Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька: - А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою? - Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда. - Ні, дядечку! Є правда- правдою лучче жити. - Ходім на суд. - Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда- уся моя худоба буде вам; моя правда- ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз. - Ну, добре. І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть- зустрічається їм чоловік- з заробітків, чи що йшов. - Здоров, чоловіче добрий! - Здорові! - Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою? - Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою. - Ну, оце раз моя правда!- каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть- зустрічається їмпан. А небіж і каже: - Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає. - Ну, добре. От порівнялися з паном і питають його: - Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою? - Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою. - Оце вже і вдруге моя правда!- сказав радісно дядько. Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть- зустрічається їм піп. Небіж і каже: - Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже- на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде. - Ну, добре! Як порівнялися з попом, питають його: - Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою? - Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою. - Оце вже і втретє моя правда!- сказав радісно дядько. Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись- узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево- вибирає гілку, на якій би то повіситись. "Ото, думає собі, добра гілка- кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б“. Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг: - Ти що сьогодні наробив? - Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять,- не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас. - Добре ж ти зробив, та ще не так. - А як же? - Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю- вгатить. - О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити! - Ну, а ти що зробив?- питає він другого. - Е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей! - Добре ти зробив, та ще не так,- каже ватаг. - А як же? - Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,- буде вода на весь город. - О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити! - Ну, а ти ж що зробив?- питає він третього. - Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять- нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша. - Добре ти зробив, та ще не так. - А як же? - Хто відрубає глухого кутка та підкурить- така буде, як і перше. - Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: "Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю“. Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже: - Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені- я вгачу? - Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли). - Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи. - Візьми. Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі- так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером. Тоді той чоловік і думає: "Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води“. Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі. - Що це ти, бабусю, несеш? - Воду, синочку. - Дай же й мені напитись. - Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води. - Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку. Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його- і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає: - Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,- може, вилікую її. Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх: - Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував. - Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів! - Усе ж скажіть королеві. Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже: - Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе. Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її- і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше. Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові: - За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці. Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його: - З якого ти королівства? - З такого-то. - Із якого города? - З такого-то. - Як прозиваєшся? - Так-то. Тут король і признався, що він його небіж- той, що безвісти пропав. - Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король- правда кривду переважила! - Як же це сталось? Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А на-послідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши: - Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою. Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: - Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві. Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося- де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.