Васильченко Степан - Збірка оповідань ___________________________________ БАСУРМЕН ----------------------------------------------------------------------- Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері. Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова. Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка. — Мамо, дайте снідать!.. — А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам — так собі й знай, — казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. — Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!.. — У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! — гуде плаксиво Семен. Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет. А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети. Мати побожно скривилася й заплющила очі. — Що ти вдієш із таким кателиком… Із таким лобурем, таким харцизякою! — Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: — І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на стіну. Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла. Він одступив далі й промовив уперто: — Хай завдають. — На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити. — Дарма… — Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути. Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув. — А я втечу-у… — Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий… Шелевіють 1, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем!.. Бе-ем!..» Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена. — Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — довірчиво вже перепитує він матір. — Буде казан великий, великий та глибокий… Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив: — Ну, моліть… Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі. Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен — одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію. Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками: — Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! — І далі знову лагідне, побожне: — «І остави нам… долги наша… яко же і ми… » У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом. Мати охнула й миттю крутнулася до печі: — Трясця ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! — Торохтить рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого. Мамо: «якожеїми»… Мамо!.. — нудьгуючи, навертає її до молитви Семен. Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула. — Мамо! — з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. — Мамо! Чуєте чи ні? Мамо! — Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? — витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика. — Чого мордує! Забули вже? «Якожеїми»… Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон. Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його. Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» — думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий: — Мамо! Собака до сала в комору лізе! — Де? — ще голосніше крикнула перелякана мати. Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері: — А дивіться! Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря. Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся. Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати: Тра-та-та! Тра-та-та! Сіла баба на кота!.. А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує — топиться. Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском. Зирк, зирк! — ними по хаті. На вікні — великий недокурок, що батько ще звечора забув. У Семена — аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється. Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс — він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою. — Семене! Семен озирнувся — мати. Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни. — Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати. — Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся. І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи… Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, — де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?.. Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде. Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати. «Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти». — Гу-гу!.. — тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину. Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче: «А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!» А Семен їй докірливо одповідає: «Не знаєте куди — в пекло!» «А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!» «Ага, тепер «голубчику», — думає собі Семен, — а тоді «басурмен»! Ні, несіть далі — не встану». Аж ось і яма вже близько. Тут Семен засовався на місці й кашлянув. «Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, — подумав він боязко, уже тільки сам собі. — Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко… » Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг. Дивиться Семен — квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому: «Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!» У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму — він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!» У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом. Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки. Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова — низько на землі. Перед очима летить маленький комар… Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом… І друге вже таке, і третє… І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки — ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно. Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми. Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами. Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає: «Миром… Господу… по-мо-о-о… » Далі спинився він над однією чашкою, зазирає: «Що у вас тут таке?.. — Покоштував, подумав, пробурчав: — А нічого собі… — І знову: По-мо-о-о… » І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів. Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І… і… і… і… » Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає: — Господи, по-ми-и-и… Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст. Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи. Святі кравчики зашуміли на срібних машинках. І роботу роблять, і службу Божу правлять. Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу: Бом, дзень, Сав-ка вмер! Положили Сав-ку На ду-бову лав-ку! Лав-ка гнеть-ся, Сав-ка смієть-ся! Припікає сонце, парить починає — і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка. Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря. [1] Шелевіти — колихати, ворушити ......................................................................................................... ЗОЛОТА ДІЖА -------------------------------------------------------------- Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав. Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає: — А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже). Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани. Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо. А далі: — Біжи сюди, я тобі загадку загадаю. Прибіжиш. — Яку? — А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані. Одгадую і так і сяк — не виходить. — Ні, — каже, — так ти не вгадаєш, глянь краще вгору. Глянеш. — Ну, що ти побачив там? — Хмари, а більш нічого. — Подивись краще, може, то й не хмари. Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає. Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений. Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка. А я кругом двору, ніби той об’їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м’якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують. — Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! — тільки й чути раз по раз з колодок. — Та й чого це вони дуріють так сьогодні? Далі до діда: — Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли. — Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю, — жартує дід. А нам ще веселіше од того. На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали. — Андрійку, гов! — гукає дід. — Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою. — Скачи сюди, покажу диво! — Дурите! (Ми з дідом товаришували). — Далебі, ні. Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда: — Ви, діду, кликали мене? — Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою. — Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить. Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую: — Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке? Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови. Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались. Тихо стало, як у церкві. А далі вже я догадався та як крикну: — Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись: — А ти ж думав і справді діжа? Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що… Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць: «Серед моря-моря — червона комора». Другий — другу: «Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні». Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші. А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край… Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу. Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива. Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники… Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір. ......................................................................................................... МУЖИЦЬКА АРИХМЕТИКА ------------------------------------------------------------- — Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки! — питав хурщик Антін монопольщика, зав’язуючи в хустину гроші за хуру. Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму. — А навіщо тобі книжка? — спитав він, насупивши ріденькі брови. — Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, — одмовляє Антін, — мабуть, і азбуки запам’ятав уже. — То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло — книжки читати! — став казати Василь Іванович, — та зовсім воно й не личить тобі. — Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, — згоджується Антін, — часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!.. — То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, — знов казав Антін, трохи переждавши, — почитав би трохи по обіді, щоб не скучати. — Хіба от що, — подумавши, сказав монопольщик, — я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти. — Псалтир є в мене, Василію Йвановичу — мовив Антін. — Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю? Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу: — Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки — знаєш, куди тепер ховають? — Василь Іванович суворо глянув на Антона. — Стережись, Антоне, книжок, як огню, — по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди — я тобі дам іншу книжку. Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові. — Оце тобі, Антоне, книжка, — казав Василь Іванович, — оддаючи йому задачника. — Не пуста яка-небудь — пользовита книжка! Тут усяка тобі задача — немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш. — Спасибі, Василію Йвановичу, — сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав. Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати. Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше "панів", крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи. Ось іде селянин Литовка, — який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди. Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко… "Нічого, підождемо, — думає він, — аби проценти в свій час виплачував". Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється — чи немає де непорядку. Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду. Дійшов до Антонового двору. Бачить — у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними — Антін з книжкою. "Ага, книжечку мою читають! — подумав Василь Іванович. — Ну, нехай собі читають". Спинившись проти вишнику, він спитав: — Ну, що? Як книжечка — понаравилась? — А нічого собі! — одмовляє Антін, — веселенька книжка. — Ну, читайте, читайте собі! — промовляє Василь Іванович і йде далі. "Веселенька книжечка!.. — сміється він сам собі, — їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?" Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися. Слухає — Антін читає по складах: — "Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?" Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів. — Питає: скільки то він заробив? — сміючись, своїми словами переказує Антін. — Мабуть, багато заробив! — сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав. — Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, — додав руденький і жвавий Охрім. — Хай йому біс з такими заробітками! — Це чи не буде так саме, — став розказувати дід у білих штанях, — як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. "Ну, — каже батько, — давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто — там дещо купити треба". А він став та й каже: "Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!" А батько: "Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?" — "Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!.." Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: "Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш… " То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, — закінчив дід. Усі засміялись. — Лампа — річ тендітна, — казали другі, — торохнеш возом — наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру! — Підеш і під таку хуру, — сказав похмурий чоловік, — коли в хаті, може, й шматка хліба немає. Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді. "Он яке діло!" — подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше. — "У помещика было, — читав далі Антін, — в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?" Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму: — В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, — тут Антін звів палець догори й прищурив око, — скільки ж то тієї землі було в пана? — А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! — каже, осміхаючись, один з гурту. — Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим. — Ото кусочки! — моргнувши оком, сказав Охрім. — Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку — опруг та в другу — півопруга, а в третю — й зовсім нічого, — отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити! — А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? — проказав похмурий чоловік. Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей: — І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати! — Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, — виправдувались люди, — аби чим час загаяти. — То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, — наставляв Василь Іванович, — тож на те вона і є — арихметика. Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів: — Це, виходить, така арихметика — панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову — скільки то всеї землі в пана! Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно. — Бачте, — казав далі Василь Іванович, почувши сміх, — смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу! — Де вже нам! — казали передні. — Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу! А Охрім казав далі своїм сусідам: — Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене — цап за чуба, а я тебе по уху — і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б’ються — чи не за батьківщину часом? Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись: — Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, — намагався він пояснити, — що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати. — То оте ж саме й ми кажемо, — перебив його Охрім. — Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай… — Тьфу! — плюнув з серця Василь Іванович. — Давай сюди книжку! — крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук. — Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! — Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися. — Знаєте, Василь Іванович! — крикнув Охрім услід монопольщикові, — коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці. — Може, чи й поділили б! — підхопив сумний чоловік. Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії. — Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! — казали, сміючись, люди. — І звідкіль принесла його нечиста сила! — казали другі. — Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка! (1910) ............................................................................................... ПРИБЛУДА ---------------------------------------------------------------- Із життя дитячого будинку … Гу-гу! — трубить над ним вітер, бляхою гримить… Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його — смітник, кругом бур’яни сухі свистять, кругом дереза. І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний… Гу-у! — вітер над ним… Та — шелесь! бур’янами, та — брязь! вікнами, та — гур-гур! трухлими дверима. "Одчиняй!" — "А чого тобі, губатий?" — "Мчу із поля мале покотиполе… одчиняй"! Курява, темрява, дим… В їдальні коло дверей — натовп: діти, завідуюча, якась чужа людина в окулярах — чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять — голісінькі! Чоловік і завідуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вічі папірець. Діти слідкують — уважні, зацікавлені. — Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте. — Це позичене. Ви мусите одягнути їх. — Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх. — А я де їх діну? Де? — озвірився чоловік. — Третій день вожуся з будинку в будинок… У мене сили вже немає. — В наросвіту ведіть! — завідуюча. — Ведіть уже самі — я водив! — Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ — у мене їх дев’яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт… У мене хліба — ні кришки! — Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте! — І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати! Дівчатка винувато і злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна — в плач, друга — в плач. Завідуюча зирк на їх — позгиналися, аж посиніли, — не втрималась — у сльози! Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець — на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували, — в регіт! … Завідуюча, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: — Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу. Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців — співають: На городі качата — Роди, боже, дівчата. А хлопців не роди, Бо то самі іроди… За гомоном та стукотнявою — нічого не чути; за курявою — нічого не видно. В кутку коло груби — низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав — холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні — очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув од сміху, другий — і цілий вибух реготу… Трохи згодом — другий, ще дужчий. Підходять до гурту інші. — Що таке? — Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі. — Та що ж це за хлопець? — Ай справді: у нас такого немає. Слово, друге — на допит хлопця: — Ти наш чи не наш? — Ні, я чужий. — А чого ж ти прийшов сюди? — А я до вас гулять прийшов. — Може, тут є в тебе товариш або брат? — Ні, немає нікого. Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням: — А ти ж не "голодающий" часом? Хлопець швидко й злякано: — Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо — на Глибокій. Не ймуть віри. — А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні? — Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна — все мама поховала. — А як тебе звуть? — Мишка. Привітніше: — Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо. Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь заблищала: Ой, Морозе-Морозенку, Ти славний козаче… З усіх кутків так і гунули всі до гурту. — І, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор! — Ану ще! Мишко знову гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; прихитують та тільки зирк-зирк один на одного — шукають, хто б почав. — Ну й Мишко! Мишко тягне книжку із стола. — Ти й читать умієш? Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві: — Братіє… Та як почав, як почав… Регочуть, аж хитаються. — І де він там вичитав таке? Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову — регіт. — В його й книжка догори дригом. — То ти не вмієш іще читати, Мишко? — Цієї зими папа найме мені губернатку, буде вчить мене. І фортеп’яно купить… Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись: — Он як… — Далі й собі: — А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей — інженер, а оця і оцей — це будуть артисти. Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину. Потім хвастались: — Еге! У нас неабиякий будинок — ми й французьку-німецьку мову учимо! Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати: — Ось дивися, Мишко, оце — дер штуль, а це… … Почали вибивати кописткою у битий чугун — дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову: — Обідать! Мишко стояв на порозі. — Мишко, іди й ти до нас обідать! Мишко затурбувався: — Ні, я не хочу! Це я так, подивитись. — Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп — без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками. Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той "der Suppe" вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта. Кличуть: — Іди, Мишко! Мишко тихо: — Я вже обідав. Хтось цікавий: — А що ж було у вас на обід? — Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою в накладку і… Мишко ковтнув слину й замовк. … Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо — короткий виск, і знову до роботи. Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці. Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами… — Гріться! — Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата. Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски… Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата. Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою. А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною… За гомоном про його було забули, далі хтось побачив: — Гляньте, Мишко і досі в нас! — Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе. Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю. — Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав: — Я без-при-тульний… Всі од каміна, обступили, дивляться: — От тобі й папаша з мамашею! — От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою. Старші суворо до його: — Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль: — Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди… — Що ж його робити?.. — Почали щось між собою шепотіти. Хтось із дівчат голосно запротестував: — Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув: — Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш? Галя спохватилась: — Та я ж не на його, я так тільки… — "Так тільки"… "босяк"… А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він? — Та я ж не на його казала, чого ти причепився? У того вже загорівся якийсь жаль: — "Босяк"… Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду! На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча — на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву. — Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста. Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро: — Товариші, пошамать би чого-небудь трошки! — Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо. Мишко: — Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, — дві кістки лежать. Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття: — Ось тобі, Мишко, барахло — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь. — Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!.. Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря… Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить — кричить: не дурно, видно, досталося те борошно. — Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста! Влетіла в спальню, світить каганцем: — О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід… Черговий! Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: — Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбігає черговий. — Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз. — Якого собаку? Тут собак немає у нас. — Не базікай — роби, що велю! "Тут собак немає", — а ото ж хто кістку під ліжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далі певніше: — Та то вам, мабуть, почулось. "Собака" якась була розумна — замовкла. Один по одному — на допомогу черговому збігся гурт: — То почулось! Почулося! То, може, так що… — Та то, мабуть, пацюк! — догадався хтось. Всі в один голос: — Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового! Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують тривожно очі. — Хм… Далі рішуче: — А на лиш каганця, посвіти мені. Нагнулась — до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей: — Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени! Змовкли. До чергового: — Ну, кому я кажу? Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно: — Вилазь, Мишко, засипались… З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице. Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила: — Що це?! Це вже нового знайшли! Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи: — Параско Калістратовно! Параско Каліст… Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний… І далі з жаром: — Це буде Моцарта! Моцарта! Дивиться: — Яка Моцарта? — Артист, музика… Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь… долі… Затулила уші, кричить: — І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з’їдять за це! Сіпають за поли, за руки: — Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте! Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття. Заплющила очі, одвернула голову: — Не чую нічого й не бачу! — Проте пильне її око щось загляділо. Зразу: — Ану, стій! — Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати. Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене — живого не було на йому місця. Крутнулась, як вихор, помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки… Стало тихо… Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої — гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли — ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха: — Не журися, Мишко, — діло, здається, буде: реве! Всі нишком: — Реве? — Так реве, так реве, аж захлинається! Аж ніс їй почервонів! Витре носа хусточкою та й знову! Невтримана радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла, тихо, без гуку. Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обірвані лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той — у боки, той навприсядки. І тихо-тихо, як тіні, тільки хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки — очі. Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне. І знову — вихор радощів — ще дужчий, ще буйніший. Хтось подав тривожний знак, і всіх видуло з коридора, як сухе листя. Вийшла умита, спокійна. Голос твердий, як криця: — Іди сюди, як тебе… Мов розв’язався мішок із гамором: крик, зик, пискотня… — Мишко, сюди! Мишко, кличуть!.. Спинила всіх, зібрала кругом себе: — Слухайте сюди — завтра має бути у нас ревізія: коли яка гава засиплеться, то дивіться… Показала добрий-таки, м’язистий кулак. Всі з жаром, з огнем: — Ніколи в світі! — Ось нехай тільки бовтне хто! — У-у!! Замахали кулачками. — Подивіться, дівчата, є там у нас у коморі хоч яке-небудь сухе шмаття? Хлопці показували дівчатам носи, язики й басками співали: На городі стовпчики, — Роди, боже, хлопчики, А дівчат не роди, Бо то — самі іроди… Поскулювались, позамотувались, сплять. Усе — майбутні зорі нового життя. З темряви у биті вікна летять білі папірці — сніг. Деренчать шибки, вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах: Ой буде ж нас, не-не-не… По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах… Далі — дверима! Вікнами! Желізом на даху! — Гу-гу-гу!.. [1925] ................................................................................................... СВЕКОР ------------------------------------------------------------------------ Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани. Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються! За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, — Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, — він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!" Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться! Батько було слухає, а потім скаже: — Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!.. Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його "свекром". Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі. — Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю. — Ну, так і женіть, коли пора! — озвався з-під печі Василько. — От такої!.. — сміється, дивуючись, мати, — а до школи ходити вже й не хочеш? — Що мені та школа — хліба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця. Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє: — Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна! Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову. — Тільки котрого б нам з трьох женити? — міркує батько далі. — Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення. Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ… — То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько. — Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить? — Ги!.. — засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько. — Ну, то чого ж там сміятися! — промовляє поважно батько. — Кажи: коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо. — Кажи, Васильку, — то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, — обізвалася й мати. Василько оглянув усіх — ніхто не сміється. "Чому б і справді мені не женитись?" — подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.." — Ну, то як же? — казала мати. — Хочеш одружитися? Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою: — Хо-чу!.. — Ну, от і гаразд! — каже батько. — Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка? А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще. — Ганну хочу, — промовив Василько сміливіше. — Ганну то й Ганну, — згоджується батько, — тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю! Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом. — Ну, то не будемо ж і гаятися, — каже далі батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матері. Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить. — Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, — каже до його батько. — Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити? В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити — то вже й не до душі йому… — А де ж я грошей візьму? — спитав він. — Як де грошей візьмеш? — дивується батько. — А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити… Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати. — Е-е!.. — протяг Василько з непевністю. — Будеш уже сам усе робити — себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько. Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу! — Я не хо… — промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми. — Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько. — Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню? Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою… Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив: — Я ма-а-лий ще!.. Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали. Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч! Часто після того питали його: — А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить: — Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!.. [1911] .................................................................................................... ЧОРНИЙ ОРЕЛ ------------------------------------------ Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне, — то вона й гойдається — от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже: — Стій же ти, вражий Орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити. — Тоді до хлопця: — На. подерж, сину, а я піду візьму ножа, та заріжемо. Поліз він за ножем, а Орел і прохає хлопця: — Пусти мене, хлопчику, ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода. Пусти! А хлопчик і одказує: — Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав. — Не бійсь, — каже Орел, — я до цього не допущу. Хлопчик і пустив його. Вертається батько та до хлопця: — А Орла де дів? — Пустив, — каже. — Ах ти ж сякий-такий! — та до нього. Тоді Орел сів на дереві біля хати та й каже: — Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж. Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікати. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця: — Біжи ж ти за мною! Орел летить, а хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить — не збігти йому за Орлом, — сів спочити. Потім і думає: «Додому вже не вернуся, піду собі світ за очі». Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярах стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався та й питає: — Чию це ви худобу пасете? — Це худоба Чорного Орла, — одказують. Хлопець зрадів та й прохає: — Розкажіть мені, як дійти до нього. — Добре, — кажуть, — переночуй, а завтра ми тобі розкажемо. Хлопець остався. Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину б’ють на м’ясо. — Нащо це ви? — питає. — Будемо тебе шанувати. — То навіщо ж такого багато? — Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити. Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряджати хлопця до Чорного Орла. — Як підеш ти, — кажуть вони, — то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму — там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвір’ї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе м’ясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають м’ясо, а ти тікай тоді мерщій в Орлів будинок. Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи — не забудь — «добридень!», а то брама не розчиниться. Подякував хлопець чабанам та й пішов. Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє: — Добридень! Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвір’я, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски м’яса та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько: — Добридень! Двері одчинилися, і він пішов у будинок. А в будинкові — багато світлиць. Кожна прибрана хорошехороше, аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях — нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, надворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились — в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий. Побачив він хлопця та як зрадіє: — А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене. Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел: — Давай побратаємось! — Давай, — каже той. Після того Орел взивав уже його Побратимом. Раз і каже Чорний Орел: — Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може, занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало або зброї немає! Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився. — Чого, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел. Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко. Так і додому поїхали. Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові: — Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б, я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би. Тоді Побратим розказав йому все. — Тільки, — каже, — побачу я оці могилки, то й зразу згадаю про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали. Тоді Чорний Орел і каже: — Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам. На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже: — Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой глядигляди — дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов. Іде він степом та й думає: «Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?» І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: «Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано». Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять. Сів Побратим та й плаче: — Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий. — Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима. — Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку. — А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень. — Що хоч, те й бери. — Хочеш, щоб я тебе з’їв? Побратим і думає: вже мені однаково — чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже: — Добре, з’їси. Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові. — Коли ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим. — Приходь через два тижні. — А де ж ти живеш? — Отам і там, — розказав Велетень. Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому. Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них. Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді. — Ну, тепер їж мене! — каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже: — Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь. Викупався Побратим, знову приходить. — Викупався вже — їж! А Велетень знову: — Піди, — каже, — краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить. — Тепер добре вимився, — каже, — хоч якому панові то можна їсти. А Велетень позіхнув та й каже: — Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу. — А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже: — Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти. — Добре, — каже, — піду. Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться — назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає: — Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим: — Питай ти мене, коли я й сам не знаю. — Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити. Послухав його Лицар, а далі й каже: — Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо — я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже: — Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, — ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому. — Помиримося, — каже, — а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде. Потоваришували. Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться — сидять пастухи. Лицар і каже: — Зараз будеш мати і коня, й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть. — Як же це буде? — питає Побратим. Лицар і каже: — Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибирати коня, то роби так: стань оддалік та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк… Який вийде до тебе, того й бери. Так і зробили. Іде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились. — От, — кажуть, — коли б нам такого собаку! — Тоді й кажуть до Побратима: — Чи не продав би ти нам твого собаку? — Продам, — каже. — Що візьмеш? — Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися. Пастухи зраділи: — Бери скільки хочеш, бо такого добра в нас багато. — Мені багато не треба, — каже. Дали йому пастухи рушницю, дали одежу. — А коня, — кажуть, — сам вибирай. Став Побратим проти табуна та й кличе: сюк-сюк-сюк… Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана. «Здохне вона тобі, щоб я її взяв», — подумав Побратим та й погнав її назад. Потім знову: сюк-сюк-сюк… Дивиться — знову та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкати та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали. А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав. Тільки його й бачили пастухи. А Побратим поїхав собі один. Коли доганяє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в Лицаря. — А що, — питає, — виміняв все, що треба? — Виміняв, — каже, — тільки кінь дуже поганий попався. — Е, — каже Лицар, — то ти його ще не знаєш — ось сідай на нього. Сів Побратим на тую шкапу, а Лицар її пліткою лясь-лясь! І під Побратимом забасував кінь. як диво, що й не знайти кращого. Ідуть вони та їдуть. Захотіли їсти. — Добре б було, — каже Побратим, — розжитись на що та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей катма. — Не треба грошей, — одказує Лицар, — розживемося й так. їдуть далі — коли чабани баранів стережуть. Тоді Лицар і каже: — Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана. Іде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща. — Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани. — Продай нам оту кращу. — Добре, — каже, — дайте мені за неї барана. — Хоч п’ять бери, — кажуть. — Ні, мені одного треба. Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються. Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана й подався скільки видно. Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти. Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся, й барана випустив. А сама рушниця розлетілася в дрізки. Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицар та й каже: — М’ясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та солі. — А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим. — Добудемо і без грошей, — каже Лицар. — Я перекинусь в золотий гребінчик, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та солі. Іде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці та так на той гребінчик задивляються. — От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик! Далі одна й питає: — Може, продали б, дядьку, отого гребінчика? — Купуй, то, може, й продам. — А що візьмете? — Багато не візьму: винеси хліба та солі попоїсти, то й буде твій. Дівчина зраділа. — Скільки схочете, — каже, — стільки я и дам. — Ні, мені багато, — каже, — не треба! Винесла дівчина хліба та солі. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав. А дівчина заходить у хату та до дзеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: «Тепер же будуть мене хлопці любити». Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався. Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся. Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати. А як вечеря вистигла, надійшов і Лицар. Попоїли вони, лягли спати, а чуть світ поїхали далі. їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих хмарах сяють палаци та будинки. — Отут живе Сонце, — каже Лицар. — Підійдімо під палац та побачимо, що там саме діється. Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані. Тоді Лицар і питає одного, про що це люди так бідкаються. А той і каже: — Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов. Тоді Лицар і каже: — До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати. Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже: — Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш. Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха: — Товаришу, вставаймо, бо світає. Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже: — Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо. Лягли та й знову сплять. Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося. — Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! — стиха промовля він до Лицаря. Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже: — Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять. Прокидається Побратим, кли надворі видно, як удень. — Товаришу, вже день надворі. Вставаймо! Той прокинувся, глянув та й знову каже: — Ні, і це ще не день надворі — це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути. Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицар не розбудив його. Розбудив Лицар та й каже: — Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде,-* побачимо. Перекинувся Лицар в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже: — А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода. Прибула Акулян ті черевики — прийшлися, як вилиті. — Оці черевички по моїй нозі, — промовляє Акулян, — хто ж це їх добув мені? — Та чоловік приніс, стоїть надворі, — одказує наймичка. Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й незчулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали та й зникли. А там стоїть Лицар та до Побратима осміхається. Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи. Лицар і питається у Побратима: — А, чи гарна Акулян? — Ой гарна ж, — каже, — та… — та й замовк. Ідуть далі. — А чи не шкода її Велетневі давати? — Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув. Перегодом Лицар знову питає: — А може б, ти сам оженився з нею? — Оженився б, так Велетень з’їсть. — Не журись, — каже, — і Велетень не з’їсть, і Акулян твоя буде. — Потім і каже: — Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем. Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому: — Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі. — А це друга що за дівчина? — питає Велетень. — Це моя молода. Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян. — Давай поміняємось! — каже. — Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече. — Не втече! — каже. — Далебі, втече. — Ну, то вже побачимо. Міняймось. Помінялись. Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав. Друга красуня каже Велетневі: — Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані. Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув. Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню. — Ходи, — каже, — поцілуй мене. Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже. — Я ж тебе навчу, як слухати! — крикнув. Та як схопиться! Зачепив казан, перекинув на себе, так його і обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побра— тима. А та красуня вже не красуня, а знову став Лицар, їдуть троє, розмовляють. Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже: — Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер. — Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицар та зразу перевернувся: став києм. Прибігає Велетень та до Побратима: — Нащо ти мене одурив? — А хіба ж я тобі не казав, що втече? — одказує той. — То ти вмисне зробив так? — Велетень до нього. — А ти нащо людей їси? — То що, як їм? От і тебе зараз із’їм. — А ну ж, ну! — каже Побратим. Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати. Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились. Озирнувся кругом — немає нікого. — Що за диво? — Потім знов до Побратима: — Таки з’їм тебе! Зашумів знову кий та раз, другий його по голові, аж поточився. Став Велетень та й дивиться. — Та що це воно за мара така, що б’ється так дуже? А Побратим до нього. — Ото, — каже, — як не одв’яжешся, то й буде бити, доки й дух з з тебе виб’є. — Та ну? — каже. — А ти ж думав як! Ото йди собі геть за доброї честі. — Е! — каже Велетень. — Коли так, то краще й поїду собі. Свиснув на коня та й повернув назад. Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицар. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицар і промовля до Побратима: — Мабуть, отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною. Тоді вийняв шаблю та й розрубав її надвоє. Дивляться, а всередині в неї гадюка. Взяв Лицар ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила. — Ну, тепер, — каже, — будеш з нею щасливий, їдь здоровий! Тоді Побратим і каже: — Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я хоч, кого згадувати. А Лицар і каже: — Хіба ти мене досі не впізнав? Та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим…