Тудор Степан _____________________________________________ МАТИ Стара проводить Ганну до перелазу. Вона скидає очима по білій, місяшній доріжці між тинами й говорить: — „Йдеш таки, дочко." — „Йду, мамо." Ганна спиняється за ворітьми. Її тінь перегинається через вориння й лягає на крихкому снігу подвіря. Стара підходить до воріт. — „Ночувалаб, дочко. Пізно. Ліс." Ганна одказує по хвилі: — „Нічого. Недалеко. Руднянські ободники йтимуть, стрінуться. Піду." Вона обгортує дитину хусткою. Підсовує до грудей і прислухається. Стара слідить мовчки за її рухами. Потім питає тихо: — „Спить?" Ганна киває головою. Вона постоює ще хвилю, потім вклоняється матері в двір і одходить здовж тину. За тином лежать високі, напухлі од снігу материні грядки. Місяшне світло спливає по їх опуклостях і збігається в мягких борознах. Зрідка чорніють по снігу стовбурі забутих з осені соняшників. На одному з їх біля тину сидить спізнена птиця й теребить остатки насіння. Вона держиться ніжками змерзлих листків і бє клювом у зернята. Її стукіт розходиться далеко по білих городах. Як Ганна зближається, птиця збиває крильми й одлітає в сторону ліса. Ганна проводить її очима, доки вона не щезає в темному вітті. Тоді вона прибавляв кроку. Ліс її тягне. Так вона доходить до кінця грядок. Тут пристає на хвилину й оглядається до двору. Знаходить у йому матір. Вона стоїть на порозі хатини. Нависла стріха загортає її густою тінню. Голова матери схилена нерухомо вперед. Наче вона розглядає що напружено в глибині ліса. Нічого. Ганна киває їй здалека й одходить од тину. Ліс її тягне. Він вибігає до грядок двома стяжками молодої соснини. Схоплює ними доріжку як протягнутими губами. Вона сковзає між їми мягкою струєю і вбігає в чорнолісся. Йде в йому просто, ясно й глибоко, як лісове зітхання. Її далекий просвіт піднімається вгору і вплітається в дубове верхівя. Йти по ній легко. З обіду йшов погідний, тихий сніг. Він зліг позорим пухом унизу між пнями і вгорі на вітті. Тепер він пахтить проти місяця мягким маревом. Верхи дерев тремтять у йому як великі, срібні одуванці. Дмухнеш — облетять. Нікому дмухнути. В низу, під віттям стоїть глибока, снігова тиша. Вона легка як легіть і оксамитно мягка. Вона спинається по пнях і крізь срібні верхи парує в небо. Йти в тиші легко. Це од неї доріжка — як лісове зітхання. Над доріжкою зводиться вгору склепіння верхівя. Од його звисає додолу блакитна сітка тіней. Вона здрігається за Ганиною ходою. Вона сковзає по спині і стелеться вслід на снігу. Її неправильно оплетені очка обведені стяжками пухкого, жовтого сяйва. Всі тіни обведені стяжками пухкого, жовтого сяйва. Вони світяться. Здовж по рівній доріжці світяться тіни. Теж саме в глибокому лісі. Вони там розвішені синьою тканкою од дерева до дерева. В їх складках лежать тихі, блідожовті світлячки. Вони ворушаться, як на їх дивитися йдучи. їх пухкі спинки видовжуються й повзуть довкола пнів. Сині тіни оживають од цього. Глибина ліса сповняється примарно тихим рухом. Ганна одводить од неї очі. Вона зітхає і хилиться над дитиною. Пробігає по її тільці вільною рукою і пригортає голівку. Дитина зрушується., Вона пружить сповиті ніжки і повертає голівку в обі сторони. З глибини хустки йде її тихе сплакування. Воно вихоплюється звідтіля блискучими ниточками і тремтить у повітрі. Снується по лісі. Вплітається павутицею в снігове гілля. З далекої глибини ліса одзивається йому слабе, самітне скигління. Ганна підводить голову і прислухається. — Це мовби плакала дитина. Буває іноді так... — Це мовби плакала згублена в лісі дитина. — Вона сидить притулена до пня старого дуба. На голівці в неї сніговії шапка. І плечики в снігу. На зведених колінках сині пястучки. Її повіки зморені довгим ожиданням. Вона піднімає їх в останнє: Потім вії дитини склеюються. Вона засипляє. Перед дубом темніє густий кущавик. Його берег сколихується і розходиться у дві сторони... Ганна стримує віддих. У лісі тихо. Лежать спокійно тіни. В лісі тихо. Ганна схлипує і нагинається низько до хустки. Вигортає з пазухи грудь і подає дитині. Мягкі губки схоплюють набренілу молоком бородавку. Язичок підсовується жолобком і сковзає ритмічно. Ганні з тим трудно. Вона ніяк не звикає. В ногах сіпаються жили і тягнуться в сторону грудей. З голови збігає вся кров. Під чашкою стає млісна пустка. Ганна змикає очі і стоїть без руху. По хвилі будить її тихий шелест. Ганна здрігається. Підносить повіки.. На жовтих місяшних пружках бачить перед собою білий димок. Він стікає тонкою струйкою зпід верхівя і розпливається внизу прозорим віяльцем. На гладкій колійці доріжки лежить під їм клапок спалого снігу. Ганна обходить його півколом і йде дальше. Під колінами в неї тугі пружинки. Це од дитини. Теж саме — пустка під чашкою. В ній тепер снується білий димок на жовтих пружках. Ганна прибавлює кроку. Встромляє нерухомі очі в блискучий просвіт доріжки. Йде дальше. Високі стіни дерев загортаються тихо за спину. Підсвідомо слідить крізь них Ганна за глибиною ліса. От видно: Глибоко праворуч під гіллякою зворушуються тіни. Вони здрігаються нерівними товчками і потягаються скісно через ліс. З їх неспокійного берега одривається довгастий шматок і пробігши між крайні пні вистрибує впереді на доріжку. Це зайчик. Ганна спиняється. Зайчик піднімається між колійками на задні лапки і зводить вгору уші. Він коливає їми в оба кінці доріжки, як високими метілками. Крізь їх мохнаті мушлі просвічує місяць. Потім зайчик опускається додолу. Робить три легкі скоки вниз доріжки. Зпід його черевця кидається на сніг місяшна стежка слідів. Зайчик повертає ліворуч і довгим, дугастим плижком пробиває край ліса. На стрічу йому стріпуються рвучко тіни. Вони обхоплюють його синіми плахтами і тихо злягають на землю. В мягкій тиші ліса твориться од цього хвилева пустка. Ганна сповняє її слабим зітханням. Вона поправляє грудь в устах дитини і йде дальше. Рядом із нею йдуть по доріжці сліди зайчика. Вони повтикані в сніг як білі чашечки, налиті жерельною водою. Вони постудювані з собою парами як близнята, їх круглі вінця обведені пухким жовтком місяця. Під кожним вінцем червоніє в чашечці темний обручик. Ганна спиняється на одному. Обручик висковзає з чашечки і тремтить на снігу червоним кільцем. Ганна схиляється до його. Обручик з крові. Всі обручики з крові. Вони лежать тихо під вінцями білих чашечок. Як Ганна торкає їх очима, вони висковзають із них і тремтять на снігу червоними кільцями. Під ними біжить місяшна стежка. Ганна випростовується. Вона повертає обличча в ту сторону, звідки прибіг зайчик. Ліс там порожній. В далині змикається його долішнє віття з землею. Аж дотіль ліс порожній. Потім густішають тіни. Вони звисають до землі густими плахтами. Злягають на себе важкими складками. На їх затримується погляд Ганни. Ганна слухає. З далеких кутків виповзає на ліс сторожка мовчанка. Вона посувається вперед як імла й витискає через верхівя снігову тишу. Верхівя склеплюється за нею. Тіни опускаються вниз і входять у сніг. Нутро ліса пучнявіє напруженим ожиданням. Ганна переводить очі на доріжку перед собою. Пробігає ними бистро туди, де вона вплітається в дубове гілля. Вгризається в її далекий просвіт. Переступає стежку слідів і йде просто на його. Згодом виплітається його глибокий оваль з верхівя й опускається додолу. Доріжка висковзає впереді зпомежи пнів і злягав мягко між поляною й низьким кущавником. Ганна прибавляє кроку й вихоплюється жадно на край ліса. З поляни йде їй на стрічу повідь місяшного світла. Тремтючою хвилею спинається вона по стіні ліса й одбившись од гілля обкидує Ганну шматками пухкої піни. Ганна жмуриться од неї. Вона одступає кроків два і злягав плечима на крайнього дуба. На неї находить хвиля раптовної втоми. Ноги ниють млісно і тремтять у колінах. Дитина лежить на руках. Ганна чує на голому тілі її рівний, теплий віддих. Дитина спить не випускаючи груді. Ганна стихає. Повіки в неї поникають на очі. Під китицями опущених вій переливається снігове плесо поляни. Півколом одтиснула вона од доріжки високу греблю чорнолісся. Згори ллється на неї прямовісними потоками місяшне світло. Поляна вдихає його глибоко й ви- дихає назад у повітря світляною млою. Вона тремтить у віддиху, як велика, розлита в лісі капля живого срібла. Серед поляни стоять самітно пригорнуті до себе три молоді берізки. Вони тягнуться вгору тонкостебло, як висотані із землі місяцем срібні струни. їх вершки розсипаються вгорі русими гривками й отікають мягко додолу. Щось жалісне, безрадно діточе вплетене в їх плакучі кісники. Ганна обнімає їх одним поглядом і на її устах висвітав слабо усмішка. Тиха, безвільна усмішка. Вона стікає водно з віями по білих стеблах додолу. Обходить раз і другий довкола берізок по снігу. Нерухоміє... — Петличка. По снігу вслід за нею довкола берізок петличка... Ганна підносить повіки. Вище. — Петличка — правда. Вона йде двома ясними кільцями по снігу. Вгрібається в його вузькою канавкою. Заломлює на собі тіни берізок. У ній два кінці. Один видовжується в глибину поляни й доходить до ліса. Другий перетинає біле плесо по цей бік берізок і вибігає жолобком на доріжку. Ганна схоплює все те нерухомими очима. Насилу одтягує вона їх од берізок і обводить помалу здовж темної стіни ліса. Доходить до доріжки. По ній до жолобка. Тут її очі поширюються неспокійно й кидаються прожогом по всій поляні. Є така хвиля: Сніг сколихується по поляні і збігається по всій площі одностайним плесом. Оба кінці петлички стягаються до берізок і входять у сніг. Поляна злягав тиха й гладка. З її ясної цілини тягнуться самітно вгору три срібні стебла. Є така хвиля. Вона тягнеться одну мить. І як лиш Ганна стримує очі біля берізок, зі снігу виринають два кільця й кидають ясний жолобок здовж по поляні. Ганна одтягується од дерева й підходить по доріжці до жолобка. Спиняється при йому. — Він проведений по снігу, наче по йому пройшов маленький плужок. Його стінки одгортаються в сторони пухкими, жовтими скибками. В його плитке денце повтикані зрідка стіжечками ямки. — Жолобок перекидається через доріжку і входить у кущавник. Сніг тут високий, мягко хвилястий. Жолобок вгрібається в його й проходить долинками поміж кущі. Він вється між їми блискучою стежкою. Звиває два великі кільця довкола снігових горбків. Витягається прямо і вповзав в широкий, розгорнутий кущ. Ганна встановляється на йому. Кущ той більший за другі. Зверху покритий високою сніговою шапкою. Зпід шапки темніє його тінисте, глибоке як челюсть нутро. Ганна впивається в його очима. — Кущ. В глибині куща лежать дві горючі жарини. Це моглиб бути два скручені листочки полумінного багна, що цвіте тут літом. Ганна знизує плечима. Це моглиб бути... Жарини гаснуть. На їх насовуються зверху дві темні пучки і придушують. Жарини гаснуть. Потім пучки підтягуються вгору. Спершу займаються під їми два зелені кільця. Згодом вони розтліваються до середини й запалюються знову двома жаринами. Ганна пробігає очима довкола по кущавнику. Не шукає нічого. Так тільки. Потім вертає до вогників. Схитує раменами. Її права долоня всовується під хустку й налапує сповиті ніжки дитини. Проходить од їх по всьоме тільці і спиняється під голівкою. Дитина торкає через сон губами і стихає. Ганна натискає голівку. Вправляє глибше вершок груді. Губки ворушаться знову і вже не вгавають. Дитина ссе одностайно. Ганна вирівнується. Вдихає глибоко. Переставляє ноги й одходить униз доріжки. Вогники пливуть услід за нею. Потім згасають. Нутро куща сколихується й за сувається сніговою шапкою. Кущ вговтається до середини. Стихає. Ганна проходить іще шматок дороги й затримується. Обнімає ще цілий кущавник сторожкими очима. Приглядається. Низькі кущі багна лежать у снігу білими горбками. Вони дрібні і тихі як діточі могилки. В долинки між їми стікається місяшне світло. — Ліс. Лісові стежки. Ганні вчувається з їх далеке, самітне скигління. Її грудь стрясається здушеним, судорожним зітханням. Воно виринає з її нутра, як грудочки повітря з водяної глибі. Воно рветься в гортанці. Од його розхиляються губи й здрігаються рвучко. Ганна хилиться до дитини. Оплітає її щільно раменами і швидко одходить. Впереді темніє край поляни висока стіна ліса. Вона йде Ганні на зустріч, виростаючи вгору. її срібна гребінка піднімається товчками по небу. Потім доріжка збігає з поляни. Вона звужується шийкою і втискається в ліс. З боків підступають до неї стіною молоді дуби. Вони здавлюють її терпким, холодним тиском. Доріжка повзе між їми як стриманий, болісний стогін. Ганна йде по ній спішно. Ставляє довгі, легкі кроки. Прислухається позад себе. її спина зїжується чуткою мацкою в сторону поляни. Ось вона вловлює в себе ледве замітний дотик. Ганна спиняється. Втягає голову в плечі й слухав. Потім повертається круто. — Поляна. Доріжка. По доріжці котиться до ліса довгаста, сіра грудка. — Вона вбігає в тінь. По її сірому хребті сковзають місяшні пятна. Вона спиняється й осідає на сніг. З її нутра висовується вперед сіра голова з зеленими вогниками. — От він! Ганна знизує плечима й ворушить сухими губами. — Вовк. В неї обривається віддих. З грудей піднімається сипке щемління. Воно заливає одним подувом усе тіло. Пронизує гарячими шпильками скіру. Тремтить у повітрі. Здовж тіла озивається тихе бреніння. Ганна подається вперед всією постаттю. Вовк зводиться з землі. Стягає луком хребет і нерухоміє в натузі. — Йде. Ганна йде. Вовк втягає в себе сіру голову й одступає перед нею. Звивається грудкою. Обкочується. Підстрибує на краю ліса і зливається з тінню. Ганна жде. Повертається й одходить помалу вниз доріжки. Теплою хвилею спадає з неї щемління. Тіло збігається за ним. Стає по звіриному чутке. Кожний шелест у лісі одзивається на йому сіткою холоду. Ганна йде. Вершком груді ловить стукіт дитячого серця. Стежить. Іде. Шорох. Котяча хода. За спиною шорох. Ганна скручує враз і йде перед себе. Є. Близько. Блище. Рука тягнеться вперед і зводить карлючками пальці. Ще шаг. Два. — Сірий вовчий хребет вистрілює в бік і кидається в тіни. Тиша. Ганна вдихав глибоко й викидав в повітря острий, протяжний зов. Він знімається стрілою в повітря і висне хвилю над лісом. Потім згинається луком і спадає вниз дощем вогняних згуків. В одну мить спалахує нутро ліса його полумінню, що бухає в верхівя тремтючими пасмами. Цілий ліс хвилину в яркому вогні Ганниного крику. Ганна повертається в йому рвучко. Вона стужує тіло і збірається здовж хребта як лист на вогні. В жолобок між грудьми вгортав дитину. Втискав глибоко, глибше, мов норовить її вернути назад у лоно. Потім спинається на вершки пальців і подавшись вперед робить три довгі, тихі скоки. Ще три — коротші. Ще три. Тіло витягається скісно як до упадку. В мить схоплюють його легкі ноги й викидають блиском вперед. Іще. Іще. Скок ізміняється в біг, біг у лет, дикий божевільний лет, в якому шпилі пальців чертять по землі, а вітер свище здовж тіла. Дикий, божевільний лет, що в йому вистрілене тіло пориває з собою повітря, ліс, тіни, блески. Дерева гнуться за ним протягнутим верхівям і щемлять у натузі. Тіни тріпочуть у вітті шматками порваних бурею вітрил. Блески вириваються з верхівя й несуться над їм метіллю іскор. Ліс рветься вперед і стогне. Його склеплене нутро сповняється жовтим, трівожним сяйвом. У сяйві... навперейми Ганні несеться хижий вовк. Го-го-го-го-го... Хижак!! Летючою птицею повертає Ганна голову й нащупує в повітрі місце стрічі. — Канавка. — Місток. — За містком — — — Ге-ге-й!! Ганна натужує лет. Її стегна витягаються тонкими стальками. Груди тнуть повітря. На їх голому тілі — теплі губки дитини. Чуй: — Тук, ту-тук — серце дитини. Го-го-го-го — Хижак! Тут!! Божевільним напруженням тіла скручує Ганна в бік і вистрілюй скоком на стрічу. Два розжарені тіла зударяються в вершку скоку. Ганна схитується. Подається взад. Звивається кішкою в повітрі й паде груддю на сніг. Ще скорч ніг: зрив, скок, провал. Гаряче тіло бестії звалюється Ганні на спину. Острі кігті пробивають одежу і впиваються в стегна. Рвуть. — Ой! Мамо! Біль! Як роди... — Ой! Біль як роди... Коліна Ганни підсмикуються одрухово й розсовуються в боки. Страшна натуга стинає живіт і втискає в груди клубок полумінного крику. — Ой! По спині сунеться хрипле гарчання. Гарячі щелепи вгризаються в тіло і шарпають у сторону. — Ой! Чуй: — теплий віддих на груді. Пальці Ганни вгрібаються в сніг і вростають в дубове коріння. Коліна впіраються в землю. — Ні!! Чуй: — Тук, ту-тук! — Спина стягається в лук і стигне залізним містком над дитям. — Скигління внизу. Останнім проблеском думки підсовує Ганна долоню і втулює глибше грудь. — Обривається дике гарчання. Земля згойдується вправо і вліво. Розступається вглиб. Ніч. Тьма... і: Тук, ту-тук... ----------------------------------------------------------------------------------------- З півдня насувається тепла, імлиста хмара. Вона спиняється над лісом. З її мохнатого нутра опускаються вниз білі, пухкі павучки. Вони осідають на вітті, на пнях і землі. Засновують тонкою сіткою глибоку доріжку. Сповняють її ясними сутінками. Отулюють мягкою габою. Ганна одходить помалу під їх теплим диханням. Слухає. Спокій у лісі. Січень, 1928. * * * МАРІЯ (Фрагмент) Події з життя наймичок розказані просто Було за північ, як забрала їх поліція, що прийшла з Вєжбовою. Місто вже спало. На крівлях лежало зимне шкливо місяця. Сині плахти тіней висіли поперек вулиць. Грузли в них мовчки, йдучи серединою дороги. Наперед Магда, чорна, гарячо понура. За нею Марія з Леною. В кінці Лейка простоволоса, з відкинутою на плечі гривою. Чули себе плечима. Віддихи їх зливались парою над головами й спадали за ними одним пасмом. Йшли тісно біля себе, вступаючи у живі сліди втиснуті в білу землю. За річкою, на горбі лежав шпилястий замок з одною лямпою під крівлею, як звір одноокий. Хвіртка в мурі була глибока, вузька, проходили її гусаком, одна при одній. Хтось із сторожі відділив Лену від Марії. Вона крикнула коротко й гостро, наче фльоретом пхнула. Відскочив набік, гаркнувши погрозливо: — Zamilkniesz, kurwo Поклала ззаду руки на плечі Марії й так війшли на подвіря. Йшли довго заснулими в холодній сирості коридорами. Плісні лямпки блимали в високому склепінні. З темних , заглиблень чорніли мовчки двері. Було їх багато, могли їх поділити й ковтнути шматками. Минали їх збитою купкою, стримуючи віддих. І тільки як спинились при останній келії в кінці коридора, зітхнули разом, а Магда сказала голосно: — То десята. Надвірня, зимна. Ключниця брязнула замком, Магда питала: — Порожня? — Буде за вами порожня? Лежить там льокаторка. Заходи! Війшли й станули біля порога. Камера була довга, вузька, пошматована чорними тінями. В далекому кутку темніла на лігві самітня постать закутана в сіре. Лежала на боці з підогнутими ногами. Не було видно її обличча за густою тінню в кутку. Проте чули на собі з темної віддалі нерухомий, важкуватий погляд. Магда пройшла помалу на середину камери й підняла голову. Було в келії тихо. Потім спитало з кутка низьким, припухлим з мовчанки голосом: — Ти Магдо? Магда повернула обличча на голос і послухала. Пригадувала хвилю. Тоді повернулась усією постаттю до дівчат і сказала облегчено: — То Лая — комуністка. Була таки Лая. Вона підвелася з лігва й сіла просто, підобравши ноги. Пустила руки здовж боків і склала долонями на колінах. Мовчала хвилю, потім сказала: — Йдіть сюди, до купи, — тут зимно. Провела пальцем по стіні, набрала на пучку инею й стрясла на землю. Наперед підійшла Магда й сіла з кінця тапчана. Потім Лена з Ленкою. Потім Марія, для неї лишили місце біля Лаї. Магда спитала: — Ти знову тут, Лає. — Була й знову. А то так, тільки, дурниця. День-два потримають і пустять. Помовчала, дивлячись кутками очей на Марію. Спитала: — Ви всі — разом? Магда кивнула. — Чого? Магда стряхнула головою й замкнула на хвилю очі. Була ще в тумані, що висів довкола неї гарячою плахтою. Потім повернулась усім тілом до Лаї й розказала живо, що могла розказати. Дійшла до вдару по Вєжбовій, голос у неї хитнувся й обірвався в грудях. Вона ковтнула сухо і відвернула голову на камеру. Мовчала. Тоді розказувала Лєнка. Підняла брови на лоб, усміхалася оповідаючи. Слова її поймалися тим усміхом, як мягким матовим поСВІТоМ. Були по діточому легкі й потеплень Були теж безладні й спішні. Як брязнула в них кинута Леною ваза з печивом, вони сипнулись гарячими шматками й обірвалися на половині слова. Лєнка здвигнула плечима й глянула ніяково на Лєну. Та сказала байдуже: — I wszystko. Pobiliśmy togo troche — i tyle. Вона відсунулась у глибину тапчана й узяла під себе ноги, як Лая. Затягнула суконку на колінка, вмостилась і сказала: — Nasze to wszystko. My zarobiliśmy Голос у неї знизився, він пройшов по камері як глибока струя морозу. Мовчали хвилю, потім завважила Лая: — За те не спитають, хто заробив. Магда крутнулась до неї: — Ти думаєш, страшно? Ні трохи не страшно. Арешт? Нам усюди арешт. Чи тут, чи де... — От тільки Марії, — її шкода, вона тут непотрібно. Чула, Лає, — вона одним пальцем нічого не рушила, то істина правда. Так якби її там не було. Лєнка проказала за нею: — То правда, так якби її там не було. Теж сказала Лена. Магда майже прошептала: — А вагітна, — завважила, Лає? І Лая кивнула головою. Вона сковзнула ізнову кутками очей по Марії, її долоні сплелися і втиснулися між коліна. Вона повернулась до Лєнки й спитала: — Хто бував там, у вас, — у Вєжбової? Лєнка закліпала очима й проговорила живо: — Різні бували, — військові, цивілі. Цьоця когобудь не приймала. Лєна здрігнулась і спинила її різко: — Не мели. Вона звернулась до Лаї: — Тобі кого? Лая глянула на неї й спитала згодом: — З суду хто був? — Ходили два радники, два рази в тиждень. Платили місячно, абонементом. Иноді заходив начальник з повітового, — то всі. — З поліції? — Комісар, теж місячно, часом комендант постерунку. — Більше? — Ще ми ходили на дім, раз у тиждень: я до одного з магістрату, Лєнка на плєбанію. — Всі? — Всі. Решта — дрібниця. Вежбова перевіряла. Лая сказала по хвилі: — Вас пустять. Потримають трохи й пустять. Магда заворушилась: — Правда, Лає? — Правда. Треба тільки в зізнаннях — просто: був бордель, ходили такі й такі, — перечислити по черзі, від найстаршого; теж про поліцію й попів. Хто, коли, скільки платив. Коли був останній раз. Все, просто, одна й друга. Про Магду й Марію, що заманювала до себе. Марію змовляла до аборту, а перед там — так віддаватися. Все без сорому. Нехай стидаються ті, що призводять до того. — Є в них закон там, паршивий, але є: забороняє ті доми. Побояться, припинять. Пустять. Лая змовкла й обтяжіла знову мягко. Рамена злягли важкувато здовж тіла, руки звисли довгастими долонями поза коліна. Лєнка зітхнула крадьком і підсунулась до неї. Лена сиділа нерухомо, Магда нагнулась і обдала Лаю теплим поглядом. Говорила шепотом. — Ти розумієш, Лає, нам байдуже, нам що. Подержать довше, коротше, пустять, — все одно. А Марія ж невинна ні о стільки. Чого їй сидіти? Пустилиби зразу, хиба не видно? Тай вагітна, ти бачиш, Лає? Так. Лая бачила. Вона глянула знову половинками скошених зіниць. Її долоні торкнулись з місця й лягли мягко на себе. Марія сиділа неприсутно задавлена в місяшну вікнину. Слухала чогось дуже далекого. Віконна грата відбилася чітко в її широких зіницях. Внутрішнє світло заломлювалося на чорних прутах і розсипалося лучками в глибині очей. Марія слухала чогось дуже ближчого. Мовчали. Під вікнами проскрипіли кроки. Лая спустила ноги додолу й сказала: — Ляжемо. Зробили спільне лігво на нарах. Склали одно покривало з хусток і Лаїного коца. Марію поклали в середину. По боках лягли Лая з Леною. За ними Магда й Ленка. Зісунулися близько й прилягли щільно до себе. Нагрівалися мовчки. Ленка зітхнула коротко й зразу заснула. Потім Магда. Марія лежала горілиць з замкнутими очима й дихала рівно. Лєна не спала. Звела до середини рівні стяжки брів і думала напружено. Марія повернулась крізь сон. Лєна протягла руку під хусткою й поправила на ній покривало. Була там уже рука Лаї. Сковзнули по собі й лягли поруч. Лєна замкнула очі й розгладила брови. Стояло над нею обличча Лаї, — дивилась на його. По хвилі спитала: — Spisz. Łajo? — Nie śpię. — — — — — — — — — — — — Powiedz... to prawda, że biją was w aresztach? — Prawda. — Jesteś taka — strasznie spokojna. — Taka już jestem. — — — — — — — — — — — Вранці визвали Лаю на допит. Накинула пальто на плечі й пішла в двері. Була майже дівча ще. Хід мала повільний, широкий, важкувато-безпечний. Ключниця відступила з порога й дала дорогу. Вернулась згодом. Пускали її, як говорила вчора. Складала на краю нарів клунок і проказувала байдуже: — Зізнавайте як було. Марію вигородіть зовсім, вона тут ні при чому. Може випустять зразу. Повторяла ще раз свою адресу. Оставляла коц на руки Магди, принесе, як вийде. Прощалася по черзі за руку. Вийшла помалу в двері. Дивилися вслід за нею. А ввечері відпустили Марію. Сходила вниз від замку. В долині світилося місто. На костельній вежі пробила година, в далині озвалися один за одним чотирі тартаки. Прогуділо теж двічі за замком, була сьома. Марія минула річку, дальше було місто. Вулиці налюднювались густо. Вертались робітники серединою дороги, виходили з домів міщани. Марія пробіралася краєм хідника, вона приставала й питала про Подільне. Більше проходили мовчки, було ніколи. Вона йшла навгад перед себе, її трохи морозило. Дійшла до перехрестя проти костела, пристанула знову. Минали спішно, трудно було спитати. Марія стояла. Ліворуч була низька, глибока брама, з неї висипалась молодь і опливла її довкола. Хтось затримався біля неї і заговорив знайомо. Марія повернулась — то була Лая. Вона мала на собі круглу сіру шапку І короткий до колін сірий плащик. Марія ледве її пізнала. Вони повернули на ліво й пішли по Поштовій. Лая йшла поруч неї. Вона підгинала на ході коліна. Її кроки були від цього пливкі й широкі. Йшли мовчки. Людей було менше. Марія заспокоїлась. Вони минули плянти з криницею, пройшли повз казарми довгими, вузькими вулицями, потім доми відступили в дві сторони, внизу було Подільне. Просто, сірів шлях, що опоясував місто з цього боку, за ним збігав по склону великий пустар, у глибині його темнів бовдур недобудованої камяниці і вони повернули до його. — Тут мешкаємо, — сказала байдуже Лая. Вони пройшли місток над канавкою й пішли поруч, двома свіжо протертими колійками доріжки. Горішні поверхи камяниці дихали понуро пусткою крізь діри порожніх вікнин, внизу, в трьох вікнах сутерин жовтіло нафтяне світло й падало короткими смугами на сніг перед шибками. Побіч чорніла широка дощана брама, вона була відхилена дещо й бухала в щілину на двір клубками ядушливого кащлю. — То батько, — сказала знову Лая. Вона торкнула одну половину дверей і пропустила Марію в сіни. Було тут зовсім поночі. Сіни здавались безконечні вглиб і висоту. В далекому кутку ліворуч блимала віясто стінна ліхтарка. Її слабе рухливе світло падало зверху на широкий круглий хребет сірого коняки й на похилену спину господаря. Поклавши протягнуті руки на хребет сірого гупав він довго й хрипко, трясучи схованою між ліктями головою. Спльовував у передишках під кінські ноги й начинав знову. Лая стояла мовчки при дверях і дивилась у його сторону. Як відкашлявся, помовчала ще, потім спитала рівно: — Приїхав, батьку. Він зняв одну руку з хребта коняки й повернувся на голос. Освітлена згори його постать розрослась у ширину й угрузла боками в пітьму. Велитенська тінь падала від неї в ніч розпливчасто. Вона хиталася широко за рухами вогника в ліхтарні й уся бездонна темінь здрігалася за нею вправо і вліво. Він відповів по хвилі: — Приїхав. Ти з ким? — То та з Замку, Марія. Він сказав згодом: — Заходьте. Там мати. Лая оставила Марію і пройшла кудись у темінь. Згодом скрипнули ліворуч унизу двері і смуга світла впала здолу на камяні сходи. — Іди, Маріє, — кликнула Лая від і дверей. — Тут сім ступнів, — добавила вона, як Марія підійшла до сходів. Марія зійшла вниз, притримуючись бічної стінки. З кімнати тягнуло сирою теплотою й жарениною. Вона зачинила двері й спинилась біля порога. Кімната була низька, велика, заставлена під стінами. Праворуч топилась плитка, побита чорною бляхою й підмазана долом. На ній жарилась різана картопля й варилось щось у банячках. Від неї підходила до Марії жінка з дитиною на руках. То була мачуха Лаїна, друга жінка візника Юди Крайса. Вона була моложава; зі стриженою як у Лаї головою. Її горішня губа була коротша, вона піднімалась вершечком вгору, відслонюючи дрібку передні зуби. Щось дитяче було від цього в її обличчі I це добре підходило до її зіркатих молодих очей. І тільки великі, важкі груди й віддутий живіт безобразили її постать. Марія пізнала це згодом: вона родила Юді щороку по дитині й її живіт ніколи не вспівав злягти до звичайного рівня. Проте вона не нарікала. Діти в неї вмірали почерез одно й так утворювалась між живими потрібна відсталь. Кайла підійшла до Марії й привіталась за руку. — Заходь блище, — казала вона, — Лая нам говорила. Нічого, посидиш скільки треба. Таке наше положення, мусим собі помагати. Вона взяла вільного рукою стілець і підставила до грубки. — Роздягнися, — казала — сідай отут, погрійся. Змерзла там либонь за ніч. Нічого. Добре, що пустили. Марія роздягнулась і присіла до грубки. Лая взяла в неї хустку й сачок і віднесла до вішалки. Кайла принялась за варіння. Вона повертала на сковороді картоплю й поглядала прямо на Марію. — Молода ще, — спитала, — сімнадцять маєш? — Вісімнадцятий, — сказала Марія. Кайла зітхнула й добавила по хвилі: — Нічого. Не журися. Марія не журилася. Вона протягнула руки й приняла від Кайли дитину. — Це Тіма, — сказала Кайла, — їй сьомий місяць, вона нічого дитина. Побіч матери стояла Рухля, тій ішло на третю зиму. Вона була повновида, з високими брівками й малими чорними очками. Вона скидалась на Лаю. На долівці перед плитою сидів Дувид. Йому минуло чотирі. Він був тендітний, з великого головою на тонкій шийці. Він все довбався в чомусь, йому було байдуже до других. Його прозвали на вулиці дурненьким. А в тім, хто знає, що з його виросте. Дитина сиділа спокійно на руках Марії. — Їй пора спати, — думала Кайла, — вона її покормить. В кімнату війшов батько. Марія встала йому на зустріч. — Сиди, грійся, — спинив він її, підійшов і привітався. Він був низький, широкоплечий, з великою головою. Хода в його була широка, важкувата, руки тверді і грубі. То Лая була подібна до його. Вона мала його велике, виразне лице, по дівочому потончене. Його стріхаті довгі брови стояли в неї високими, рівними крильцями серед лоба. Його невеликі карі з гострими рисками очі дивились у неї просто, трохи здивовано. Лінія губ була по дівочому посвіжена. Проте лежав у ній, відмінно від лінії батьківських губ, якийсь важкий, трохи несамовитий спокій, що приковував до себе знерухомілу увагу. Юда скинув зі себе коротку кожушину й підійшов до плити. Протягнув над неї задубілі долоні й поглядав на Марію. — Зимно на Замку, — спитав він, усміхаючись. Марія й собі усміхнулась і оглянулась за Лаєю. — А моя Лая привикла, не проймав її. Вона в мене залізна. — Служила в кого? — спитав по хвилі. Марія сказала. — І дослужилась. — Він глянув на її живіт і кивнув головою. — Остав, батьку, — сказала від стола Лая. — Чого оставити, дочко? Не можна оставляти, доки їм не прийшла за те заплата. А вона їм прийде. Лая згодилась. Вона їм прийде скоро. Нема що говорити. Мати поклала дитину в колиску й накрила вечеряти. Вона вигорнула вугілля в черепок і поставила в кутку при дверях. Стіна там стікала вохкістю. В хаті потягло жаром. Кайла вкинула в черепок пучку пахучих зернят, вона була чистьоха. Сіли всі до стола, Юда покликав Марію. — В мене также дочка Марія, по нашому Міреле. Вона працює на Волині, а Лая тут, у друкарні. — Дочки в мене славні, а син помер на Павіяку. Чула Павіяк? І добре, що не чула. Він розгорнув долонею вуси й вечеряв мовчки. Всі вечеряли мовчки. Так Марія осталась у хаті візника Юди Крайса. Вона не наймалась уже на службу, ніхто добрий не принявби її в такому стані, нікому не хочеться клопоту на свою голову. Вона ходила на послуги. Ранком прибірала в кімнатах молодого лікаря-дентиста на Сокільській. Кімнат було дві, роботі невелика: протопити грубки, змести порохи, почистити долівки. Проте Марія відчула, що вже обважніла. Колись гуляючи сковзала щітками по долівці, тепер було трудно. Вона ставала навколішки й помагала руками. Груди й живіт звисали важко додолу, спина перегиналась. Вона підводилась з долівки червона й зіпріта й мусіла віддихатись хвилю. Рівно в девятій приходив лікар. Він був високий, тонкий, з марним і тихим обличчам. В його був мякий, теплий голос, Марія привикла до його зразу. Він проходив у кабінет, Марія подавала воду й посуду, вона могла відходити. Були вже гості. Иноді сиділа між їми Лая. Вона не дивилась на Марію, вона схилялась над газету І дожидала своєї черги. Було якось, що Марія вернулась пізніше з водою. Лая була вже в кабінеті. Побіч гуділа машина включена в струю, сверлик буравив порожнє повітря. Лая стояла з лікарем біля столика в кутку, зігнута над паперами. Лікар пішов напроти Марії, приняв від неї воду й відпустив зразу. А ще треба було подати посуду. Потім ішла Марія на Поштову, там була кухня комітету безробітних. Тут вона стала за другу підручну до куховарки Марти, за першу була Настя, сміхунка чорноброва. Марія сідала біля коша з яриною й обірала картоплю. Наобірувала вона її цілу гору, це була звичайна її робота. Пальці від неї заклякали, Марія розводила їх на колінах, пережидаючи, доки не відійдуть. А так було не важко. Иноді присівалась до коша Настя, робота йшла спірніше. Настя цокотіла безупину, її мова розсипалася що хвилини брязкітками сміху. — Умру сміючись, — казала вона тітці Марті, що сварила на неї від плити. Марія слухала її радо, посміхаючись мовчки. Біля одинадцятої забігав у кухню голова безробітних „шалений“ Кленик, а згодом зявлялись самі безробітні. Вони приходили з квитками комітету, чергуючись у три зміні. Вони сідали двома рядами здовж столів і їли мовчки й спішно, хоч спішити їм було нікуди. Трудно було їх розрізнити, такі подібні були до себе всі, чоловіки, жінки й діти. Лежало їм щось спільне в складках їх присохлих губ, у западинах вилиць і в темних ямах віч. Було погрозливо сильне, від нього затинався на дві повні годині сміх Насті, що вміратиме сміючись. Вона ходила понура між їми, прибіраючи посуду, її брови висіли двома чорними хмарами над самими віями. Очі горіли під їми як води серед бурею, їх глибінь ожидала блискавок, що наїлися в хмарах. . Безробітних було багато, вони все прибували. Иноді не ставало обідів для останніх, вони відходили байдуже. Вони навчились відходити байдуже. Як була між їми жінка з дитиною, Настя затримувала її й садовила між собою й Марією. Вони їли разом. Настя дивилась на дитину, її брови розхмарювалиеь. При кутках губ блукав непевними лієчками сміх. По хвилі він проривався й бризгав усім лоскітно в обличча. Дитина сміялась. Теж мати. Марія відходила з полекшою додому. Було біля третьої. Вона вже не виходила нікуди. Помагала Кайлі в її малому господарстві. Гляділа дітей, як Кайла відходила. Надумувалась, дивлячись у низькі вікна. її руки розгладжували білі шматки на колінах. Вона схилялась над їми й сшивала одну до одної. Мала вже цього повно у своїй скринці. 1928р. * * * ОДИН ДЕНЬ ОТЦЯ МИХАЙЛА СОЙКИ («Уривок з повісті) Отець Сойка накидає на плечі халат і, розпростовуючи по дорозі рамена, йде на стукіт до їдальні. Сліпа Текля стоїть між одвірками звичайна, велика, грузька, трохи роз­пливчата в пригаслому світлі лампадки. Її широкі, лискучі руки ворушаться бистро біля грудей, перебираючи чотки. З приходом отця Сойки вони стихають умить, згорнув­шись принишкло на грудях. Текля повертає одну скроню в сторону отця Сойки й, послухавши хвилину, вибухає на­раз своїм захлипливим, спішним, таємничо екзальтованим голосом: — Гайдуків Василь приїхав по татунця, старий Гайдук умирає. В чуткій ще зі сну уяві отця Сойки, з її темного, глибо­кого тла виплигує раптово кругласта голова старого Гай­дука, вся в смушках чуприни й бороди, низьколоба, широ­колиця, зі шпильками смішливих очей у бровах. Але отець Сойка спихає її в ту ж мить у тьму, з якої виринула, й, торкнувши живо губами, сіканить скоромовкою: — Гнатко тут? — З бабунею на гумні. — Нехай відчинить захристію й буде готовий. — Так, татунцю... — Ключі в малій їдальні, в креденсі, мама дасть. — Так, татунцю... — Коні щоб стояли при брамі й Василь коло них. — Так, татунцю... Текля наслухує хвилину в бік отця Сойки, тоді враз по­вертає на нього все обличчя й вибухає хапливо: — А старий Гайдук не вмре, татунцю, він знов зду­рить. З цими словами щілини її очей зовсім щезають у ши­роких щоках, і все її обличчя бухнявіє в захопленій радо­сті. З глибини уяви отця Сойки проколюються знову шпильки смішливих очей старого Гайдука і в нього самого розбігаються сірі зіниці веселою посмішкою. Проте він об­тинає впіголос: — То не наша з тобою річ, Текле. Звучить це зовні, як докір. Але отець Сойка враховує вміло субтельну вразливість Теклі, яка в повітрі ловить жмутки його інтенцій і вмить розплутує їх зв’язки. Перш за все вона паленіє на всьому великому, вісп'яному обличчі від особливої ласки такого сполучення («наша з тобою»). Потім її лискучі, білі руки збігаються хапливо на чотках біля грудей і кидаються на їх моляще (натяк на божу во­лю). Вкінці вона схоплюється лякливо й, утягуючи голову в плечі, широкими, чуткими ступнями виходить із їдальні (татунцьо спішаться!). Сліпа Текля від покоління належить невідлучно до са­диби Климовичів і разом з нею перейшла вкінці в посілість роду Сойків. В особливий, трохи несамовитий спосіб до­повнює вона собою вікову атмосферу цього дому, німий затишок його алькирів, нагрітий спокій світлиць. Масивна і при цьому не тяжка, беззвучна в свойому ступанні, снує­ться вона по всій садибі просто і безпечно, як би стіни й одвірки й усі взагалі предмети, близькі й далекі, простяга­ли їй назустріч м’які щупальці, зголошуючи свою присут­ність. Ніхто не скаже, чи спить коли та сліпа Текля. По­гружена в старе, глибоке крісло, в сліпому алькирі по той бік кухні, просиджує вона всі ночі з чотками при грудях, вразлива, сторожка, чутка на кожний шелест у домі, на кожне порушення в дворі, на току і в широкому колі саду довкола двору. Так Текля варує Климівки і тією своєю властивістю, як і іншими, відкритими згодом, здобуває собі вкінці, заслужену врешті, байдужу на всякі сентименти прихильність отця Сойки. Відкинувши голову, отець Сойка проводить її своїми сірими, одностайними, широко розставленими зіницями до виходу з їдальні. З задоволенням слідкує, як вона відпли­ває здовж великого, розпливчастого вночі овалу стола, просто і безупину, як нічна птиця, що світить собі в тьмі своєю сліпотою. Тоді він повертається й відходить у спальню. Дорійка спить ще, як звичайно, нечутно, вдавлена в гли­бину ліжка, з обличчям у м’якоті подушки. Минаючи її, отець Сойка затягає краї ковдри на відкриту стопу (свіжо в кімнаті) й крізь дверцята за присадкуватою грубкою, через порожню тепер діточу, через білизняний за нею аль­кир спішить до умивальні. Входить у неї, як усе, з почуттям глибокого вдоволення й нехованої шляхетної гордості. Вмивальня, власне невели­ка купаленька—клейнод у колишній климовичівській (тепер сойківській) садибі. Два поливані басейники з пропливною водою, два перемінні душі з міцним, сікучим ударом, до того цілий склад приладдя для плекання шкіри і м’язів, для при­спішення обігу крові й гармонійного розміщення поживи. Все те було для останніх климовичівських поколінь джере­лом краси й розніження (порівняй — Дора!), отець Сойка зробив із того джерело непереможної впертості й сили. Всі адаптації, що їх перевів у купальні з першого року: від за­гальних, як безпосереднє сполучення котлів і душів з кри­ничною водою, й до найдрібніших, як тертки, кусливі губ­ки й рушники для дітей, всі вони були скеровані на одне: звідціля мало виходити найближче покоління Сойків, осмагане вогнем і морозом, присвоєне до найширших, най­більш несподіваних хитань атмосфери, призвичаєне до на­туження крові, що стинає всі м’язи в пружину. Покоління вічних окупантів, незламних у змаганні, ненаситних у апе­титах, правдивих сойківських окупантів! Війшовши в купальню, отець Сойка змахує зі себе ха­лат із нічною білизною й шугає зразу під душ. Одну хви­лю призначує собі на всю ту розкішну, так скорочену сьо­годні процедуру. Осмалює все тіло на переміну гарячими й холодними бичами, повторює це блискавично й, ухнувши, як хижак, вискакує на клітчасту долівку між басейнами. Крізь водяну зливу на очах ловить свою постать у дзер­кальній плиті на стіні, розпаленілу, мигтючу, як полумін­ний стовп, закутаний гарячими димами. Стрясається, порс­кає, хватає з полиці губки й рушники й, згинаючись у каб­луку, широкими, звичайними рухами розтирає м'язи. Як звичайно, й сьогодні має глибоке, майже нічим не скаламучене фізичне вдоволення з себе. З приспішеною, все однаковою цікавістю приглядається собі в притьмареному дзеркалі по той бік басейна. Не є гарний, складно збудований, але красота взагалі не лежить у істоті правди­вої сойківщини. Сухом’язий, стиснутий у бедрах і розши­рений у грудній клітці, має в свойому тілі ту потяглість хижака в скоку, що є прикметна для всього сойківського роду. Костистий і сухий, як усі в Сойків, різниться від своїх предків тільки деяким витонченням кістяка й загаль­ним загостренням контуру. Чи мало би це бути признакою послаблення роду, знаком відхилення в бік делікатності, як це хочуть його брати в других, по дядькові? Отець Сойка сміється з цього. Широкотімна, гранчаста його голова си­дить із шляхетською самовпевненістю на м’язкій шиї, а в розкинутих луках брів, у широко розставлених, одностайно сірих очах, у твердих хрястках короткого, карлючкуватого носа горить упевнено та сама, вічна сойківська жага, тіль­ки помножена в своїй захватності, тільки просвітлена холод­ним сяйвом інтересу, цього видющого знаряддя заборчості, що, невпинно активне, добіла розпалює круглясту, рухливу сіровину його замкнутих зіниць. Всі майже признаки говорять отцю Сойці за те, що но­сить він у своїй крові не відквітання, тільки розквіт, не спадок, тільки підйом племінної сойківської лінії. Трохи з насмішливим, проте нетаєним задоволенням знаходить він на собі, на своїй голизні, деякі прикмети фавна, того брик­ливого божка-хижачка, нестримного плодуна-скакунця: су­хостегні, костляві ноги, покриті до п’ят волоссям (мало не ратички), цупкий, підібганий під себе задок, із пучком шер­сті в кінці хребта (мало не хвостик). Проте це фавн двад­цятого століття, фавн-Сойка, що в самому собі, в горіщній лінії свого роду, викохав у собі свою протилежність, холод­ну стримливість своєї істоти: інтелект, лічман усеприсутній, прозорий, як лід, і, як лід, студений. Був у минулому молодого нащадка Сойків короткий момент, коли здавалося, що фавн прорветься в ньому на­скрізь, затоплюючи сойківщину. Коли Дорійка, майже діт­вак ще, смотрик, вихоплений ним зі шкільної лавки за жін­ку, Дорійка-мовчунка хлиснула в нього хвилею пожадливої змисловості, захлюпуючи з головою. Як маленький вул­кан, вибухнула вона в гладкій дорозі його рахунку, засту­куючи його несподіваністю. Але Сойка є Сойка. Не було ще в довгому ланцюгу сойківського роду того неславного випадку, щоб Сойка задурився в «кобіті». Ви­падку женячки з любові або любовного в подружжі роз­ладдя. Всі дійсні цінності цього світу перекладаються в яс­ній мові сойківщини на одиниці в подільських моргах. Яку рівновартість у моргах являє собою те, що називають лю­бов’ю? Сойки не знають любові. Для того так легко стряхнувся молодий отчик Сойка з Дорійчиного випадку. Не минув тиждень: відкинувши го­лову, приблідлий, сухий, дивився він своїми сірими, трохи насмішливими очима в обличчя Дорійки, що все ще стояло в млі. — Троє, — сказав він, простягаючи над нею три пальці. Мав погірдливу нехіть до тих попівських гнізд, де від ситості, від тяжкотілого лінивства, від загального психіч­ного отупіння «труться в теплі, як коропи, й плодяться, як кролі». — Троє: хлопець, дівчина, хлопець, — що три роки,— і тільки. Й, як би проймаюча сила його льодових калькуляцій вникала в глибину плідників, Дорійка родила троє: хлоп­ця, дівчину, хлопця, що три роки, — родила, зціпивши зу­би, холодна, байдужа, й при тому всьому наче віддана сту­деній струї калькуляцій. Річ припадку? Не заперечує отець Сойка! Але припа­док йде в карбах рахунку, чи не цінніше це видовище, як усі міцні зв’язки цього світу? Отець Сойка далекий від містики. Але жагучість змис­лів і якість плідників, і химерна логіка випадків, — усе те в карбах бюджетної сойківської волі, чи це не містика, єди­на доречна містика цього світу, містика роду, родової за­борчості, що здійснюється ланками поколінь і заквітає в дітях? — Діти, живе тіло сойківщини, живі, в тілі й крові но­сителі племінних апетитів, маленькі сойченята, великі май­бутні окупанти, сойківські окупанти! 1934р. * * *