Зеров Микола


___________________________________


LUCROSA



О. Бургардтові



Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття — все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,

Поодаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно.

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.



***



PRO DOMO



Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!



Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет — сентиментальна кваша...

О ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.



Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.



Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.



***



БРАМА ЗАБОРОВСЬКОГО



Ні, не бундючний, ситий гетьманат,

Не багатир — полковник череватий,—

її поставив очі чарувати

Смиренний рясофорний меценат.



Намігся він, замість жебрацьких лат,

Убрати гору в золото й шарлати,

І крутодахі виросли палати

Серед поліських, ґонтом битих хат.



Наук любив він сяйво щирозлоте,

І школам оддавав свої турботи,

І був світильник, щедрий і благий.



В дні займанщин, хижацькі і брутальні,

Святительську пишноту панагій

Він забував для книг і готовальні.



1930



(Коректив)



ІІ



Ваш милий образ — трафарет і хрія:

Був характерніший цей меценат —

Князь церкви, синодальний дипломат,

Досвідчений і промітний вітія.



Він знав, як оздобляє панагія

І люстро мав на споді (біля врат

Оглянути пишноту власних шат),

Дбав, щоб була ефектна літургія.





А гроші, жертвувані школярам,

Рипіди й маски тріумфальних брам —

То є медаль, що має на звороті



Хижацтво й хамство «від усіх джерел»:

Гладких ченців, що догоджають плоті,

І чорні стріхи монастирських сел.



***



КИЇВ З ЛІВОГО БЕРЕГА



Вітай, замріяний, золотоглавий

На синіх горах... Загадався, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.



Давно в минулім дні твоєї слави.

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.



Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

На Шеделя білоколонне диво:



Живе життя, і силу ще таїть

Оця гора, зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.



***



КИЇВ – ТРАДИЦІЯ



Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти,

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.



Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав

Щербив меча об Золоті ворота,

Про тебе теревені плів Ляссота

І Левассер Бонплан байки складав.



І в наші дні зберіг ти чар-отруту:

В тобі розбили табір аспанфути —

Кують, і мелють, і дивують світ.



Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І \"Плуга\" вів у сонячні комуни.



***



ЛОТОФАГИ



Одіссея, IX, 82 — 104



З-під Трої і кривавого туману,

Від чорних днів ненатлої війни

Цар Одіссей пригнав свої човни

На сонні плеса тихого лиману.



І там громадку нашу, горем гнану,

Зустріли лотофаги; з глибини

Землі своєї принесли вони

Поживу нам солодку і незнану.



І їли ми, і забували дім,

Сім’ю й родовище, в краю чужім

Ладні довіку жить на готовизні.



Та мудрий цар не дав лишитись нам

І силоміць нас повернув отчизні —

В науку іншим людям і вікам.



***



ОБРИ



Секвестратор їде в село за податками...



Весна цвіте в усій красі своїй,

Вже одгриміли Зевсові перуни,

Дощу буйного простяглися струни,

Зазеленів сподіваний рижій.



На полі котяться зелені вруна,

В кущах лящить-співає соловій.

А по шляху, немов казковий змій,

На зсипище сільська ватага суне.

І в селах плач. Герої саг і рун,

Воскресли знов аварин, гот і гун,



Орава посіпацька, гадь хоробра...

Сільської ситості останній трен,—

Усюди лемент — крик дулібських жен

Під батогом зневажливого обра.



***



СОН



В сірій імлі попідземній, понад потоком Летейським,

В травах без запаху стрів я молодий асфодел.



«Бідна рослино! Чому з усіх непривітаних сонцем

Ти найдорожча мені? Що ти і як проросла?»



«Я? Я — у пам’яті бідній твоїй, я зросла у хвилину,

Як обірвалось життя, що веселило тебе,



Юної повне снаги, та не суджене зав’язок дати...

Тільки й лишило саму тугу мою по собі...»



***



СОН СВЯТОСЛАВА



Я бачив сон. Важенних перел град

На груди сипали мені, старому,

Вдягали в довгу, чорну паполому,

Давали пити не вино, а чад.



Я зір будив — обводив кругогляд

І відчував крізь димку нерухому,

Як обсипався дах княжого дому,

Як крякав крук і як клубочивсь гад.



О, що за туга розум мій опала!

Яка крізь серце потекла Каяла,

Що за чуття на серце налягло!



Ніч місячна кругом, така студена,

Антена гнеться, як струнке стебло,

І чорний день десь дзвонить у стремена.



***



СУНИЦІ



Верхами сосон шум іде розлогий

І хмарою пухнатою темнить

Високий день і осяйну блакить;

У буйних травах плутаються ноги.



Отак би тут упасти край дороги,

Примкнувши вії, і хоча б на мить

Од псів гавкучих солодко спочить,

Од ницих душ, підступства і тривоги.



А там, по хвилі набіленого сну,

Натрапить знов на риму голосну,

На ритми десь у серці позосталі;



І, соків земляних відчувши міць,

Розплющить очі і зустріть коралі

Таких веселих запашних суниць.



***



ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ



Пантелеев.



Из восп. прошл. II, 165



Полярна ніч і волохатий сполох

Над безвістю засніжених долин.

Як терпне серце! Скільки літ один

Німує він у нетрях захололих.



Він згадує: між друзів ясночолих

Кипить розмова; від привітних стін

Спливає світло; і, немовби дзвін,

Він кличе все живе, він б’є на сполох.



Суд і заслання... Мука самоти...

О, як у сяйві небо розкололось!

А тиша мертва, і нема мети.



Враз бубонці: далеко рипнув полоз,

І крізь сніжок, здається, чути голос:

«Ще не покаявся? Не виправився ти?»