буде далі. Бізон, нахилившись, нервово смикав себе за чуба, що він робив завжди, коли його непокоїла якась думка, і нарешті порушив мовчанку. Він додумав свою думку до кінця. — А все ж таки бог є!.. Сказавши таке, він глянув на товаришів з полегкістю, немов скинув з плечей важкий тягар. — Не про бога тут, а про монахів... При чім тут бог, коли монахи сволочі? — знизав плечима Черненко. — Та й монахи не наші, а німецькі...— вставив і своє зауваження Карпенко. — Та не німецькі, а католицькі,— поправив Васько і додав: — Та й наші не кращі... Хіба не ти розказував, як у Чорномор'ї монахи людей дурять на мироточиву ікону? — Так то у Чорномор'ї, а то... Панича перебив Бізон. — Бог є, а монахи різні бувають. Бізон відчував свою перемогу, бо ніхто не заперечував йому. Та недовго довелося бути йому переможцем. Марко Бадан, що сидів мовчки і слухав розмову товаришів, з невластивим йому запалом напав на Бізона: — Є, тільки не бог, а природа... Од природи все походить, а невченим людям морочать голову богом. Де ти бачив бога? Покажи, а природу я тобі покажу... Марко схопив якусь квітку і підніс під самий ніс Бізонові. — От на, дивись, це природа, а де твій бог? Га? Докази Баданові обеззброїли Бізона. Він ще з більшою силою смикнув себе за чуба і раптом запитав: — А природу хто створив? Га? — і, побачивши замішання на Марковому обличчі, з виглядом переможця оглянув присутніх. Але Марко тільки на одну мить замішався, більше од несподіваного питання. — А бога хто створив? Та й ти бачив його коли? Бізон був остаточно переможений; підтримуючи Марка, заговорив Матюха Карпенко. — Он "лес" утворився двадцять тисяч років тому, хіба ти не чув, як Малахай казав? А попи кажуть, що світ створено сім тисяч літ тому... Так то, по-твоєму, хто ж бреше? Розмову перебив вартовий. Він одхилив двері і гукнув: — Хлопці, вже світає, треба ушиватись, а то ще Швабра наскочить... Хлопці позскакували і почали один по одному виходити з теплиці. Надворі вже сіріло. — Ходімо до коровника спати, а то щоб у корпусі Онуча не побачив... * * * ШІСТЬ СОТЕНЬ _______________ З-за обрію висунулася хмара і розповзлася по небу рідким шоколадним тістом. Згодом хмара місцями почала червоніти, немов її потойбіч припікало полум'я. Не встиг Самсон Семенович оком звести, як червоні плями обернулися на рожеву поливу, яка розтеклася вигадливими візерунками. Незабаром з тих візерунків склалися літери, І Самсон Семенович на великому колі небесного торта прочитав рожеві слова: "Хай живе Самсон Семенович Паромний, окраса 1-ї Держкондфабрики!" А ще нижче: "Хай живе всесвітня революція і III Інтернаціонал!" Приємно стало Самсону Семеновичу, що такі важливі Речі, як всесвітню революцію та III Інтернаціонал, зга-ДУвано після його імені. "Це справляють мого ювілея,— думав Самсон Семено-Вич,— але чому ж людей не видно?" І тільки подумав він таке, як де не взявся Конопатий, кухарчук, якого особливо недолюблював Самсон Семенович, і небесний торт з усіма візерунками і написами раптом опинився у нього на тарілці. Конопатий держав тарілку поперед себе і, прискалюючи око, великими вільними пальцями видовбував з двох боків дірки у торті. Бачив Самсон Семенович, що робить Конопатий паскудство, та сказати було ніяково. День-бо такий велеб-ний, а тут дрібна сварка... "Золотарем тобі бути, а не кондитером, паскудо!" — подумав собі Самсон Семенович і цим докором одвів душу. А Конопатий, наближаючись з тортом, почав висувати довгого зеленого язика, який вигинався гадюкою і тягся до шиї Самсона Семеновича. От він уже, липкий, почав обкручуватися навколо шиї. Шарпнув за шию Самсон Семенович і прокинувся. — Ох, бий тебе лиха година! — вигукнув спросоння старий кулінар і скочив з ліжка. Тіло його взялося холодним потом, і весь він тремтів, як недорізаний гусак. Надворі розвиднялося, але в кімнаті було ще темно. Самсон Семенович увімкнув електрику і тоді тільки заспокоївся. Він оглянув свою комірчину і, переконавшись, що все на місці, знов ліг на ліжко, не гасячи електрики. І привидиться ж таке! Більш він не заснув. Думки одна по одній заснували в голові своє павутиння, і довгі прожиті роки проходили в уяві, як солдати на параді. І чого тільки не переживе людина! Довелося йому, уславленому на всю столицю кондитерові, працювати і двірником, і дроворубом. Були часи, коли не цінували кондитерської умілості — не до неї було. Та всі негоди революції легко перетерпів Самсон Семенович. От тільки довчасна смерть сина десь там, на польському фронті, придушила його, і з того часу він ніяк не може очухатися. Чогось немов не вистачає в голові, а чого саме, не добереш. Та й літа не малі,— попрацював досить на своєму віку. От вже і ювілея збираються справляти. Со-рок років праці! Ох-хо-хо! Самсон Семенович встав з ліжка і почав одягатися. Потім заварив чаю і сів до столу снідати. Сьорбаючи чай, він розглядав крізь свої старі окуляри багаторічні записи в грубому заялозеному зошиті. Вія згадав про один старовинний рецепт торта і тепер мав намір розшукати його. Треба ж чимось здивувати гостей, що завтра будуть вітати його з сорокарічним ювілеєм. Не подавати ж на стіл оту вбогу мішанку, що тепер зветься тортом! Він сам зробить того торта за старовинним рецептом і покаже молоді, яка вчилася кондитерській умілості на житньому — хе-хе! — тісті, справжню умілість. Нехай тоді хто насмілиться сказати, що він, Самсон Семенович Паром-ний, непрацездатний!.. Самсон Семенович вийшов з двору, вітаючись з пожильцями свого житлокоопу. Під пахвою він обережно ніс добре накрохмалений халат і ковпак. Він ухвалив сьогодні згадати найкращі часи своєї роботи і бути зразком кондитера, що дечого — хе-хе! — навчився за сорок років!.. У пекарні Самсон Семенович побачив Конопатого і згадав свій неприємний сон. "Не до добра це",— промайнула думка й посіяла непокій. Він привітався з майстрами і пішов до роздягальні. Роздягаючись, він почув з-за дверей, як зухвало Конопатий казав своєму товаришеві: — Ордена будуть вішать на таке чучало! — Заткнись, браток, і що ти проти його? — Куди ж там, герой! Самсон Семенович чув розмову, й йому приємно стало, що його захища завше уважливий до науки фабзавучник Петько. Надівши накрохмаленого халата й ковпака, Самсон Семенович з'явився у всій красі на порозі пекарні. Як командир, надівши військові ознаки, відчуває авторитет, якого не відчував у звичайному цивільному вбранні, так Самсон Семенович відчув зараз у собі силу як слід присадити Конопатого всією владою старшого майстра. Та фабзавучник Конопатий, завжди зухвалий з майстрами, тепер знітився перед велебним кондитером. Він озирнув свій скромний прозодяг і витягся, як на муштрі. — Миттю принеси мені дві сотні яєць! — звернувся він владно до Конопатого, і той схопився з місця, як опечений, і зник за дверима. Самсон Семенович з виглядом владаря, що може бути сУворим і милосердним, лагідно звернувся до Петька: ш —— А ти, Петю, приготуй мені все, що треба, в боко-Вій... Хочу вам майстерство — хе-хе! — показати на старості літ... Присутні ввічливо усміхнулися. Всі знали, що завтра старого кондитера будуть нагороджувати орденом та званням Героя Праці. Поки Петько порався у боковій, Самсон Семенович підійшов до старшого майстра І поплескав його по плечі. — Пам'ятаєш, Матвію, як я тебе за жовтки кописткою одходив? Мабуть, і досі сердишся? Хе-хе... Самсон Семенович добре знав, що сивий учень, якого він "одходив" кописткою років двадцять п'ять тому, давно не сердиться, але йому приємно було почути про це ще раз. — Хе-хе! Самого, голубчику, покійний Кіндратенко кописткою гладив... Та я й досі йому вдячний... З старців мене витяг. Сивий учитель і сивий учень замислились. — От згадую Кіндратенка: і що то й за майстер був! Як трапилося йому одного разу в торта замість цукру солі вгатити, так що ж би ти думав? Він і не зморгнув: так, каже, і треба. Упертий був мужик. А за того торта подяку від замовців мав... Що вже він з ним зробив, так ми і не довідались. Конопатий приніс кошик яєць і поставив на підлогу. З кошика потекло роздушене яйце, і Самсон Семенович як з ланцюга зірвався: — Яєць не можеш донести як слід! Не кондитером тобі бути, а золотарем! Конопатий на цей раз змовчав. Кондитер імпонував йому суворістю і вбранням. В боковій все вже приготували, і Самсон Семенович, виславши з кімнати Петька, взявся за роботу. Зібравши білки з двох сотень яєць у таз, він взяв дротяного віничка і почав збивати їх. Треба з білків зробити біле шумовиння, і рука старого кондитера рівномірно заходила з віничком по тазу. Та коли рука робила звичну роботу, думками старий був далеко. В уяві промайнули картини сну, і стало знову неприємно. Згадалося кепкування Конопатого, і брови мимохіть насупилися. Не буде людей з таких конопатих... Далі думки перескочили на юнацькі роки і поскакали, як коники-стрибунчики, від події до події... Раптом в пекарні хтось грюкнув сковородою, і Самсон Семенович опам'ятався. Рука його не рушила віничком, і білки з поодинокими бульбашками важкою прозорою рідиною немов застигли в тазу. А бий тебе лиха година! — вилаявся старий, і рука ритмічно заходила з віничком по тазу. Та нитку думок нелегко розірвати, і вони знову потекли річищем п'ятдесяти років... — Вам нічого не треба, Самсоне Семеновичу? — одхи-ливши двері, спитав майстер. — Нічого! — одказав Самсон Семенович і потому старанно, одганяючи думки, почав збивати білки. Та білки не збивалися. Неприємна думка пронизала мозок Сам-сонові Семеновичу: "Засіклись!" Він покблотив їх ще трохи, але безнадійно. "І трапиться ж таке на старості літ, вже й білків клятих не зіб'єш. Ще ніколи такого не бувало!" Спересердя він схопив таза і вилив білки до помийниці. Немов полегшало на душі. — Петьку,— покликав він,— принеси мені дві сотні яєць, тільки не з льодовні, як той дурень, а з кладовки! Чуєш? Незабаром Самсон Семенович розділяв нові дві сотні жовтків і білків. Це навмисне йому той Конопатий дав яєць з льодовні, щоб "засіклись". Сон знову заполонив уяву, і тепер вже Самсон Семенович розумів, до чого він був... Думки попливли старими шляхами, аж доки кондитер, занепокоєний, не глянув у таз. Білки не збивалися. Похапцем, немов бажаючи надолужити втрачене, взявся він за збивання, та даремно. Сльози невимовної образи — невідомо на кого — підступили до горла й душили Самсона Семеновича, а рука з віничком швидко-швидко працювала. Та що далі, то менше лишалося у старого майстра надії, Що білки обернуться на біле пухке шумовиння... П'яту й шосту сотню яєць приніс йому підручний майстер, і, дивлячись, як Самсон Семенович відокремлював Смітними руками білки од жовтків, похитав головою й вийшов тихо, зачинивши двері. Тепер уже зелений язик зі сну не давав спокою старому кондитерові і в очах маячіли рожеві розводи на великому торті з шоколадної Хмари. Серце неспокійно билося в грудях, і було важко дихати. Білки і втретє засіклися, хоч цього разу Самсон Семенович і не переставав працювати дротяним віничком. На поверхні їх схоплювалися поодинокі бульбашки і лопалися, не утворюючи білого пухкого шумовиння. І як стало ясно старому, що зусилля збити білки марні, він рішуче поклав віничка у таз, витер руки об фартух і розгублено оглянувся навколо. Потім підійшов до вікна і довго дивився на двір байдужими очима. — Ага! — вигукнув він раптом і потер чоло рукою. З певністю людини, що врешті дійшла остаточних і безповоротних рішень, Самсон Семенович скинув накрохмаленого халата і, не жаліючи старанно випрасуваного ковпака, зібгав його і загорнув у халат. Засунувши згорток під пахву, з руками в кишенях, вийшов він на двір. З пекарні бачили, як Самсон Семенович твердою ходою рушив до помийної ями і кинув туди білий згорток. Похнюпивши голову, немов тільки поховавши близьку людину, ішов він назад. Надівши пальто і шапку в роздягальні, увійшов Самсон Семенович у пекарню. Всі дивилися на нього й очікували, що скаже старий кондитер, але він мовчки застібав пальто і, тільки надівши кашкета, глянув на присутніх ніяковими очима. Побачивши стривожені погляди, він підійшов до свого старого учня і поклав йому руку на плече. — Хе-хе, Матвію, сорок літ не засікалось, а тепер засіклось. Не майстер вже я,— майструйте самі по-новому... Глядіть тільки, щоб не засікалось!.. Мовчали всі, і навіть Конопатий втратив свою зухвалість і опустив голову. Самсон Семенович по черзі стиснув усім руки і тихо, згорбившись, нетвердою ходою вийшов з пекарні. * * * ШПОНЬЧИНЕ ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ _______________ Пролог Зізі не відразу змінила своє аристократичне ім'я на вульгарне ім'я Шпонька. Була вона шляхетного походження, і в книзі собачих родів її ім'я значилося на боковому розгалуженні, що відходило від Більбі (князя Гончакова) та Мімі (графині Гусакової). Більбі був папашею, а Мімі мамашею. Отже, князівська кров текла у жилах Зізі. Як же пишемо ми про Шпоньчине життя та смерть, то лише віддаючи данину тій грубій черні, тим "варварам"-більшо-викам, що таке ім'я їй дали, а не з бажання образити шляхетного нащадка Більбі та Мімі. Автор, крім того, грубий прозаїк і не любить відходити від сучасного дня в прекрасну напівмістичну старовину. Зізі — то містика минулого, а Шпонька — це реальне сьогодні. Зізі родилась болонкою, бо шляхетні батьки її були теж болонками. Болонка нічого спільного не має з Булонським лісом, так само, як "Гапка" з "гаптуванням", а т0му я й мовчу про цей ліс. Нехай про це скажуть ліричніші за мене поети. Зізі не пам'ятає своїх батьків, як то й личить шляхетній дитині, бо виховувалась на шляхетній псарні німця Шполя. Вона б, може, і не знала імен своїх папаші та мамаші, коли б Шполь, розхвалюючи її корнетові Жанові ЦІомполову, не прочитав тричі зряду її блискучого родоводу. Причини ж, що привели корнета Жана Шомполова на шляхетну псарню Шполя, були такі. І. Початок кар'єри Вендета, найпрекрасніша з жінок заміської ресторації "Східна зоря", хитаючи чудовою ніжкою в елегантській лакерці, арфою Еола продзвеніла: — Я чогось хочу! (Поети, не хитайте головами недовірливо, еолова арфа, коли вона не старе заіржавіле залізо, а гарненька женщина, може мелодійно дзвеніти й хрипкими "ч", "г", "с" та "х"). Жан Шомполов рухами, властивими найліпшим представникам шляхетної юнкерської культури, довів свою готовність до всього. — О Вендето, ваше бажання для мене закон!., закон!.. Вендета дивилась томно на кінчик лакерки й придумувала, чого саме їй хочеться. Жан совався на стільці. — Я хочу... собачку!.. Чому вона сказала собачку, а не слона або крокодила, вона й сама не знала. Так язик повернувся. "Ідіотка, дура, курячий мозок, бараняча лопатка, бал-Да, мідний лоб!" Так одчитувала сама себе Вендета за собачку, але на цей раз не звучала еолова арфа — трясця їй у струни! "Чому собачка, а не нова сукня або хоч перстень?" Це "чому" й було причиною візиту корнета Шомпо-лова до шляхетного псаря Шполя одного аристократичного ранку о четвертій годині дня. (Аристократичні ранки завще запізнюються). II. Перші кроки Зізі — найліпший зразок собачої дегенерації на ніжках, не товщих за олівець, та з мордочкою короткодзьобої качки,— перші кроки у практичному житті зробила на перському килимі в будуарі Вендети. Після шорстких повстяних постілок псарні це було добре. Зізі згадала свій родовід і задріботіла по кімнаті, але раптом вона побачила, що той "смердючий" (як назвала вона собі в умі Жана) почав кусати за руку Мотрю. (Зізі женщин називала Мотрями, бо перший екземпляр прекрасної половини людського роду, що спіткала вона на своєму житечному шляху, всі називали Мотрею). Смердючий, покусавши руку, почав кусати Мотрю за шию, потім за спину, далі за груди і, нарешті, за ногу вище коліна. Мотря не кричала й не збиралась кусати смердючого. "Шукає блохи",— компетентно вирішила Зізі і раптом поперед себе побачила кислооку паршиву собачку, що й собі дивилася на неї. — Геть звідси, паскудо! — прогавкала Зізі. Відповіді не почула, але бачила, що та теж щось їй гавкала. — Ти не маєш права бути тут,— ляскотіла Зізі,— я шляхетного роду, а ти мурло, парвеню!.. (Простого походження) . "Парвеню" теж гавкало, але за своїм голосом Зізі не чула відповіді. — Ах, яка чудесна собачка! — задзвеніла Мотря своїм переливчастим голосом.— Гляньте, мсьє Жан, як воно кумедно гавкає. Жан, він же й смердючий, певно, вишукавши всіх бліх, підійшов до Зізі і взяв її на руки. — Це найліпший зразок породи!..— і він довго та плу-танно пояснював походження Зізі. III. Спостереження Зізі Дні проходили швидко. Але Зізі так і не могла розв'язати двох питань: перше, де бралися у Мотрі блохи, які вишукували смердючі (так охрестила Зізі всіх мужчин), коли її, Зізі, жодна не вкусила, а друге, чому всі смердючі звуть Мотрю Вендетою, а друга Мотря, грубша, од якої смачно пахло печенею, звала цю Мотрю Параскою Михайлівною. Одного разу пахуча Мотря увійшла в кімнату й урочисто промовила: — Війну оголошено. Н-ський полк завтра йде в похід. —— Невже? Треба поспішити, щоб Жан купив обіцяного кулона... Смердючий прийшов увечері й був якийсь не такий, як завше. Він вимазався чимсь рудим, і навіть ґудзиків не видко було... — Ах, Жан, ви вже в похідному одягу!..— вигукнула Мотря і, закривши обличчя руками, загавкала. Зізі дивилася на неї з німим запитанням. — Не плачте, Вендето, я мушу їхати... обов'язок дворянина й офіцера захищати царя та вітчизну... Смердючий щось довго та врочисто говорив і, вкусивши Мотрю за лоба, вийшов, цокаючи острогами. Як вийшов він, Мотря випросталась, витерла обличчя хусткою і прогавкала: — Сволоч! Верзе за царя та вітчизну, а про кулона нічичирк... Зізі зрозуміла, що Мотря сердиться, і залізла під крісло. Цей смердючий більше не приходив, а почав вчащати інший, що припахав кішкою, а це дуже нервувало Зізі. IV. Зміни Зізі не розумілася на календарі — бухгалтерія старого Хроноса її не обходила. Визначних якихось подій не траплялося, коли не рахувати прищемленого хвоста та вимазаного гірчицею носа. Смердючі старанно вишукували бліх у Мотрі. Пахуча Мотря добре годувала Зізі, і життя котилось, як по маслу. Перша зміна трапилась, як у повітрі запахло дичиною 1 з стріх капало. Мотря увійшла до покою і нервово загавкала, схилившись на крісло, точнісінько, як тоді, коли перший смердючий востаннє укусив її за лоба. Пахуча Мотря одхилила двері й стала руки в боки н& порозі. Ах, ці грубіяни викидають нас! — вигукнула просто Мотря. Вона заломила руки, і до Зізі упав згорнутий папір. Коли б Зізі була письменна, вона могла б на одному боці прочитати: "виїхати в триденний термін... приміщення під шпиталь..." Але Зізі неписьменна. Вона обнюхала папірець — він смердів кішкою. З лютістю леопарда почала шматувати його Зізі, аж Мотря нагнулась і взяла Зізі на коліна. — Любе звірятко!.. Ти розумієш, що мене зобижають злі люди. Зізі лизнула щоку Мотрі і подумала: "Яка солона!" Але день кінчився дуже весело. Прийшло багато смердючих у білих фартухах і почали виносити все з приміщення. Зізі плигала через стільці, бігала між перекинутою меблею, а за нею ганявся чорнявенький у пальті і казав смердючим у фартухах: — Оце, і оце, і те на окремі підводи — це піде до крамниці. Оту купку речей лишіть, їх я не купував. Але й купку речей згодом забрали, і Зізі сіла з Мот-рею на крісло з колесами, смердючий хляснув по конях, і вони покотились. Було весело. На вулицях ішли люди й несли червоні килимки на палицях. "Певно, сушать",— подумала Зізі. Приїхали до будинку сірого й брудного і зайшли до кімнати. Згодом туди внесли речі і розташували. Не було килимів і дзеркал, а проте "нічого собі псарня", подумала Зізі й заснула з утоми під самітною канапою. V. Що було далі Пахуча Мотря не з'явилася, а Мотря просто почала приємно пахнути смаженим. Одного разу почула Зізі вибухи. Злякано замоталась по "псарні", але швидко стомилась, сіла в куточок і завила голосно, смикаючи своєю качиною мордочкою. У повітрі пахло тисячами кішок. Мотря сиділа ввесь час у хаті, вибігаючи лише ненадовго кудись у темний коридор. Як стемніло й вибухи замовкли, у кімнату ввійшла Мотря, а з нею той старий смердючий. Зізі радісно замоталась коло його ніг і помітила, що на лапах у смердючого немає блискучих брязкалець. _ Треба пересидіти кілька день... Гадаю, не виженете?.. — Що ви, Жане, сідайте, скидайте шинелю, а як хто зайде, ховайтесь під ліжко...— Вона старанно замкнула двері. — Ну як? — промовила Мотря. — Місто захопила ця наволоч... Наших розстрілюють... Зізі з крісла стежила за Мотрею та смердючим. Вони сиділи оддалік одне від одного. "Тут, певне, немає бліх",— зробила Зізі висновок із своїх спостережень. VI. Темної ночі Темної нбчі прокинулась Зізі й на неї найшла млость. Сіла вона на задні лапки в куточку канапи й тихенько завила: — Гів... в... гів... і-і-і-в..! Мотря прокинулась і покликала. — Зізі, ходь сюди!.. Зізі скакнула до неї на ліжко, і млость одійшла від собачої душі. Смердючий заворушився у кутку кімнати і запитав спросоння: — Що там? — Нічого, Жан, це Зізі чогось нервується... Тиша. — Хтось грюкає дверима... Чи не до нас? Жан зашарудів у темноті, одягаючись. Раптом грякнуло поблизу дверима й почулися голоси: — В якій?.. — А ось... В кімнаті творилось щось неймовірне. Розпатлана Мотря застібала кофточку, а якісь смердючі тримали Жана за руки... — Ну, швидше ж ти, бариня задрочена! Потім вони всі гуртом вийшли, замкнули двері, а Зізі лишилася одна в темній кімнаті. Сіла в куток і завила жалібно, жалібно... VII. Зізині хрестини — У нас ордер на цю кімнату... всі речі й меблі мусять лишатись на місці... Посеред кімнати стояв незнайомий смердючий, а коло нього блакитноока Мотря у кашкеті та чоботях. — Коли ордер, то займайте! — з запобігливою посмішкою промовив управдом. — Ге, та тут і собачка лишилася! — радісно вигукнула нова Мотря і взяла Зізі на руки... — Товаришу управдом, ви не знаєте, як її звуть? — Ні, не знаю... Блакитноока Мотря розглянула Зізі з усіх боків і нарешті весело засміялась... — Товаришу Василю, яке я хороше ім'я вигадала цій звірині... Краще не можна... — Ну? — обернувся Василь, що розглядав кімнату. — Шпонька... Xa-xa-xa-xa!.. Василь усміхнувся і подивився на Зізі. — Ай правда, що Шпонька, краще не вигадати... Нові господарі не знали родоводу Зізі... то пак, Шпоньки, і весело реготались, а Шпонька, ображена, відійшла в куточок і тихенько лягла. "Які грубі ці люди",— думала вона. Але через якийсь час Шпонька забула образу, собача порода святкувала перемогу над "культурними традиціями" — нові господарі дали їй огузок ковбаси зі смачним мотузочком та шкуринку хліба. Шпонька їла все те й радісно вищала. У "псарні" не пахло більше кішкою. VIII. Нові господарі Дні були не такі, як раніше. Шпонька почала бігати на двір і зазнайомилась із багатьма цікавими собачками. Життя потекло барвисто й цікаво. Одного разу блакитноока Мотря вийшла за ворота й покликала Шпоньку з собою. Йшли вулицями, занесеними снігом, і хоч холодно було Шпоньці, зате цікаво. Далі вулиці стали вужчі, а будинки менші. Нарешті зупинилися коло великої брами і зайшли в просторий двір. Безліч незрозумілих пахощів плавало в повітрі, 1 Шпонька радісно загавкала. Назустріч ішов чорний чоловік і, зобачивши блакитнооку Мотрю, радісно вигукнув: _ Ба, товаришко Олю! Нарешті ви до нас. Ходімте в осередок, там усі на вас чекають... У накуреній кімнаті було багато людей. Галас, крики, і Ціпонька незадоволено загавкала. — А це хто з собачкою? — Це товаришка Оля,— сказав чорний, посміхаючись,— вона без собачки не може... Блакитноока Мотря засміялась і врочисто піднесла руку вгору: — Для охорони революційних заслуг товариша Андрія од зазіхання всесвітньої буржуазії дарую цього цербера, іменованого Шпонькою, осередкові ІЧ-ського машинобуді-вельного заводу!..— Загальний регіт був нагородою блакитноокій Мотрі. Шпонька здивовано озиралась. А люди змінили вирази своїх облич на серйозні і сіли навколо столу. Про Шпоньку забули. IX. Несподівана та трагічна смерть Шпоньки Як сутеніло, вийшли з заводського двору блакитноока, чорний та Шпонька. Двоє людей щось тихо розмовляли, а Шпонька бігла позаду і ловила незнайомі запахи в морозному повітрі. Раптом загудів трамвай десь іззаду і в цей час з протилежного кінця вулиці почулося: — Зізі!.. То був голос старої господарки, і він пронизав електричним током тіло Шпоньки. Шпонька вискочила наперед блакитноокої та чорного і побігла через вулицю. Трамвай наближався, і блакитноока побачила, як Шпонька зникла під колесами... Через хвилю над роздертою надвоє Шпонькою стояла блакитноока з чорним та якась невідома їм жінка. — Бідна, бідна Зізі!..— важко зітхнула стара, Шпонь-чина Мотря. — Ходімо, Олю, охота дивитись на це...— промовив Шорний, і вони пішли своєю дорогою. А Шпоньчина душа полинула білою хмаркою до престолу свого собачого господа бога! Епілог Не думайте, любий читачу, що я хотів вивести тут якусь мораль. Щоправда, Шпонька загинула, побігши на клич старого життя, але вона могла б і не загинути, коли б не випадковий вагон трамвая... Проте, коли хочете, робіть з цього мораль. Це буде зайвим приводом похвалити автора. * * * ЮВІЛЕЙ УЧИТЕЛЯ _______________ Старий дід, сухорлявий і високий, як індійський пророк, спираючись на костура, важко пересував свої ноги по скрипучій підлозі веранди. Він прямував до сходів, усміхаючись собі в сувору сиву бороду, бо через бильця веранди гострі очі старого зупинилися на квітникових грядках, викоханих його руками. Там, за тими грядками, починався маленький сад, що своїми розквітлими вишнями переносив уяву до японських шовків, шитих малюнками Хісікави Моронобу... Старий ступив на дощаті сходи, і вони заскрипіли своєю власною старістю. І гравій на доріжці привітав господаря своїм скрипом, той гравій, що його вирівняла старан-На рука. У цьому квітнику, і в саду, і на маленькому дворику старий цілими днями задовольняв свою жадобу праці, що колись буяла в його міцному тілі бурхливими ніагарами, а тепер ледве пробивалася маленьким струмком. Дев'яно-СТо років життя підтяли його міць, сточили енергію, але не вбили звички працювати. Власне, гострі очі старого всміхалися не квітам коло веранди і не свіжим вишневим снігам, що вкрили його садок, а тому далекому весняному ранкові, коли він, двадцятип'ятилітній, розпочав свою педагогічну роботу у місце-вій гімназії. Тоді щойно він закінчив університета і мріяв про дослідницьку роботу в галузі біології, узявся ж читати природознавство тільки часово. Та ця, як він тоді думав, часова робота стала улюбленим його ділом. Він з покликання був педагог і залишився на все життя педагогом, оселившись у цьому дімку край міста. Його дружина, що поховав він її років двадцять тому, не родила йому дітей, і він свою невитрачену батьківську любов переніс на молодь, що він її навчав природознавства у середніх школах великого міста. Проходячи садком, старий згадує своїх вихованців, що немало з них і зараз одвідує його, бо був він не чиновник-викладач певної дисципліни, а й довірений друг своїх учнів. Він радів з їхніх успіхів і болів їхніми болями. От промайнули в старій уяві блискучі імена колишніх його вихованців — видатних інженерів, письменників, учених, акторів, громадських діячів. Проходили рік за роком п'ятдесят п'ять випусків, що навчалися в нього. Багато імен стерлося з пам'яті, уява воскрешала тільки поодинокі обличчя, і тільки одне обличчя з сотень вирізьбилося, немов годину тому бачене... Старий зупинився і напружив пам'ять, але ім'я стерлося, у пам'яті осталося тільки обличчя юнака. Ага! Він пригадує, то теж було весною... У місті басту-вали робітники... Йшла якась демонстрація... Потім постріли, кров, заарештовані... Той юнак ішов під посиленою вартою кінних жандармів, що підгонили заарештованих нагаями... Тоді він бачив те обличчя... То був його учень із передостаннього класу... Він не бачив його більше... Старий сідає на садову лаву і схиляє голову на костура. Роки таки доконали його пам'ять! Він навіть не пам'ятає, в якому році те було... Чи то в дев'ятсот другому, чи то в дев'ятсот п'ятому... Він тоді був чи не шістдесятилітнім дідом... Але ім'я? Як він міг забути ім'я, що його довго пам'ятав по тому пам'ятному весняному дню? Та сьогодні він спитає про прізвище. Адже ж сьогодні хтось та прийде до нього привітати. Недарма ж він наказав своїй старій служниці приготувати обід аж на шість персон. Таке трапляється тільки на день народження, а сьогодні день народження неабиякий — минуло дев'яносто, років. Щороку у цей день до старого заїздив із привітанням хтось із колишніх його вихованців. Останній раз було небагато, щось із чотири чоловіка. Бурхливе життя розкидало людей по всіх усюдах, а будівництво навантажило роботою, що за нею не завжди пригадаєш про ювілей старого вчителя, що спізнився вмерти... Думка, що він спізнився вмерти, припадає до смаку старому. Він усміхається з неї в свою бороду і каже вголос: — Спізнився! Та спізнився він не набагато. Тільки десять років, як кинув він педагогічну працю, і заходами своїх колишніх вихованців дістав пенсію у збільшеному розмірі... Таки не забули його, старого, хлоп'ята, що він і не мріяв ніколи бачити їх членами уряду, видатними політичними діячами. Гравій за хвірткою зашарудів, і цокнула клямка. До дворика ввійшла людина в елегантському сірому строї й озирнулася навколо. Забачивши діда на лаві у садку, вона привітала його, здійнявши канотьє, і попрямувала до нього. От прибулий стискує руку старому вчителеві й говорить привітальні слова. На щастя, він вільний до вечора й добряче прогулявся, йдучи сюди. Прекрасна місцевість! Прекрасна! Як поживає вчитель? Добре? То й добре! Він дуже радий бачити його у такому віці в доброму здоров'ї. Куди ж пак, йому, гостеві, от уже поминуло сорок... Прибулий говорить безліч слів, порожніх і незначущих, а старий думає, що був він у школі найвідсталіший учень, а тепер видатний драматичний актор. Ім'я його прикрашає афіші і дає театрові аншлаги. Він навіть якогось звання дістав... Певно, театр вимагає якихось інших здатностей, аніж здатності вчитися... Порожняву слів гостя перериває новий прибулий, що Рвучко одчиняє хвіртку і вскакує в дворик, немов за ним хтось гнався. Під пахвою він держав щось загорнуте в папір. " ДІД підвівся йому назустріч, але отерпла нога примусила його знову сісти на своє місце. ~— Літвінський який був, такий і залишився,— каже старий і дивиться, як новий гість бігцем прямує до садка,— в*і пам'ятаєте його? Він був молодший од мене на два роки,— неохоче Каже актор. Дід спостерігає неприязнь у словах, і йому неприємно Літвінський-бо його улюбленець, що вславився як видати ний маляр лівого напрямку. Колись із молодечим запалом він бешкетував на футуристичних виставках, а тепер вра. жає глядачів лівого театру своїми сміливими оформленнями сцени. Рвучкий і запальний, він ширить од себе рух і галас а це ж перші ознаки молодості дупгі, як думає старий учитель. Він кидає пару слів привітання, і хоч слова старі й вицвіли од довгого вживання, та звучать вони в Літвінського свіже й хвилюють старого. Він приніс і подарунок учителеві... — Звичайно, не своє мазюкання... Вірніше, не тільки своє,— каже він, усміхаючись, і розгортає папір. Актор презирливо кривиться, але старий не помічає цього. Йому радісно, що прийшов Літвінський, бо од нього віє бадьорими вітрами юності. — Але тут я вам не буду показувати. Тут надто світить сонце,— каже маляр, напіврозгорнувши пакунок. Вони втрьох переходять верандою до вітальні. Там усе старе, як старий учитель, і біле, як вишневі квіти. Білі стіни й меблі під білими парусовими покрівцями. Маляр ставить на піаніно проти вікна старий японський політипаж і стає осторонь. Старий учитель дивиться спочатку здаля, а потім наближаючись, і каже захоплено: — Хокусай? Він кохається в старому японському мистецтві, і Літвінський знав, чим порадувати очі старого. Та й хіба не цей старий надихнув йому любов до малярства? — Так, це справжній Хокусай,— каже маляр,— а зараз ви побачите справжнього Літвінського,— додає він, весело сміючись, і з ним разом сміється старий учитель. Маляр розгортає невелику картину — пейзаж індустріального міста, що такий не подібний до сонячної лагідності старого японського майстра. На вчителя з двох чотирикутників дивляться дві епохи, два розуміння краси, два світовідчування, два глибоко відмінні світогляди... У той час, як старий дивиться на картини, до кімнати ввіходить огрядна людина і, протираючи окуляри, дивиться підсліпуватими очима на господаря. Актор повернувся Д° прибулого, і раптом його презирлива міна, що він її зберігав увесь час огляду картин, змінилася на привітну й лагідну* — Анатолій Іванович!— радісно вигукнув він і поштиво потис руку прибулому. Старий почув вигук актора й повернувся до нового гостя. Сказавши привітання, Анатолій Іванович — популярний письменник і редактор театрального журнальчика — умить опинився в полоні актора, що, як із кулемета, засипав його компліментами. Письменникові, видимо, байдуже було до компліментів, але приємно, що видатний актор так хвалить. Він хоч і написав кілька романів та повістей, вихвалених друзями-критиками, та не був певен у глибині душі своєї, що вони чогось варті. Раптом, немов щось згадавши, він поліз до себе в кишеню й витяг номер якоїсь французької газети. — Літвінський, прочитай, що там про тебе понаписували паризькі писаки,— звернувся він до маляра і подав йому газету. Та газету взяв не Літвінський, а старий учитель. Він швидко пробіг по рядках статті, що в перебільшених тонах вихваляла маляра, і сказав: — Коли б таке писалося в нас, я б подумав, що критик — ваш великий приятель. — До речі,— згадав письменник, звертаючись до вчителя,— я приніс вам свою нову книгу. Учитель подякував, а Літвінський сказав: — Не люблю я твоїх книг, Анатоль... Нудні вони, як кармін із сепією.— Письменник усміхнувся, а актор зробив презирливу міну. Учитель узяв книгу саме в той момент, як стара служниця одхилила двері й подала знак господареві, що обід готовий. Гості, запрохані господарем, підвелися, щоб іти до їдальні, як двері з веранди знову відчинилися й до кімнати ввійшла нова людина. Побачивши старого, вона попрямувала просто до нього. — Павле Сергійовичу, од одного товариша я дізнався, Що сьогодні ваш ювілей, і зайшов привітати... Чомусь сьогодні мені особливо захотілося вас бачити... Він тиснув руку старому, цей, безперечно, колишній вихованець, якого ні ім'я, ні обличчя вчитель не пам'ятає... Та й хіба він може всіх пам'ятати? Однаково він радий кожному, що щиро до нього ставиться. Прибулий здоровкається з гостями, але ніхто його не Знає, проте вдають, що знають, боячись образити свого колишнього товариша по школі, що нічим не визначився в Житті... П'ятеро сідає за стіл, і стара служниця любовно огляде святкову сервіровку. Вона горда з своєї творчості й, на запрошення господаря, сідає за стіл ближче до кухонних дверей. Коли золоте вино заіскрилося в келехах, старий учитель вітає своїх гостей. Він говорить про півстоліття праці, про своє задоволення з неї. Він говорить про своїх колишніх учнів, що їх можна здибати чи не в кожному закуткові республіки на найрізноманітнішій роботі. Він делікатно мовчить про невдах і нагадує імена тих, що зберегла його стареча пам'ять. І коли говорить, на очі йому спливає той юнак в оточенні жандарів, що він бачив його так давно, і він говорить про нього... Стомившись од промови, він сідає. Встають учні й підіймають келехи за здоров'я вчителя. — Дорогий учителю,— каже актор, стоячи, коли всі сіли.— Багато років пропливло, несучи на своїх водах прозорі й каламутні хвилі, змінилися обставини й люди, тільки одно є незмінне — наша любов до вас, наша повага, що рік у рік стає глибша й міцніша... Актор говорив довго й красиво, немов промовляючи монолога з чергової драми. Гості нетерпляче чекали на закінчення, і тільки старий, здається, не чув акторової промови і пильно вдивлявся в скромного гостя, що сидів край столу й дивився на промовця. На ньому був френч із тих знаменних френчів, що залишилися з часів інтервенцій, застебнутий до підборіддя, і він, цей френч, різко контрастував із добре випрасованими костюмами актора й письменника. І саме обличчя носило сліди чогось глибоко відмінного. Старий дивився на гостя і не міг визначити, що саме його притягає в цьому звичайному обличчі, яких тисячі... За актором чергу промовляти мав письменник. Добираючи виразів зарані приготованих і намагаючись надати інтимності тону, він плів своє мереживо незначущих слів, пересипаючи промову чужоземними виразами, наслідуючи наївну моду на європейський блиск. Він говорив і про видатних, і про скромних робітників, що пройшли через руки вчителя і, коли говорив він слова про скромних, його погляд зустрічався з поглядом незнайомого гостя, і гість робив невиразний рух головою, з чого письменник виводив, що віН бере ті слова на свою адресу... Нарешті черга говорити була за маляром, що ввесь час сидів і пив вино, наливаючи собі й іншим. — Я орудую фарбами, а слова в мене безбарвні! Навіщо я буду долучати їх до попередніх? Письменник весело всміхнувся черговому вибрикові Літ- фінського, господар любовно подивився на нього, а актор сказав: — Фразу Літвінського можна змінити, переставивши слова і фарби... Дотеп у актора не вийшов, та на це ніхто не звернув уваги. Літвінський казав далі: — Краще послухаємо, що скаже товариш, що я не знаю його ні на обличчя, ні на ім'я. За вами черга,— звернувся він до незнайомця. Той зашарівся і ніяково підвівся, залишивши руку на ніжці келеха. Сірими очима він обвів присутніх, і ніякого чуття не можна було прочитати в тому погляді. Нарешті він зупинив погляд на вчителеві, що з цікавістю чекав на його слова. — Учителю, я не знав, що ці славетні імена літератури, театру та малярства пройшли через ваші руки. Я вчився у вас значно раніше, і молодших товаришів, що отут вас вітали, я не знав у школі... Учитель напружив пам'ять, намагаючись пригадати колишнього свого учня, але не пригадав ні обличчя, ні ім'я. Йому раптом здалося, що ця людина містифікує його, називаючись учнем, ніколи таким не бувши... — Та й товариші мене не знали, хоч із делікатності вдавали, що впізнали мене... Вони не могли мене й знати, бо в цьому місті я вперше за останні двадцять років... Ці довгі роки багато забрали в мене, але багато й дали... Як провінціальний доповідач, стояв незнайомець і розповідав про довгі роки висиджування в фортеці, а потім на засланні. Як. за ті роки підупало його здоров'я і як йому нарешті пощастило втекти за кордон. — Найвищим мистецтвом я вважав перебудову людського суспільства, і тому мене не вабили ані театр, ані література, ані малярство, хоч і знався я на них непогано... Перебудову суспільства я вважав найвищим мистецтвом, бо вона вимагала і гостроти думки вченого, і фантазії поета, і сміливості військового командира... Та здоров'я моє було безнадійно погане. Я мусив погодитися на умовляння товаришів віддатися науці, що я в ній почав працювати, ще У фортеці сидячи... Повідав далі незнайомець, як запал політичного бійця, Ьіиця-революціонера замінив запал наукового робітника, Ученого-дослідника... Довгі роки праці по європейських Університетах і, нарешті, довгождана революція... Він пра-Ц*°є вже в Ленінграді... На Україну потрапив він випадково, посланий урядом та академією для експертизи в частині важкої індустрії, бо він металург, і саме в цій галузі він і працював увесь час... Гість скромно оповідає про свою професію, немов соромлячися її. І далі каже про свою участь у соціалістичному будівництві, і очі загоряються йому блиском захвату, а вільна рука стискається в кулак... — Колись, за юнацтва, я мріяв стати поетом, мене захоплював і театр, не чужий я був і малярству, але благословляю долю, що дала мені змогу стати так близько до най-колосальнішого в історії будівництва, так близько, як не може стояти до нього жоден поет! Він проголосив тоста на честь учителя і сів на своє місце. І актор, і письменник, і маляр допитливо дивилися на незнайомця, що, замість провінціального агронома чи дрібного службовця, був учений. Усі чекали, що старий спитає гостя, хто він, бо бачили, що старий напружує пам'ять і не може пригадати. — Я не пам'ятаю вашого прізвища,—соромлячись, каже вчитель. О, хіба ж в учителя мало було учнів, що він може пам'ятати їхні імена? Це цілком природно, тим більше що його прізвища ніхто йому не нагадував так багато років...— Незнайомець каже своє ім'я. Учитель підводиться й простягає тремтячі руки до незнайомця. — Академік? _ Так, він справді той академік, про якого вони, певно, чули... — Але я ніколи не думав, що ви колись у мене вчилися? Я... я не пам'ятаю такого прізвища між своїми учнями... — Ви й не можете його пам'ятати... Це прізвище, що я його прийняв, утікши з каторги за кордон... Моє ім'я в школі... Петренко... Учитель пильно дивиться на учня. Він підходить до нього і тремтливими руками обіймає його. Сльози котяться по його сивій бороді, коли він, за плечі одсунувши од себе учня, щоб старечо-далекозорі очі краще могли розглядати обличчя, вдивляється в риси лиця... Як змінилися вони з того пам'ятного літнього дня, коли юнаком ця людина йшла в оточенні жандарів! Актор ніяково мнеться, письменник цікаво розглядає славетного вченого комуніста, а маляр бистрою рукою накреслює його обличчя на шматку паперу. Актор відчуває себе нікчемою, письменникові соромно за свої слова, а маляреві весело — він глузливо поглядає і на письменника, і на актора. — Адже ж ви сьогодні в мене залишитесь ночувати? — питає вчитель.— Я-бо так намагався сьогодні вранці пригадати ваше прізвище...