Дідова дочка й бабина дочка _______________ Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чц ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала: — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю! — Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої,— і женитися не буду. Заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала: — Я вже давно цього ждала! От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема. Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки: — Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш. — Добре, — каже, — сесгрице, на! Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і ми ши попалила. — А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача! От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати: — Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити! Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було! Ото й почала баба дідові гризти голову: — Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї! — Де я найму її? — каже дід. — Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була. Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко. Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже: — Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу. — Добре, — каже дід. Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, — я тобі у великій пригоді стану! Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі. Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить: — Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану! Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, — я тобі у великій пригоді стану! Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі. Коли стоїть піч, І така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, — я тобі у великій пригоді стану! Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі. Йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже: — Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй: — Доброго здоров’я! — Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка. А дівчина й каже: — Іду, тітонько, щоб де найнятися. — Наймись у мене, — сказала жінка. — Добре, — відказала дівчина, — наймусь. — У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу. — А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму. Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже: — Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, — тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба. Дівчина сказала: — Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили. Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на норозі, двічі свиснула, — як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились. І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчииі: — Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі. Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала: — Хочу додому, — спасибі вам, паніматко! Хазяйка й каже їй: — Піди ж вибери якого хочеш коня й воза. А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, — сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі. Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже: — Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі! Дівчина подякувала, і тільки що під’їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі. їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже: — На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала! Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи. От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь". От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка: — Напийсь і собі набери барильце й кухлик візьми! Стала та дівчина пити — а вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі. Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже: — Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола. Дівчина сказала: «Спасибі!» та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик. Приїхала та дівчина додому і гукає: — Ідіть, тату, забирайте добро! Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже: — Де ж ти, дочко, була? — Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро! А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще! Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда: — Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав: — Нехай убирається, поведу. Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже: — Іди ти, дочко, а я вернусь додому. — Добре, — відказала бабина дочка. І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану! Дівчина відказала: — Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені! Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже: — Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! — Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі. Ото йде повз ту піч, а піч і каже: — Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану! — Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі. Коли це біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп’яхи на мені,— я тобі у великій пригоді стану! Дівчина поглянула та й каже: — Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — і пішла бабина дочка далі, лаючись. Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже: — Здорова була, дівчино! Дівчина відказала: — Доброго здоров’я, тіточко! — Куди ти йдеш? — спиталася жінка. А бабина дочка й каже: — Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже: — Наймись у мене, дівчино! — Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло? — Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, — сказала жінка. — А чому не зумію, — відказала дівчина. — Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму. — Ось що, дівчино, — каже жінка, — така твоя робота: оце тобі казани, — рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, — тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі ящірки» гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А одо, зумієш так зробити, дівчино? — Зумію, — відказала дівчина. Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ — мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що «сі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже: — Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають? — Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір. Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик: — Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла! Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випрова дила з лісу. Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є. Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати! От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну, — думає, візьму пиріжків матері на гостинець!» Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати. Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити! Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу". Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок вривати! Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає: — Ідіть, тату, заберіть добро! Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик: — Дочко, що це таке? Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала: — Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла. Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.