Вороний Марко
_____________________________________________
АРІЯ КАЛАМАРІВ
Нема на чорнильних морях Сторін вітряного світу, Задарма ти сплачуєш фрахт І цілишся вістрям бушприту.
Чуєш веселі каламарі Співають арію ночі. Схід електричної зорі Пропитав їх чорнильні очи.
Над машинкою вона В дзеркальце гляне і знову Біля нічного вікна Вистукує слово по слову.
Колотиться в серці моїм Істерика ундервудів. Стоїть на площі казенний дім, Стоїть століттям нудить.
Стоїть і тінь лягла На лиця, на папери, Як дерев’яних два крила За кожним б’ються двері.
Там за червоним за сукном Сидить пузатий сонний. Він пише золотим пером В дому шестиколоннім.
Каламарі ж усе ведуть Своє шкляне піано. Від столика до шафи путь Топтати тільки й дано.
Все з панночкою кокетує смерть, Цілує в хижий ротик В каламарях чорнила вщерть Проллє ніжніший дотик.
БОНДАРІВНА
Ой, не вітер то гуде над дахом, Поринає в сиву далину — Зграя гайвороння, птах за птахом, Обминає Бондарівнину труну.
Ти лежи, лежи в труні сосновій, Бондарівно, дівко молода; Потемніла, помутніла з крові У Дніпрі широкому уся вода.
Гей, на коні, і шаблі в долоні, Тільки вітер шляхом заміта. У небесній грозовій опоні Проступила тінь вогненного хреста.
В ЗАКРИЖАНІЙ ШКЛЯНЦІ
Задзвеніли вечори і ранки В березневій, весновійній млі… У закрижаній прозорій шклянці Незчисленні зорі зацвіли.
Я виходжу на дзвінке подвір’я, Сад чорніє… О прийди, прийди! Через темно-голубе безмір’я Покажи за піснею сліди.
Повз вікно проходила, співала, Підківками ще дзвенять стежки… Тільки вітру завивало Сповило дерева і зірки.
Я покину мій будинок чорний, Біле ліжко, жовті лямпи дум. Ти мою долонями огорнеш Неспокійну голову в саду.
ВІЗІЯ
Я раз лежав. Спокійна течія Несла вгорі золотосяйні хмари… Коли здалось — мов у глухім ударі, Блакить розкрилась і стряслась земля!
Як божевільна, мрія палія, Палала сфера. Огняні примари Розходились і сходились у пари… І в спеці шкіра тріскалась моя.
І я побачив: неслась земна куля Серед пекельного того розгулля У хорі незчистелнному планет.
Зотліло все в страшнім огні свободи: Гляділо сонце лиш в холодні води І диски місяців, як мідь монет.
…І я тоді ставав на перехресті, Безсилий рвати злі колоди пут — В літературі, в інституті, в тресті Тікав з кута я в ще глухіший кут.
Ставав спецом, попутником, і порох, що дав би полум’я, в мені сирів… Тоді питалися: союзник я, чи ворог? І знову вперто пхали в яму, в рів.
Тоді, байдужий і сухіший вобли, дививсь я тупо на планети глоб: весь світ здавався за одну оглоблю, спрямовану на мене, прямо в лоб.
Мого термометра чимраз дрібніла скаля, мене з’їдав мовчання чортів гріх; вперед мене рогачки не пускали, назад мені вже не було доріг…
ІМ’Я ЇЇ
(Фрагменти з поеми) З дитинства ще, серед німої ночи Холодна і прозора тінь стоїть… Шестикольонним сном – ім’ям дівочим Ввійшла вона в душі моєї міт. І от тепер я розповісти хочу Про ймення, кинуте в безумний світ… Осяйний пил із ночі снігової Звучав смичком, – і зазвучало двоє.
Відчуй: і в старовинних є річах Біль схований – серцям одкриті шуми. В кутах порожніх скринь є волохатий жах, Свій голос подає нам кожда річ у сумі І пестить кождий дотик у руках Сухого дерева живучий струмінь. То в душу нам пливе з провалів скринь Обличчя милого неясна тінь.
Ти, серце, рухи рук і голос І тюль її убрання бережеш… Душа задумалась і розкололась. Під шум, під пахощі сосни живеш, Під вітер ніжний, як дівочий волос, Її з поміщицької ночі ждеш В шестикольоннім сні, з іменням Бога. Хрест од свічі чорніє над порогом.
Ой, випав сніг… Церков далекі бані Гудуть і тануть у холодній млі. Загублений у сніжнім океані Маєток панський мовби від землі За ялинкову синь пливе в тумані, За обрії і за церков шпилі. Так, я провів дитинство там у ньому, В краю великому і сніговому.
Згасає день високий і холодний В крутих і диких берегах зорі, В таловині студеній, Великодній, Підтятий дзвонами… і димарі У небо стелять марева. Сьогодні Ти, свіченько, всю ніч мені гори — “Та”, в білій шубці, в опустілім домі Хитнеться тінню і хитнеться пломінь.
Блиск інея… (ти – блиск сокири, ти Сей рік у мойому життю відмітив). Як голова відтята, без мети Котився рік, – і очи піводкриті Стулились… Я почув слова: – “Лети! І буде світ тоді нелюдським світом…” Схилилась ніч і снила крізь вікно. Мов се було в чужім життю давно.
ЛЮБОВ І СТРАХ
(Світлій пам’яті її…) Як Данту, вічний образ Портінарі І, як Петрарці, сяяв Лаври слід, Мені зорить дівочий світлий вид У життєвому смертному розгарі.
З ним тінню легко промину я в парі Тоді, як піде вбогий людський рід До Судії і щастя і обид. На голос срібний і чіткий фанфари.
Там спинить ясний світ її очей І брязк мечів і дикий рев людей, Покличе в рай нічними жемчугами.
Почуєм Бога ми у небесах: – Дарую вам Я знов Любов і Страх, Живую землю чуйте під ногами.
МОЛИТВА
(Світлій пам’яті М.Т.) Господи, в день твого гніву неспинного Дай мені мужність і віру в небеснеє, дай чути в шепоті саду звіриного Царство Ісусове Хрестовоскреснеє.
О, пам’ятаю, розкинувши косами, Впала вона під рукою ворожою. Вкрито її сніговими покосами… Я усій расі звірячій загрожую!
Господи, дай мені сили помститися За її душу – за синєокую! Господи Боже, не можу молитися — Кров, її кров – борозною глибокою…
Господи, Господи…
Сніг і вітри над моєю отчизною… Боже, цю чашу розбою бездомного Дай мені взяти рукою залізною Й пити з одча́ю каменеломного.
Вірю я, Боже, ватаги Богданові Поруч з Тобою у сонмі архангелів. Господи, Ти у хвилину останнюю З них надішли мені смертного янгола.
Дотик його — і безодня відкрилася, І, як дощем, шепотить серафимами. Там перед світом благаючим крилосом Очі її над вогнями і димами.
Господи, Господи…
Вірю, мій Отче, в спокою державному Мудро Ти судиш і мудро розмірюєш: У життьово́му потоці безправному Кожного нагло питаєш: “Чи віруєш?”
Вiрую, Господи! Вiрую! Вiрую! Тiлом усiм перейнятим уявою! Кожен увiйде, хто ляже офiрою, В Царство Iсусове, золотоглавеє!
Господи, Господи…
ОТЧИЗНА
Моя отчизно! Знаю я, тобі Судилась крізь війну така дорога. Ти Бога бачила, такого Бога, Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби Лишилися і з полум’я грізного — Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його, Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата… О, проклинаю всіх, хто єсть Батий! На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний. То крови з хмар напухнув хрест гігантський: Не вийти з бід країні цій селянській.
ПЕРСЕЙ ТА АНДРОМЕДА
Зелена, білогрива хвиль юрба. З піску рудого чорна гостра скеля; На ній і часу і вітрів різьба.
Як паща дихає морська пустеля, Під небом бурим, вагітним од хмар По надбережжю жовту піну стеле,
Вітрів і хвилі жовтий перегар, І вогкий шум, і від каміння тіни І сонця тьмяного задушний жар.
Ген з пелени зеленої дельфіни Спливають і медузи крізь глибінь, Стоять в застиглості байдужій – сині.
Ступнями ніжними на гостру рінь До каменя прикуте тіло діви; Його пронизує одчаю тінь;
Над ним кружляють меви галасливі. Її за ними не слідкує зір, Глядить на обрій, в тумани чадливі, —
Там піни і води до неба вир… Тріпочуть в неї вії золотаві — То бурею наближується звір.
Вилискується з пінистої лави Луска на животі спижева, хвіст, Полоще блиски огненно-синяві…
Ось надимається, як чорний міст. Не знає діва, де подіти тіло, Як тепле молоко, як ніжний лист…
І груди і живіт затріпотіли Під звоями живих рудавих кіс, А ноги розпросталися без сили…
Та враз – чи сон… – крилатий кінь підніс Над нею очи і шолом героя… З безодні рев, а зверху меч заблис.
Крізь вії бачить пломеніє зброя — То креше меч удари вогняні… Герой і звір пірнули в вир обоє.
Схопилися, лиш клекотить на дні; Заборсалось – і з піни кінь крилатий І гнівночолий вершник на коні.
Не знає діва: ждати чи тікати. Даремно, – в тіло в’їлись ланцюги… Ах, бедра й перса в коси не сховати…
Вже він цілує сплет її ноги, Під грудьми чує хижі владні руки І спраглий трепет мужньої жаги.
Об скелю ланцюгів розтятих стукіт. Кладе її між крил. Басує кінь. Летять – а в глибині німіють згуки.
І тільки хмарами крилата тінь Як чорна пляма потягла за ними В мінливому хаосі миготінь.
Уста до уст озерами нічними, — І він сказав: “О, діво, день погас. Під зорями Еллади голубими Як сонний лебідь нас несе Пегас”.
РІЗДВЯНА ЕЛЕГІЯ
Б’є за вікном копитом кінь. Туман гойдається і лине в ніч різдвяну. Мороз синіє… І святий пеан Гудуть осніжені соборні бані.
Гуде Різдво: лунають колядки, В гудінні сяє вулик небозводу… Тобі привітний рух дівочої руки, А коням – пити свіжу, зимну воду.
Ти, як вощина, догориш, спливеш; Лишиться спокій і холодний розум, І будеш ти один собі без меж Вести рахунки сльотам і морозам.
І вийдеш ти під ялинковий спів, Ще раз поглянеш на зимові зори. Незмінне сяйво зоряних вогнів, Незмінне сяйво і свічок в соборі.
СВЯЩЕННИЙ ПОПІЛ
1
Золотом важкого умирання Тліє липи кучерявий дім. – Пам’ятаю я осіннєє спадання Під високим іменем твоїм.
2
Холодіють у тумані руки. О, такий тонкий туман… Слово впало важким чорним згуком. (Перев’яжем тугим шовком руки там.)
3
Хвиля й ніч на землю мертвих. Ах, зелена зірка, – ще якої нам мети? Відчинились невблаганні двері Хаосом і дзвоном пустоти.
4
В чорній урні попіл і троянди — Що мені робити з іменем твоїм? Жалібні безсмертних квіт гірлянди, Малахітовий осінній дим.
5
“Іра” – ймення зимне і бронзове, – Не прекрасної Єлени бірюза. В чорний сніг і у туман зимовий Огневійна дивиться гроза.
6
В золотих осінніх емпіреях Не зустрінемось ніколи ми. – Не вернутися метелику Псіхеї З снігового попелу зими.
СЛОВО
Настали ночі темні і глибокі, І в тиші вогкій туляться сади. Спадають німо в течію води І листя, і зірки мільйони років.
Куди у тьмі не йди, не чутно кроків, В таємній тиші губляться сліди… А десь над вами села й городи, Підводиться Господень зір стоокий.
Так ми життя хвилинне проживем, Калейдоскоп одвічних наших тем Розіб’ється об чорну тайну ночі.
Одно лишає нам хаос розлук: В широкій ніжності відкриті очи І Слово, роджене з блаженних мук.
СОНЦЕ ОСЕНІ
Снують москалики[1] по сходах, І сонце в чорній хвилі висоти. Терасами садів, терасами городів До сонця осені підходиш ти.
Ти хочеш спать – тепер така утома, Спать хочеш ти, спустошена земля. Тепер по чорному лицю твойому Лежать одкриті небесам поля.
Лежать і куряться туманним стосом… (Чміль золотавий в тьму пустель), Я помолюсь за край в високу просинь, В простоволосий біль повітряних орель.
Ростуть за вербами сумні простори, Скоряючись епічній простоті. Поля, поля… у вітряному хорі Та десь на обрію церков хрести.
І бачу я, в останньому змаганні Спадає лист, як подих Божих уст… О, не зогріти рук диханням, Коли з землі крізь кров кісток ще чути хруст.
*1 так у Європі називали тарганів.
СТАВОК
Ой, за садом у нас, за городом у нас є великий, ставок глибокий ставок. А кругом бережок, жовтенький пісок:
а кругом лужок — зелений муріжок; а кругом трава та високі дерева, та ліси та поля, та уся земля.
Вийшов Петрик на горбок, злетів бусол на ставок. Поховалися жабки під хрещаті листки.
в гущині зеленкуватій поміж ряскою й лататтям. Бусол же собі стоїть, на жабок і не глядить. а летіти не летить.
Люба ходить бережком. Качка плаває ставком. Кря-кря-кря… Більший за моря наш ставок. Скок у воду, скок… Попливли рядочком по синьому ставочку.
Клим лежить на муріжку. Дід рибалить у ставку. Золотий карась, отакий карась!— придивляйся до гачка, до смачного хробачка; додивляйся, роздивлявся, сам не зчувся, як піймався:
Браві йдуть хлоп’ята у штанцях строкатих. Раз, два, три, чотири, п’ять —- струнко всі ступають влад. І заперши в грудях дух. всі з місточка в воду бух ! Мить — і виринули знов! Раз, два, три. чотири, п’ять… Будь готов! Посміхаються, кричать: Будь готов! Завжди готов!
Оля бавилась піском. Тітка прала за містком. Лись-хлюп! Лись-хлюп! На все плече тяжким прачем по сорочках та по штанцях, по рушничках та хусточках.
Гриць бродив по ситняку, Хлопці бігли по лужку.
Як немає роси, в лійці воду носи. Отоді городина добре вродить нам: виженуться буряки темнобурим листям, зарясніють огірки, тугенькі та чисті, й капустяні кочани повдягають жупани.
У ставу купався Павлик і в ставу коня купали. У воду на поводі розкидає кінь ногами, підкидає гривою. По воді; по воді хвиля котиться кругами аж береться піною, Брьох — брьох… На ногах на чотирьох. Й скільки голосу його, кінь гігоче: і-го-го!
Зійшлися гуртом хлоп’ята над ставком. Петрик. Люба, Клим та Оля з Грицем і Павликом… Зійшлися, пустили кораблика.
Подули щосили, напнулись вітрила — поплив корабель до далеких земель. Заплив на глиб до жабок та риб.
Не дійти до нього, не добрести — тільки доплисти Он серед ставу він стоїть: а ні хить-хить.
СУДНИЙ ДЕНЬ
(Cвітлій пам’яті Мері Тріор) Сон мій – задушлива, тьмяна утома від шуму епохи. В шумі паркому лежи, слухай зростання грози. Все розчиняються сни високі й безмежні, як вечір, — Вечір епохи, де кров плеще в мідяні щити. Сонце мідяного бою огнем невблаганим розквітло, Спалить земнії сади гнівна планета сердець. Що ж, розімкнулися ніжнії руки дівочі, мов крила. З чорної важко землі мертвому й сонному встать. Знаю, лебідонці білій в чорному полі ячати, В полі нічному їй чорного лебедя ждать. Віється в мене з долоні попелом пам’ять прожита; Пір’ям спижевим війни люба отчизна шумить. Гей, корогвами полощуть вісники Суду Страшного, Віщий не стерпіти сон в течії темних годин. Він, як блискучий жених опівночі, двері розчинить. В безвісті темній часу Бог неминучий іде. Важко проснутися, встати в безсвітнім просторі будови, — Все ще здається мов сни в тілі важкім і в руках. Будять отчизну мою дерев’яну півнячі зойки; Трої заплаканий вид в дереві ріднім живе. О, синєока тривого моя невгасима, – о, Боже, — Мертве дівоче лице з чорної хвилі коси. Боже, я камінь помсти випустив з рук, щоби пісню Склала блаженна гортань. Душно, ах, душно мені… В рамі порожній віконній білим майнуло убранням, — Душно, ах, душно мені!.. Знаю й прожив я усе. Знаю, ті кроки і руки, ніжність її невблаганну… Боже, чи це вже кінець, – подих холодний землі? Боже, чи це вже до Суду Страшного за мертвою йтиму? Рипнули двері мої в сірі холодні сади. Тіни рожеві простерли дерева у сутінь широку. Тихо під ноги злетів тінню серпанок вітрів. Тліли хмарини хоралами в чорних вербових мережках. Тисячолітня верба в сяйві Господніх озер. Вийшли ми з мертвого дому в просторінь ранку огненну, — Має ляндшафти свої кожда година доби. Мудро театра земного коло кружляє до сонця. И навіть спадання листів Божій підвладне руці. Бачив я стан твій дівочий в сяйві прозорої тканки, — йшла ти у зелень і шум: в літа зелений хаос — І розбігалось назустріч затоки нестерпнеє плесо. Там, де вставала зоря в свистах нічних соловів, Там їй на зустріч широко простір розімкнувся рожевий, В сонмі блискучім зорі зблідло убрання її. Й тихо над лісом над обрієм шумним отчизни Бога караючий зір в небі розтятім повис. Й зразу стемніло. Вихорем порох піднявся і голос З нього роздільно мені слово промовив своє: “Будеш блукати над міддю червоною вод споконвіку”, Чорні горби берегів важко гукнули: “Ходи!” Б’ється моя гортань у невгасимій тривозі.
ЦЕРКВА Й ЯНГОЛИ
(Тобі, Тату, як привіт з України)
1
У завивалі тихих вечорів Співає-думає церков бароко, — І обсипається потужний спів В зорі вечірньої огненний спокій.
Господен шлях – спустошені поля. Проходить іноді Господь полями. Спадає лист… Господь глядить здаля На тліючі в спаданню плями,
На цвинтар білий, на хрестів юрбу, На зграї гайвороння в мутнім небі. — І тихо так одходить за вербу, За обрій, за його багряний гребінь.
2
Мутніють досвітки над гаєм; У сірих обріях поля. І знов дороги умирають В сухих рудавних коліях.
І знов іде широким колом Дзвіниця синя з-за верби, А там ген-ген на видноколі, – Село й спустошені горби.
– Тріпоче вітер бубонцями, Зростають рідні пустирі. А понад ними пастухами Ідуть два янголи в горі.
Вони, як велетні повстали, Мов по воді полями йдуть, І бачиш ти, рожеві далі Юрбою янголів цвітуть.
3
Під вечеровим розсипом огнів Зростають чорними садами ночі, І от розбуджений пташиний спів Пітьму важку срібляним током точить.
Ах, се країна попелу й пожежі! Непевні в ній будівлі деревляні — Хвіст лисячий огня не вбережеш, Коли він чоловічий зріст дістане.
– Дзвіниця деревляна загуде: Жаліється і бовкає над силу, Мов за тріским огнем, на неї йде, Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.
І от побачив зір паламаря, – Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці, Мов янголи над зводом вівтаря Знялись в тривожній ореолі птиці.
І він глядів у миготіння крил, І бачив – тихо янголи кружляють, А проміж них промінить твердо шпиль Над обступаючими ніч полями.
ЯСА
В простори смутно-голубі степів Злетіла ластівок миглива хмара, Берези подих свіжий зеленів Над тінню темною вогкого яра.
Нащо шукати вічно зайвих слів, Аби сказати: ласка се чи кара, Коли не зменшило свого пожара І не згасило сонце ще огнів.
Піди в сільську у дерев’яну церкву, Там в образі маляр, вже нині мертвий, Зложив комусь незбагнену ясу.
Дивись понад обличчями святими, У бурштиновому ти бачиш димі З лицем жіночим і грудьми осу.