Старицька-Черняхівська Людмила _______________ Без свічок, без кадил і без співів сумних, Лиш в тяжкій, нерозважній журбі Возгласимо самі ми в серцях мовчазних Вічну пам'ять, Кобзарю, тобі! Вічну пам'ять любови безмірній твоїй, Вічну пам'ять пекучим сльозам, Вічну пам'ять душі бездоганній, святій, Вічну пам'ять безсмертним словам. І Заступниця всіх, всіх скорбящих, сумних, Всіх знеможених гнітом важким Хай окриє тебе у оселях ясних Омофором пречистим своїм! В храми ясні, святі нам не вільно війти, Нам не вільно в палких молитвах Скарги-жалі сплести й хоч на хвилю знайти Відпочинок у ревних сльозах. Ми з глибоким жалем в катакомби підем І знайдем там братерські хрести. Молитви в катакомбах палають вогнем І руйнують поганські світи! * * * В небі високім, в блакитні простори Зірка до зірки мигтить, Сяють промінням закохані зорі, Вічність їм лине за мить! Ділить їх просторь величня, безкрая, Інша судилась їм путь: їм не діждати жаданого рая, — Різно в блакиті пливуть! В світі холоднім, порожнім, байдужім Серце до серця зорить, Серця палають під полум'ям дужим, Вічністю лине їм мить! Ділить їх прорва безодня, безмежна, Різні їх ваблять мети, Кличе далеко їх доля безмежна... В світі їм поруч не йти! * * * Вже блакитне сяйво світу Виступа на небеса, На похиленії квіти Впала теплая роса; Гаснуть, бліднуть зорі ночі, Перекинувсь в небі "віз"... І на змученії очі Впали краплі теплих сліз... * * * ВІРША ПРОСІТЕЛЬНАЯ До пресвітлого професора Університету Київського Ясновельможного пана Володимира Антоновича Від братчиків цеха писательського У таку ж Київі працюючих При унижоннім поклоні Прудко дедукованная. Преч з душі нашої смутки уступуйте, Слези й ляменти серця не турбуйте: Юж єсть весели, ах, досить стогнання, Преч нарікання! Радійте, браття, піїти й віршомази, Готуйте в дари срібло й гал мази: Кінець вже вашим бідам окрутним І плачам смутним. Ви, романтисти, пишіть вже сміло, Гімни гукайте по стогонах мило: Що ж то за радість в Російськім Сіоні, В Київській Зоні. Муж бо великий, повний науки Рачив простягти до нас свої руки. О часе вдячний! О літа святиї, Дні золотиї! Годі однині нам, темним, блукати, В архівах страшних правди шукати: Професор ясний дасть всім рятунку По злим фрасунку 1. Чи то про книжки, чи про папери, Всім одчиняє ласкаво він двері, Дає рятунок нашій оздобі В мізерній добі! По всему світі відомо здавна, Що нас тримає рука та славна, В працях одважних, котра вспирає 2, Русь украшає. Тебе, вельможний, віршом вітаю, До тебе з плачем, з жалю волаю: Не дай загинуть хрещеній доні В Київській Зоні. Мої шпаргали з тиждень вакують 3, Атрамент й пера тяжко сумують: Писать без книжки не маю сили Петра Могили! Тобі вже долю свою доручаю, Книжки з жагою прагну, чекаю, О ясний професоре, будь мні Атлантом, Будь Адамантом! Батько цехмейстер Тебе віншує З святом великим й поклон дарує, Я ж буду славить в цілим стороці На кожнім кроці! Пакуй же, пане, многія літа, Од схода сонця по захід світа, Жий многолітнє: ти наша заслона, Тарча 4 й корона. Віршу цю слізну довго складала, Панської ласки за ню сподівала, Коли ж ця вірша не буде мила — Звонпить Людмила!! Року Божого од народження Панського 1896 березоля 16. Писано в місті Київі рукою власною. * * * ДОВІЧНА ЗИМА На квітки первісні Мая, На розкішну ярину Темних хмар зловісна зграя Сипле білу пелену. І квітки обваженілі Хилють зблідлеє чоло; їх морозом вже прибило, їх снігами замело! Серце сумне, серце хворе, Теж прибите на цвіту, Необоре, тяжке горе Нищить силу молоду. Де ж, життя, твоя принада, Молоді, весняні сни? Темно скрізь... на душу пада Сніг довічної зими... * * * З НАДСОНА У сні мені марилось небо, Все в зорях яскравих кругом. І журно похилені верби Над ясно-блакитним ставком. Будинок твій білий в гайочку У кетягах рясних бузка... В вікні твоя постать біліла Хороша, сумна та струнка. Ти плакала, — ясні перлини Бреніли на ясних очах, Сплакали пишні троянди, Й ридав соловейко в кущах. І з кожною тою сльозою Край ніг твоїх в темнім гаю Світляк самоцвітом займався І небо ронило зорю... * * * ЗАСПІВ Гей, вставайте, пишні джури! Ясні шати уберіть; Співаки, беріть бандури, До мого намету йдіть! Кликачі, сідлайте коні, Коні вірні та прудкі, Причепляйте ви до броні Сурми срібні та дзвінкі! їдьте битими шляхами, Світлий день і темну ніч, Над лісами, над степами, Кличте всім великий клич. Ви збірайтесь, пишні гості, Під розкішний наш намет: Ми на княжому помості Бучний вдаримо бенкет! Давні струни в нас ся мають, Що лишили нам діди, В нашій кінві пак заграють Володимирські меди. І та кінва мусить бути Так велика і важка, — Як широка наша слава І як доленька тяжка. Скрасим ми чоло квітками, Пісню вільну утнемо, 1 налитії медами Чарки вгору знесемо. Перша слава — то Перуну, Міцновладцю темних хмар; Голосніше ж грайте, струни, Богу пишному у дар! Друга слава — то Даждьбогу: Завжди в промінях ясних Ту блакитную дорогу Він вершить на радість всіх. Третя слава — пишній Ладі, Щастю, радости, весні: У її вабливій владі І кохання, і пісні. А тепер, панове братці, Тяжко-важко ми зітхнем І за славу нашу зайшлу Чарку повную хильнем... Панахиди нам не треба, — Бучну тризну справим ми, 1 полинуть аж до неба Пісні пишні та сумні. І в тих думах сивих встануть Наші славнії мерці, Й турбувати їх не стануть Візантійськії ченці! Кличте ж всю дружину вірну, Наливайте келех вщерть, Нашу славу неомірну Не оборе навіть смерть!.. * * * МОЛИТВА Втомлена, іду я спатки, Сон стулив вже оченятки; Добрий янголе, святий, Тихий сон мені навій. Коли я що зле зробила, Наді мною білі крила Ти, як завше, розпусти — Все пробач і захисти! * * * Наді мною ліс шопоче, Біля ніг струмок біжить, І, мов спогади минулі, Листя жовтеє летить. І шопоче ліс старезний, І струмок дзвенить мені: Годі, годі, дурню, марить Про кохання та пісні! Все на світі цім хвилинне І довічного нема, Швидко серце твоє вільне Візьме кригою зима; Згасить в серці пламінь віри, Згасить думи, знищить все І високі всі заміри Ген по вітру рознесе! * * * ХАЙ БУДЕ ТЬМА! У перші роковини смерти М. В. Лисенка . . . . . . . . Горять вогні, оселя світлом грає, Народу тиск, скрізь гомін, тихий сміх, Немов пташок веселих легка зграя, Гурти паннів в уборах дорогих. Музика, спів чарують, лащать вухо І оплесків зривають буйний грім... Але душа, душа того не слуха, — Вона уся в пристанищі сумнім. Тихо там... Тісно, мов рідні брати, Лавами скрізь поставали хрести... Наче життя перебути' сни, Стеляться сумно кругом тумани. Сльози важкії жалю та журби Листя останнєє ронять дуби... Туга, і горе, й німа самота Тихо схилилися біля хреста. Чую я стогін в повітрі німім: — Звуки голосять, ридають над ним. "Ранком і смерком самотним гуртом Сумно в'ємося ми тут над хрестом. Грудьми б'ємося над ним, та дарма! В серце холоднее вступу нема. Сльози, і тугу, і ревні жалі З рідної ми позбирали землі, Ми принесли їх до батька свого... Ох! Не знайшли, не знайшли ми його! Леле, ой леле! І слово, і спів, Все поринуло в безодню віків. Думку, і мрію, й святе почуття — Все поглинуло страшне небуття... Вітер голосить і плаче туман... Ні, вже не встане наш віщий Боян!" Хай плаче дощ, хай вітер стогне, виє, Хай листя рве з оголених гілок, Нехай туман жалобою все криє, Хай не лиша ні згадок, ні думок! Благословен, благословен без ліку Той добрий Бог, що дав нам небуття, Що заковав від вмерлого довіку Братів його холодне забуття. Коли життя і жертвенне, й страденне, Що без жалю братам він віддавав На боротьбу, на торжище щоденне, Що для нього і творчість забував, Коли й воно не заробило шани, Коли й за нього вдячности нема, — Хай небуття життя загоїть рани, — Хай буде тьма! Хай буде вічна тьма! * * * Хтось приніс мені нарцис І пучечок конвалії... Десь шумить зелений ліс... Десь розквітнули надії... Хлопче, вір — без вороття Промайнуть чудні ці роки, Верне знов тобі життя Почуття й думки глибокі. Бо ж і ми у кельї цій Бачим ще краєчок неба... Бачим промінь золотий... Ні! Журитись нам не треба. Глянь — межа того життя Ой, ой, ой, уже близенько. Та жалю не знаю йя,- Бо танцює Дорошенко! 17.5.1930 Харківська в'язниця. * * *