«Фатум» являє собою містичну прозу, яка з роками втрачала елементи пригодницького детективу і набувала рис соціально-побутової чи соціально-психологічної драми з елементами українського фольклору та віруваннями інших народів. Крізь пошук персонажами себе, точніше прийняття себе справжнього ставилися питання: чи сильно релігійні вчення відрізняються від пропаганди Третього Рейху; чи має право людина на свою власну віру; чи панує фаталізм над нами; чи все має свою ціну; як люди люблять ускладнювати собі життя пошуком неісную! чих перешкод, вини та залежності від болю; що таке час, його циклічність та всемогутність, в т.ч. всемогутність сім’ї, людської одиниці, символіки. Чи може благословення стати прокляттям? *** Ганна роками тікала від своєї родини, від смертей, які приносила, від самої себе, але після ще однієї пережитої трагедії вирішила хоч частково повернутися на рідну землю, але і там головний ворог, на думку дівчини, її знайшов. Ганна пообіцяла не відступати, та тепер все геть по іншому. Звичайне видіння ледь не вбиває дівчину, навіть мертві ведуть свої хворі ігри, а минуле переплелося з майбутнім у тугий клубок. Двоє татар намагаються розплутати таємниці своєї сім’ї, ордену, що був залишений їм у спадок, готові навіть укласти договір ледь не з дияволом, але натомість знаходять сліпі сходи в царство мертвих. Сестра ладна піти ними, а старший брат намагається вирішити чи варто рятувати півострів від того, що насувається. А кожен злодій має свої наміри, породженні дитинством. Врятувати від них може лише єдність, та де її взяти в сучасному суспільстві кожного століття? *** ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ Чи могла б навіть моя хвора уява передбачити, що поки я буду миритися/сваритися зі своїм друкованим первістком, то моїм героям доведеться вже перетинати кривавий кордон? Того березневого ранку я зрозуміла, що переправити події на рідну землю, що розвивати їх на півострові було вдалим рішенням, хоча і лячним. Так, лячним. Писати про єдність і через чотири роки бачити, як її руйнують, як її шматують в твоєму серці – так, це лячно. Звісно, я розуміла, що можу не встигнути отримати найбажанішу критику з вуст найбажанішого читача, але ж не… Не зараз, як мінімум. Щось пішло не так. Я не жалкую, що залишила мовний контраст в своїй історії, коли (…), хоч цим і порушила правила, закреслила свої шанси, а далі й програла. Не жалкую, що не стала п’ятнадцятирічною письменницею (хоч і в двадцять нею не є), бо безліч разів закидала, переписувала, адже саме це, саме час вплів мої власні роздуми до просто сюжету. Саме це показало мені можливий (…). Краще спробувати, щоб ні краплини жалю. Краще спробувати, ніж в n-ний раз втратити Надію, полишити. Як там співалося? «Я ні про що не жалкую!»? Саме так, не потрібно. Адже один змінений крок у вашому минулому, навіть той, що спричинив багацько болю, проблем, ненормальності, забрав дещо важливе, стандартне для кожного, може залишити вас без вас самих. Без тих, ким ви є зараз і лише пряхам відомо чи пішло б це на краще, на гірше. Це те саме, як питати: чи були б ви, якби мати покохала іншого чоловіка? Так, я не жалкую. Лише про те, що з деким, з тим, хто заразив мене книгоманією, сам того не відаючи, я ніколи не зможу поділитися намальованою частиною свого світу. Та все-одно, як співалося в іншій пісні? Все буде добре.

Коментарі

Коментарі відсутні...

Залишити коментар