Свидницький Анатолій ГОРЛИЦЯ Ой у лісі, у дубині, На краю, на краю, Жила собі горлиця, Як в раю, як в раю. Попід лісом пшениченька, Лобода, лобода, А у лісі криниченька І вода, і вода. Гніздо мала тепленькеє, Наче піч, наче піч; Воркотала горлиця День і ніч, день і ніч. Клюне собі зернятко І летить, і летить До погожої криниці, И воркотить, воркотить. А вернеться на гніздечко До дітей, до дітей, Та й воркує, бо далеко Від людей, від людей. І літала вільная І сюди, і туди, І не знала лишенька Та біди, та біди. Та запахла горлиці Слобода, слобода, Бо приїлась пшениченька І вода, і вода. І підняла ця пташина Вгору ніс, вгору ніс, І воркує на все горло На весь ліс, на весь ліс: «Не хочу я пшениченьки, Ні води, ні води, Піду шукать проміж люди Слободи,слободи. Замешкаю я де-небудь У селі, у селі, І житиму, як у хаті, У дуплі, у дуплі». Покинула ліс-дубину І летить, та й летить, І вербу знайшла дупляву… Що ж?.. Сидить? Ой вдалася тій горлиці Слобода, слобода, – Обсіло її все лишенько Та біда, та біда! Пугутькають на горлицю Пугачі, пугачі, І горобчики напались, І сичі, і сичі. Причепились і ворони, Й шуляки, й шуляки; Ще в пушку дітей забрали Хлоп’яки, хлоп’яки. Да й ще лиху слобіджанки Не кінець, не кінець: Бо спіймали і старую На сілець, на сілець. Посадили у кліточку: «Воркоти! Воркоти!» Як же птиці ворковати, Де коти, де коти?! Ото тобі, горлице, Слобода, слобода! Клюй пшеницю й сиди нишком, Де вода, де вода! Знай навіки, голубонько, Що твій ліс, що твій ліс, А запахне слобідонька, То втни ніс, то втни ніс. Не шукала горлиця Слободи, слободи. Але наші прадіди І діди, і діди. * * * РОСТЕ ДОЛОМ БЕРЕЗИНА... Росте долом березина, На ній гнучкі віти На кріпака-невільника Та на його діти. Обчімхали берізоньку, Тільки стоїть цівка; Терплять батьки й матінки, И парубок, і дівка. Нема гілля на березі – З лози різки ріжуть; А кріпацьку кров різану Собаки не злижуть. Не розмиє дробен дощик. Не замете снігом; Не покрила божа пам’ять Людські муки сміхом. Зашуміла гай-діброва, Гуде полем чутка: Мине панство і підданство. Буде воля – й хутко. Буде воля, шматок поля І своя хатина. Звеселилась неволенька, Як мала дитина. Пішов гомін дорогами І по бездорожжі, Й понад Дніпро, й поза Дніпро, І по Запорожжі. Поніс вітер темним лісом, Буря густим гаєм, Тиша степом, роздолами, Аж в небі лунає. Звеселилась неволенька: Будем в щасті жити: Будем мати свою хату І жупани шиті. А як вийдем на роботу, – Своя нива – море; Своє жнемо, своє сієм, Своє собі орем; Своє собі на тік звозим, Своє помолотим; Своє зерно, хліб печений, Свої околоти; Своє триння і солома, Своя стерня в полі. Своя праця, свої гроші – Карбованці голі… Задзвонили напровесні, Прочитали волю; Закрякали крюки чорні На селах і в полі. Задумалась березина: Віти ж мої, віти! За живее зачепили… Де ж мені вас діти? Поріжуть вас, мої віти, На різки, березки! Посхніть лучче, дрібні мої, Бо вже біда близько. Посхніть лучче, та ще й хутче, Поки нема з’їзду; Поки нема розмежовки, Підете на гнізда; А так… а так… Віти мої! Де мені вас діти? Люде добрі, правдивії! Поріжте, спаліте! Не слухали дрібні віти, Ні добрії люде; Задумалась неволенька: «Що то з того буде?» Зневажили, не слухають Щирої поради; Озвалася неволенька, Що з волі не рада. А ні з волі, а ні з поля, Ні з своєї хати: Слізьми, крів’ю землю змочем, А не хочем знати. Загинемо, замучите, Або рівні будем: Чи всі тяглі, чи всі піші; Ми всі одні люди. Ми всі рівні в царя, в пана… Бийте… Ваша воля! Ми ж нізащо не озьмемо В своїх панів поля. Не озьмемо (й не силуйте); Бо не змога наша. Хоч бийте нас, хоч милуйте, На все воля ваша. Після бога в нас надія Царя дожидати; А як помрем, – не діждемо… Раз родила мати. * * * КОЛИ ХОЧЕШ НАМ ДОБРА... Коли хочеш нам добра, Ходи з двора до двора, Давай панам науку, Нехай дають нам руку. Білі руки давайте, Разом з нами ставайте, Поніль огні не горять… Пора згоди, пора! А як огонь займеться, Пора згоди минеться, Кров річками потече, – Хто був дурень, то й спече. Кров річками поплине… Хто був дурень – загине, А розумний чоловік Проживе спокійно вік. * * * В ПОЛІ ДОЛЯ СТОЯЛА... В полі доля стояла, Брівоньками моргала: «З гаю, хлопці, до мене – Добрий розум у мене. Добрий розум в голові, Гострі ножі у траві; Гострі ножі точені, В крові панів мочені… Ой мочені, купані У городі Умані, Виточені, аж горять, На панів та на царя. Беріть, хлопці, у руки – Дайте муки за муки!» * * * ВЖЕ БІЛЬШЕ ЛІТ ДВІСТІ... Вже більше літ двісті, Як козак в неволі, Понад Дніпром ходить, Викликає волю: Гей, вийди, вийди із води Визволь мене, серденько, із біди! Не вийду, козаче, Не вийду, соболю! Хоча рада б я вийти, Та й сама в неволі. Гей, у неволі, у тюрмі, Під московським калавуром у ярмі. У ярмі, в кайданах Од часів Богдана, Од його самого В неволю оддана. Гей ти, Богдане гетьмане, Занапастив Україну і мене. Із ратищ козацьких Серпи поробили, А гострії списи На леміш зломили. Де ж наші коні-соколи? І самії козаченьки як орли? Ваші коні в плузі, А козак за плугом, А вітер сумує Та говорить з лугом: «Кинь плуг, козаче, бери ніж, Та де здиблеш воріженька, там і [ріж]». Тоді всі янголи, Сам бог святий з неба Вернуть твою волю З неволі до тебе. Гей ти, Богдане гетьмане, Запродав ти Україну і мене! * * * УКРАЇНО, МАТИ НАША... Україно, мати наша, Широка та гарна, За що ж тебе сплюндровано, За що гинеш марно? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила, Що так тебе знівечено?.. Личенько невмите, Руса коса нечесана, Дармо тіло збите. Дармо збите, неприкрите. Свитина подерта, Хатиночка сяка-така, Та ще й непідперта. У пана двір кам’яний, Високий до неба! Станеш, глянеш, подумаєш. Чого б йому треба? Хіба ножа на карк білий, Червоної бинди? З’явись, з’явись, Залізняче Та на Вкраїну вийди! * * *