Михайло Старицький ___________________________________ БОРВІЙ Чорне хмарище встає повагом, Заступає світ, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося, Мов страховище з пекла зрушене, Сгорта навкруг землю крилами, Оперезане скрізь гадюками Сизо-білими, волохатими, Що сплітаються, розплітаються І звисають вниз грізним кетягом... Душно, млосяно, і задуха та Мов гнітить усе важким каменем: Ані способу вільно дихати, В голові гуде, думи сковані, В серці млявому - рабські острахи... Притаїлось все пополохане Перед з'явиськом тучі грізної: Вітерець ущух - ані подиху, Змовк веселий гай - ані шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кінці, шуляки, Ластівки лише не злякалися - У повітрі, знай, сміло плавають, Нижуть стрілами проти хмарища... Люди теж з страхом незміркованим Тучі ждуть тії лиховісної. Багатирщики зачиняються По своїх дворах, по хороминах, Затуляючи вікна коцями, Щоб не чути їм грому-грюкоту; Позасвічують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки - Так жахаються смерті наглої! Жаль їм злинути з світу ласого, Від утіх-розкош в мертву темряву, Що на той-бо світ, на суд праведний... А сіромі пак на ті заходи Нема вільної і хвилиноньки: Лиш про те вона побивається, Щоб не зніс потоп їй хатиноньки, Не забрав добра її вбогого, Із худобою, а то й з дітками, Чи недужими - батьком, ненькою... Що їй думати про гріхи свої? Гвалт безжалісний, скрута, горенько Та темнота - ось відповідники! Що лякатись їй смерті наглої? Не дало життя втіх і радощів, А дало дише муку, нуждоньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямі темній дасть їм відлежатись... А вже хмарище, туча грізная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лісу крилами, Ніччю криючи небо збурене... Ось розшарпалась світлом-пломенем, Засліпила всім очі злякані Обізвалася грізним гомоном, І занишкла знов, притаїлася... Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звір, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею, Геть ламаючи, що не трапиться; Заяскрилася блискавицями, Із страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом іздригнулася, В хлющі пінявій потопаючи... Не журіться ж, гей, бідарі мої, - Горобина ніч - вам не мачуха! Сміло глянемо в вічі борвію Та зміркуємо усе розумом: Може, зірвемо ще й порадоньку Від бунтовника навіженого?.. Після борвію гляне сонечко І огріє всіх рівним променем, Вороги життя згинуть пропадом, А повітря скрізь оздоровшає: Після борвію легше дихати, - Із заліз думки вириваються, Серце в груди б'є якось сміливо, І скриляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться!. 1902 *** ВИКЛИК Ніч яка, господи! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупі ми тут під калиною - І над панами я пан... Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею Стелеться полем туман; Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить; Небо незміряне всипано зорями - Що то за божа краса! Перлами-зорями теж під тополями Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло-ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар; Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою: Нічка поклала всіх, соном окутала - Ані шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знуджені працею, Нас не сполоха їх сміх... Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання - за гріх? 1870 *** ДО МОЛОДІ На вас, завзятці-юнаки, Борці за щастя України, Кладу найкращії думки, Мої сподіванки єдині. В вас молода ще грає кров, У вас в думках немає бруду, Палає в серці ще любов До обездоленого люду.. Не занехайте ж ви її, Не розгубіть по світі всує, Нехай вона ваш дух гартує У чесній, славній боротьбі! Бо стоголовий людський кат Лютує, дужчає щоднини... Не можна тратить і хвилини, Поки ще стогне темний брат. Поки живий, - мерщій несіть Сліпому світиво просвіти, І в серце, смертію повите, Живу надію закропіть! Вшануйте рідну його річ, Назвіть без хитрощів своєю І розженіте над землею Ви непрозору, глупу ніч... Най кат жене, а ви любіть Свою окрадену родину, - Й за неї сили до загину І навіть душу положіть! 1876 *** ДО УКРАЇНИ Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогі, Дніпра ревучого славетнії пороги І хвилі золоті твоїх шовкових нив. Як я любив в садочках вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати, Поважну річ старих дідів чубатих І регіт дітвори в жартливому танку. Як я любив в ніч теплу, весняну Чуть пугача з діброви тихий стогін, Гукання парубків, дівчат веселий гомін І пісню з-за лугів розкішну, голосну. Як я любив уосени в стіжках Хліб коло хат, а ранками сідими Селян за працею хапливою між ними І стукіт говіркий ціпів геть по токах. Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби. Як я люблю безрадісно тебе, Народе мій, убожеством прибитий, Знеможений і темністю сповитий, Що вже забув і поважать себе, Потративши свої колишні сили... Як я люблю твої сумні могили, Україно! Як я люблю тебе! І ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину... (1881) *** ПОЕТУ Як ніч насувається туча І млою небо окрива, Гуркоче грім, а буря злюча Дуби з коріннями вирива, Здіймає, гонить хвилі гори На почорнілім, лютім морі; Реве, і стогне, і рида, І човна бідного гойда Понад безоднею хисткою... Пловець, погинеш в боротьбі! Куди й боротися тобі З тією силою сліпою? - Не одного борця вона Уже поринула до дна! Під завірюху і негоду Серед буяння в світі зла Чи не піти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замовкнути серденько од миру Й наладнувати свою ліру Для власних мук, для власних сліз, Для тайних з-за кутка погріз, - Бо там на шарварку людському, Де брат на брата точить ніж, Де повселюдно йде рабіж, Там не чутно буде нікому, Серед гармидеру й турбот, - Моїх пісень, моїх скорбот. Ні, тричі ні! Хай краще струни Порве мій стогін навісний! Коли кругом в дочасні труни Борців лягає гурт тісний, Коли юнацька сила в'яне, А там сміється щось погане, - Не про кохання, не про рай, Поспівче, голосно співай! Але розваж словами брата, Що й не виходить із заліз; Скропи росою твоїх сліз Криваві рани, що від ката, Й душі замученій, слабій Одвагу піснею навій. Не бійся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та віковічної біди... Співай, ридай і будь готовий Замість лаврового терновий Вінець узяти на чоло; Нехай роздавить тебе зло, - Але що смерть?.. Хвилинна страта, А далі - слава голосна... Той умирати, певно, зна, Хто зна любити своего брата, - І за таку тільки любов, Співець, ти жити будеш знов! (1882) *** ГЕТЬМАН (Посвята дорогій Люді) По синім волнам океана У ніч водохресну тайничу, Як глупа настане пора, Хтось гонить конем ясногривим По хвилі холодній Дніпра; Кінь рине насупроти виру… Скалки аж довкола летять: Боки йому димом парують, Вогнем йому очі горять. За ним бунчуки й хоруговки Аж мають у синявій млі, І стеляться синім туманом По мерзлій, німотній землі. Де б'ють і клекочуть пороги, Здіймаючи піну до дна, — Стоїть серед "пекла" там скеля, Під нею печера сумна. В тій скритій від миру печері, Під дужим кремінним хрестом Лежить якийсь гетьман незнаний, Лежить без клейнод кістяком… Нема йому місця в родині: Могилу, де гетьман лежав, Розрив лихий ворог до краю По полю кістки розметав. Алє ж їх до батька Славути Скотили струмки весняні… А той свого сина останки Сховав у печері-труні. Там хрест... то не хрест — удовиця Кремніє від туги на вік, І в ніч під водохреща ронить Криваву сльозину щорік. І скоро та крапля гаряча, Зайнявшись червоним огнем, Прониже мерця потайного — Підводиться гетьман живцем… Здіймається маревом білим На білім огнистім коні І вихорем лине в клейнодах По рідній своїй стороні… Зорить і не може пізнати: Де мрілись простори степів, Тепер простяглись залізниці Й повстали будови дворців; Вбача він обдерті хатини, Дівчат по сахарнях вбача — І вітром спішиться у Канів, На раду військову влуча. Горить його серце нудьгою, А очі палають стидом, Що крів'ю геть змив Україну Та й стиснув ще гіршим ярмом. І от він стає на майдані, Здійма дорогого шлика, — І кличе козачество славне. Усе Запоріжжя склика: Зове Богуна, Кривоноса, Зове і надію одну — Свого безталанного сина, Що рано поліг у труну… До всіх він тепер присягає І руки до бога здійма, Що зве за голоту повстати, Якій і просвітку нема, Яку колись в давню годину Запродав він сам старшині. І гетьмана голос лунає, Склика вояків до борні… Але того клику не чують Колишні чубаті брати: Одні полягли на могилах, Других повкладали кати, А треті сього відцурались, Чим перше святили слова, І гетьман у скруті-розраді, Як перш, до поспільства взива: "Вставайте, сині мої, квіти! Не гніть перед катом спини, Клянусь, розіб'ю ваші пута, Свої поквитую вини". Але перемучені діти У лаву не сходяться тут… І жде їх безрадісний гетьман, Аж поки не крикне когут… Тоді, застогнавши, сідає На білого змія-коня І лине назад до порогів Крізь води й ліси навмання. І там у печері глибокій З жалем до хреста принада, І молить за край свій у бога Та тяжко гіркими рида. І б'є себе з розпачу в груди. Кляне свій безщасний талан, — Поки не поляже кістками, Як здійметься ранній туман. *** ЖДАННЯ За гай скотилось сонце ясне, Хмарок рожевих цілий рій В безодні синій тане, гасне, Мов злотосяйне пасмо мрій; Вітрець упав; з садочка лине Струмком живущим пишний дух, З черемх убрання лебедине Часами ранить срібний пух; Вже гомін стих, туман над ставом Серпанком хвилевим ляга; Темніша небо... і небавом В садочок зірка дорога Увійде легкою ходою... Я жду і краюся нудьгою, Шукаю скрізь палких очей... Ось тьохнув щасно соловей — Її ж нема! Ідуть хвилини, Земля, здається, аж горить... А все нема, нема Зорини! Я жду — і віком стала мить! Вже ніч зліта крилом імлявим, Осяйна безліччю лампад... Ген місяць видом величавим З поза тополь зирнув у сад — Її ж нема... Я муку чую: Холоне серце... голова, Мов крутінь в бурю навісную, Мене жадоба порива... Її ж нема!.. І враз, раптово Рученьки білі, запашні Лягли на рамени мені... Зайнявся дух... урвалось слово... Вуста з вустами ізлились, І ми на зорі понеслись, В очах палких втопивши очі... О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни!Ждання За гай скотилось сонце ясне, Хмарок рожевих цілий рій В безодні синій тане, гасне, Мов злотосяйне пасмо мрій; Вітрець упав; з садочка лине Струмком живущим пишний дух, З черемх убрання лебедине Часами ранить срібний пух; Вже гомін стих, туман над ставом Серпанком хвилевим ляга; Темніша небо... і небавом В садочок зірка дорога Увійде легкою ходою... Я жду і краюся нудьгою, Шукаю скрізь палких очей... Ось тьохнув щасно соловей — Її ж нема! Ідуть хвилини, Земля, здається, аж горить... А все нема, нема Зорини! Я жду — і віком стала мить! Вже ніч зліта крилом імлявим, Осяйна безліччю лампад... Ген місяць видом величавим З поза тополь зирнув у сад — Її ж нема... Я муку чую: Холоне серце... голова, Мов крутінь в бурю навісную, Мене жадоба порива... Її ж нема!.. І враз, раптово Рученьки білі, запашні Лягли на рамени мені... Зайнявся дух... урвалось слово... Вуста з вустами ізлились, І ми на зорі понеслись, В очах палких втопивши очі... О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни! *** НЕ ЗАХВАТИ СОЛОДКОГО ЗОМЛІННЯ... Монологи про кохання (Уривок) II Не захвати солодкого зомління, Не пестощів пекучая жага З'ясують нам ті чарівні боління, Які любов у серця вимага. Кохання — спів, зальот душі — не тіла, Зоря з-за хмар, веселка дощова; Вона ростить у нас незримі крила І до країн незнаних порива. Душа у нас болить від самотини, Рвучися все з земних важких заліз, Вона жада поради і дружини, Жада розкош в багатті спільних сліз… Зі мною ти, моя красо-богине, — Що мовити? Душа у нас одна — І цілий мир в очу твоєму гине, І світ новий, баєчний вирина… О люба ніч! Ти появляєш мрії Й невиразні краси в зористій млі… Як чарівно ген промені блідії Мереживом срібляться по землі! В обіймища сплелись сутінів зграї, Отрутою пашать нічні квітки, І шепотять про втіхи в темнім гаї До місяця закохані мавки… Все повно чар і виростає з міри, Минулеє з прийдешнім ізлилось; Душа зорить в дитиннім сяйві віри, Бажається незбутнього чогось… Зріднили нас незмислені хвилини І захвати розкошів неземних; Вчуваються і пісні янголині, І тихий дзвін струн легких, золотих. Моя красо! Моє святе кохання, З тобою я зіллю своє буття — Тобі віддам усі свої бажання, В тобі знайду весь світ, всі почуття! *** ШВАЧКА Нахилилася головка, Пасмо звисло на щоці... І мелька невпинно голка У худесенькій руці. Шитво панське на коліні, Каганець і світ дньовий... І тремтять легкі сутіні З-під стріластих темних вій. Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном... І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном. Спина зігнута в роботі, Зверху латаний платок... Не смачний,мабуть,голоті Загорьований шматок! *** КРАЙ КОМІНКА В моїй хатині тепло, сухо, Палають весело дрова; Надворі стогне завірюха, Мов звір голодний завива. І наддає пергу гризоті Та каламуття голові... Ох, як тепер отій голоті Сидіть в нетопленім хліві? Стирчить в заметах-горах хатка, Подертий дах геть набік зліг, Замісто скла паперу латка, Проз стіни скрізь пробився сніг, Над піччю капає із стелі, І глина ляпає на піл; У хаті лава тільки й стіл, Нема й заводу тут постелі, Чи подушок посагових,— Лиш двоє ряден старових Та оберемочок соломи... Дрібнята матері-сіроми На ній, посинівши, лежать... А мати їх, сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, Не буде цілу нічку спать, Бо треба хліба заробити; Сидить бліда, немов мара, Іще, здається, й не стара, А тільки, видко, лихом бита,— Сидить і шиє в самоті Та й на сиріток поглядає... Каганчик ледве, ледве сяє; Над ним снує туман густий, В кутках горбатих аж чорніє, Немов діди які стоять... Дитинка стала щось стогнать Та кашлять... в неньки серце мліє. Звелася, нишком підійшла, Зняла останнюю свитину, Укрила хворую дитину І знов робити почала... Тільки на віях замигтіла Сльоза гірка та накипіла... Так от кому страшна зима, А нам байдуже завірюха: В моїй хатині тепло, сухо Й палають весело дрова! 1879 *** ЛОРІ О, покладіть лілеї рук На мої очі вже слабії, Щоб духом злинув серед мук І в млі пашистій бачив мрії Крізь біль лілей! Згаси в очах жаркі вогні, Скрий квітку вуст рожеву, милу, Нехай забудусь в тихім сні... Щоб ґвалт думок знайшов могилу І зник у сонній далині, Віддавшись любому вітрилу, Крізь біль лілей. *** НЕ ЗГАДУЙ Не згадуй, мій друже, мій милий, Не жур мого серця ти вкрай: Давно занесли уже хвилі У море безоднє наш рай. Не можна, несила, коханий; Минуле вернути назад - Ми тільки здратуємо рани, Що кожен загоїти б рад. Розтатись не зважимо духу, А щастя зламали самі... Не треба ж ні слова, ні руху - Ми будьмо, як камінь німі; Бо й серце розбите, недуже, Мов камінь у грудях, лежить... Не згадуй же, голубе - друже, Того, що не може ожить. *** НЕМА ПРАВДИ Україно, моя рідна нене! Ой тяжке життя твоє й мерзенне! Що як гляну на гаї темряві – Тільки бачу річеньки криваві, Що як гляну на степи широкі – Тільки вбачу могилки високі, Що як гляну на поля-долини – Усе рідне пропадає, гине... Ох ти люду, нещасливий люду! Як і перше, твою кров п’ють всюди – П’ють жиди й панів частують в дяку; Бач, усім прийшлась вона до смаку, І охочих розвелось до ката – Гріють добре й свої свого брата! Тільки слава, що ти маєш волю, А і досі проклинаєш долю; Бо з твоєї багатіють праці Ті, що мають цукерні й палаци, А у тебе все старі ще латки, Лиш щороку більшають податки. А податки б на громадські треби – Тільки, брате, певно не для тебе; Ти роби і плати гроші всюди, Не тобі знать, хто там порать буде! Плати більш, щоб менше було лишку, Бо одно – їх понесеш до шинку... І у кухлі отої отрути Там затопиш своє горе й скрути! Ой не спиться, не лежиться в хаті, А на серці якийсь тяжкий нуд: Мені б хтілось помиритись, брате, За наш темний, все терплячий люд; За той люд, що полягав кістками, Що наш край від лиха боронив – І за те зробився кріпаками У своєї старшини – панів; За той люд, що незлічимі роки Нам робив сутужно під ярмом Та з нужди, з натуги, з замороки Помарнів і перевівсь гуртом; Що тепер без освіти й віри Йде з клеймом догани на лиці, Мов заблуда в пущі неомірій В глупу ніч без світла у руці. ***