Дівчина-тростинка _______________ У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку. А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув: — А ти хто такий? — Я собі Іванко. — А нащо тобі хата, та ще й город? — У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає. Пан подумав і сказав: — Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка. — Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати! — Гріх най іде в міх — зверху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села. Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов — а птаха не тікає, взяв у руки — крило перебите. Вона попросила: — Допоможи, леґіню. Уже п'ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять. Іванко помив рани, порвав сорочку й перев'язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув: — Не рви мене, леґіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю. — А ти що за одна? — Дівчина-тростинка. — Кого чекаєш? — Свого визволителя. — Ану, покажися. Голос відповів: — Два рази я вже показувалася... Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз. — Останній раз мені й покажись. Бігме, не обдурю. — Ну, добре, дивися на вершечок трощі. Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна. — Чому ти сумна? — Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок... І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавки й каже: — Нам треба розлучитися. — Куди підеш? — спитала журавка. — Піду шукати те, про що не можна говорити. — Най тобі щастить! Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив'язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота і дав по шматку риби. — Няв, няв, няв...— озвалися до нього коти. З хатки почувся якийсь голос: — Хто там збиткується над вами? — Не збиткується ніхто. Леґінь дав нам їсти. — Тоді заходь до хати, леґіню! У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезна баба. — Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести. — Водиці? Зараз, бабко... — Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу. Іванко вийшов у сіни і спитав: — Котрий із вас піде зі мною по воду? — Всі по одному разові,— відповів найстаріший. І пішли. Дорогою Іванко зацікавився: — Скажи, котику, чому це ви прив'язані? — Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого. Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає: — Побудь тут ще трохи, доки не перестануть мені боліти крижі. Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом. — Скажи, котику, чому це ви прив'язані? — Не можу сказати, я боюсь баби... На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав кавальчик рибки. — Скажи, котику, чому це ви на прив'язі? — Боюся говорити, але тобі скажу. Баба — найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім. — Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою? — Як ні? Баба навіть казала, що вже були два леґіні, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається. — А що треба робити, щоб повернути їм життя? — Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала: — Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, абис не оглух. Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха і почув: — Чула, що йде і третій леґінь визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі. Уранці відьма розбудила хлопця і спитала: — Ти щось чув, Іванку? — Ні, бабко, я спав, як камінь. Хлопець почав збиратися в дорогу. — Я йду з тобою,— сказав третій кіт.— Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив'яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить. Іванко так і зробив. Довго йшли чи мало — прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав: — Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший... Він вигріб яму і сказав: — Залізай сюди! Іванко заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала. Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій — прибули до печери. Котик сказав: — Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю. Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав: — Добре, що прийшов, леґіню. Принеси водички, бо я не годен встати. Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів: — Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, леґіню, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду — вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив... Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі і помер. Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало — але дійшли до синього моря. Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці. На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба. Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув: — Іванку, Залізна гора — близько. Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в корчі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала. Раптом гора заскреготала й отворилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках. — Добридень, дівчата,— привітався Іванко.— Куди йдете? — По ягоди. А ти хто такий? — Я прийшов до вас у гості. — Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити. — А ви що за одні? — Ми — полонянки господаря-велета. — А він не боїться пускати вас по ягоди самих? — Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море. — А де той човен? — У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила. Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів. Потім запитав: — А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень? — У золотій скриньці. А ключик від скриньки — в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб'є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори! — А що маю робити, аби перстень забрати? — Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі. Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама отворилася, леґінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину. Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла. Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета. Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі... Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия... Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері й вигукнув: — Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив. — На, маєш глечик,— сказали дівчата. Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав: — Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити. Прийшли перед страшну залізну браму. — Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком. Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета. Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета... З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море. Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Леґінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав: — Ну, файні дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком — своя дорога. Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися. Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два леґіні ніби зі сну прокинулися. — Ми довго спали,— сказали. — Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили. Леґіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини. Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина — файна, як перша весняна квітка. Іванко сказав: — Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю... Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою. Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними — пряв золоте прядиво і казки розповідав.